«Автор дитячої книги має відповідальність перед своєю внутрішньою дитиною, перед своїм читачем і, як би то не пафосно звучало, – перед світом уцілому. Адже якщо книги письменника виходять великими накладами й мають резонанс – це означає, що він впливає на майбутнє світу. А маленька, фактично іграшково «презентована» ідея з книжки, вкладена в дитячу голівку, проростає. А потім ці ж читачі, вже дорослими, формують обличчя світу, цілі пласти суспільства».

Таня СТУС

Писати про творчий доробок Тетяни Стус дуже складно, але й цікаво. Бо кожний її текст – жива мембрана — між дорослістю і дитинством, між світом внутрішнім і світом зовні, між фізично видимим, чутним, відчутним і енергіями духу, любові та совісті. Це дуже прості та ясні книжки і водночас книжки дуже глибокі й складні. Чарівно дитинні й цілком дорослі. У кожному разі вони справжні, відкриті та самодостатні. Як і їхня авторка.

Тетяна Стус викристалізувала власну концепцію творчого кордоцентризму, сердечності як принципу пізнання й чину, комунікації та «самособоюнаповнення». Її творчий шлях — це рух від зовнішніх атрибутів дитинства до його найглибших внутрішніх смислів, а письмо — постійний пошук мови, якою можна говорити про складне просто та «обіймально». Сьогодні її книги — безпечне місце, де дитина може бути собою й розвиватися, попри війну та виклики світу.

Та впродовж плідного і яскравого творчого шляху письменниця пережила чималі трансформацї авторського «Я», що відбилися на стилістиці, тематиці й проблематиці її творів. На самому початку вона постає як експертка, порадниця та навігаторка (структурує світ для дитини, дає чіткі координати та правила гри). Її героїня — «дівчинка-проєкт», яка вчиться бути бездоганною (адже світ ще спробуй «завоювати»!), а сама письменниця виступає в ролі фасилітатора, який передає знання, щоб зробити дитину сильнішою в соціумі. З появою творів про Даринку авторські інтонації стають більше ігровими та психологічними. Письменниця починає бачити світ «рівня дитини», дивитися її очима, помічати дрібниці, які дорослі ігнорують. Її героїня — вже не ідеальна модель, а живе дівчисько зі своїми примхами та фантазіями. Тетяна Стус (тоді — Щербаченко) відкриває в собі дар говорити про егоцентризм і «незручність» дитини зі щирою любов’ю та інтересом. Найглибша зміна (перехід від «як поводитися» зовні до «як почуватися» всередині) відбувається, коли письменниця остаточно відмовляється від повчання на користь співпереживання («Їжак Вільгельма», «Ойра»). Вона стає «тихою» (мислителькою, котра не боїться пауз, спокою та складних запитань). Її тексти наповнюються повітрям і метафорами, а герої вчиться захищати свої кордони, визнавати свій сум і шукати внутрішнє світло. Останні роки, особливо з початком повномасштабної війни, кристалізували образ Тетяни Стус як терапевтки. Тепер це постать, яка дарує безпеку, чий голос звучить як тепле заспокійливе («Слухай серцем», «Моя Ба»). Вона бере на себе відповідальність називати болючі речі своїми іменами, але робити це максимально ніжно. Її герої переживають травму, але знаходять опору в любові та пам’яті.

По суті, Тетяна Стус пройшла шлях від створення чудових «інструкцій до життя» до плекання «простору життя» в текстах і кожному з читачів. Якщо раніше вона вчила дітей, як розширювати свій світ, то тепер дає змогу прийняти та берегти його внутрішню цілісність, «самособоюнаповнюватися» і розвиватися.

Максим Парфіненко – член Національної спілки письменників України, один із тих авторів, які одночасно міцно тримають у руках і перо, і зброю.

На літературному обрії він став відомий завдяки своїй книзі «Майже війна: обміть». Вісім років тривала робота над романом і ось у 2023 році книга нарешті побачила світ. Маючи чималий військовий досвід М. Парфіненко написав історію про життя, війну, кохання, про почуття, єдність та віру в перемогу. За літературний дебют отримав обласну премію Рівненщини пам’яті Михайла Дубова. Грошову винагороду передав на потреби Збройних Сил України.

Максим  Олексійович Парфіненко народився 10 березня 1980 року в м. Костополі на Рівненщині. Там у 1997 році закінчив школу, отримав першу робітничу спеціальність. Ще школярем почав робити перші кроки в літературі. Строкову військову службу пройшов у лавах Національної Гвардії України в Донецьку. Після Харківської школи прапорщиків продовжив служити вже як контрактник. Згодом – повернення до рідного Костополя, робота, навчання в Національному лісотехнічному університеті у Львові. Та попри технічну освіту, юнак зберіг любов до літератури.

Максим –  учасник Революції Гідності. А в 2015 році знову став до лав ЗСУ у складі 46-го окремого штурмового  батальйону «Донбас», де брав участь в АТО.

У 2016 році в cім’ї військовослужбовця народився син, після чого він повернувся до цивільного життя. Саме поява маленького Артема спонукала майбутнього письменника до написання творів для дітей.

Із початком російсько-української війни М. Парфіненко знову став до лав Збройних Сил України. Служив у 42-й окремій механізованій бригаді, нині служить у 40-й окремій бригаді берегової оборони ВМС України, має звання старшого лейтенанта.

Одним із перших творів письменника-воїна для дітей стала казка «Дивовижі чарівної липи», котра ввійшла до збірки «Тато читає», виданої 2022 року в межах проєкту «Тату, почитай!» Рівненської обласної бібліотеки для дітей. Твір сповнений любові до рідної природи, глибокої поваги до всього живого і віри в непереможну силу добра.

Казки – не тільки художньо-естетичне явище, але й важливий засіб всебічного розвитку і виховання дитини. У них – цікаві сюжети, яскраві герої, нові реальні й уявні світи, зрозумілі й близькі юним реципієнтам моделі взаємодії. Цінність казок полягає не лише у мистецько написаному тексті, а й у тому, ЩО вони пропагують, який пізнавальний, етичний, естетичний, розважальний потенціал містять. Для дітей завжди важливими є приклади – моделі правильної поведінки, добрих вчинків, життєвого вибору, ціннісних орієнтирів, спілкування з іншими. Саме прикладами світлої, щирої і безкорисливої дружби, взаємодопомоги, толерантності, любові до ближнього, працьовитості й чесності наповнені казки Наталії Скоморовської.

Збірки «Казки про дружбу», «Королівство героїв», «Історії казкових принцес» містять захопливі, пізнавальні й водночас розважальні казкові історії. Їм притаманна динамічність розповіді, глибина філософських притч, зрозуміла дітям образна мова.

У казках про Білохвостика, крилатого дракона, крота, соняшник чи дівчинку Яну стверджується відома істина: справжня доброта і дружба не потребують доказів, адже проявляються у вчинках, а не у словах чи зовнішніх знаках. Це твори про взаємну підтримку та силу віри один в одного. Песик Білохвостик зазнає упередженого ставлення до себе, але не втрачає надії знайти справжніх друзів. Після відважного вчинку йому це вдається («Пригоди Білохвостика», «Нові пригоди Білохвостика»). Сумніви, страх і самотність завдяки другові ведмедикові долає маленький дракончик, який вчиться літати («Дракончик і зачарована планета», «Шлях дракона»).

Світ уяви перетворюється на простір для пізнання добра та зла, естетичного та абсурдного, бажаного та реального  у казці «Пригоди Яни». Казка «Кротик і соняшник» делікатно розкриває тему різного сприйняття світу: хтось бачить світло там, де інший бачить тінь. У ній авторка стверджує, що важливо відкривати красу й нові дивовижі не тільки для себе, а й для інших. Натомість у казці «Лісова історія» застерігає маленьких читачів від маніпуляцій, показує, наскільки небезпечною може бути сліпа довіра та порушення природного порядку.

«— Що читач має знати про Ваші книжки?

— Вони написані з любов’ю до читачів і до героїв».

Олена Рижко.

«Шокувати, здивувати, перетворити усі попередні натяки і загадки

на яскраву несподівану відповідь-розгадку — родзинка письма Олени Рижко, яка є в кожній її книжці.

При цьому авторські ідеї не повторюють жодну з тих, що практикувалася письменниками у реалістичній прозі для підлітків досі».

Тетяна Качак.

Дитячі письменники як і саме дитинство мають дуже різне обдарування, тісно пов’язане з їхньою душевною та духовною організацією, життєвим досвідом, внутрішнім суголоссям із дитиною в собі певного віку — усим тим, що творить індивідуальний письменницький стиль. Ця внутрішня потреба у читачеві «свого» віку жодним чином не обумовлюється в письменників, які пишуть для дітей і підлітків, їхніми досягненнями в інших царинах, освітнім, соціальним чи яким іншим «рівнем», обставинами життя. Їхній домінуючий читач віддзеркалює зазвичай ту «внутрішню дитину» в авторові, котра найбільше прагне свободи самовираження, з тих чи ніших причин не сповна зреалізованої у свій час. Тому навіть коли письменник має твори для дітей різного віку, при уважному розгляді помітно, що одні з них відображають його дорослий досвід і роздуми, інші ж — непереборно вітаїстичну течію дитинства. І саме останні стають каноном, надійним засновком у постанні національних і світової літератури для дітей.

Олена Рижко, доцент, кандидат філологічних наук, доктор наук із соціальних комунікацій, інтелектуалка, людина волі та чину, глибоких емоцій і вибухового темпераменту з першої спроби заявила себе топовою авторкоюсучасної реалістичної прози для підлітків.

Звичайно, причина успіху — у майстерному володінні письменницею стилем, її мовній і загальній культурі, навичці глибоко та з розумінням опрацьовувати матеріал, знанні та сумлінному дотриманні засадничих принципів творення захопливих історій (ритм, «гачки» інтриги, діалогічність і візуальність, «емоційні качелі» тощо). Але ще важливіше, що підліткова спрага пізнання, пригод і самоідентифікації — природна стихія авторки.

Їй цікаво зі своїми героями і читачами. Її надихають і щиро захоплюють їхні зашкальні емоції та карколомні пригоди, непереборна потреба власної свободи та зовнішньої підтримки водночас, вітаїстична сила дорослішання, здатна перетворювати саму людину та світ довкола.

Хоча часом інтонації повістей Олени Рижко і відлунюють мудрістю дорослої, залюбленої в дитину мами, мелодія її творчості бренить щирою напругою підліткового світовідчуття. Письменниця намагається не застерегти підлітків і тим паче не «приструнити» їх огромом непередбачуваності та жорстокості дорослого життя. Вона прагне допомогти їм долати перешкоди. Не зупиняє і не вказує «потрібний» чи «вірний» шлях, але дає силу обрати та рухатися «своїм», лише підказує варіанти рішень і ознаки тупикових напрямків.

О. Рижко:«Через своїх героїв я показую, що трапляється, коли ти робиш той чи інший вибір. Інакше кажучи, підлітку пропонується певна поведінкова модель і демонструються наслідки обраної лінії поведінки. Однак тільки читач вільний вибирати: взяти до уваги досвід героїв повісті чи й самому пройтися тими граблями, що й персонажі»[1].

«Малюк — це надзвичайно добрий чаклун,

що може знову повернути дорослого

у казковий світ дитинства»

Степан Панчук

Книга та читання супроводжують Михайла Панчука все життя. Любов до них прищепив батько, Михайло Миколайович, котрий сам у дитинстві був позбавлений насолоди читання та лише в юності самотужки опанував освіту за початкові класи. Письменник згадує, як батько разом із буденними покупками щоразу приносив цікаві книжечки, які приємно пахли друкарською фарбою, та усміхаючись дарував їх кожному із трьох синів. Найдужче полюбляв читати середущий син (Степан), який вирушав в уявні казкові подорожі разом із героями, забуваючи про все на світі. Особливо йому подобалися фантастичні та пригодницькі книги.

Хлопчик із дитинства був активним читачем сільської бібліотеки, а пішовши до школи, показав себе здібним і працьовитим учнем. У чотирнадцять років Степан написав свого першого вірша «Осінь». Ще раніше шкільний учитель малювання І. М. Руснак виявив у нього потяг до образотворчого мистецтва та допоміг оволодіти технікою виконання малюнків олівцями. Уже здобувши вищу освіту талановитий юнак самотужки опанував повний курс лекцій «Академічний малюнок» для студентів художньо-графічних факультетів педагогічного інституту. А згодом почав писати й малювати книжки для дітей.