Валентин Бердт (справжнє ім’я Валентин Бердута) увійшов до літературного середовища просто й невимушено, але, як би не намагався залишитися непоміченим (а таке враження складається таки у пересічного читача, бо не ряснить Інтернет численними інтерв’ю) у нього це виходить погано. Його твори помічені й відзначені кількома творчими конкурсами «Коронація слова», а шкільний роман «Мій друг Юрко Циркуль та інші» здобув літературну премію «Великий Їжак».

Мешкає у Харкові, за фахом – журналіст. У літературі дебютував збіркою верлібрів.

Пан Валентин погодився розказати про власний шлях у літературу, кумедних (і не тільки) героїв своїх книг та шляхи розвитку сучасної української літератури.

– Цікаві переходи: журналістика – поезія – проза – дитяча проза... Здається, що кожного разу Ви починаєте писати нову главу в своєму житті. Або й книгу. З чим це пов’язане?

«Скоріше це не переходи, а розгалуження шляхів самовираження, якими я мандрую час від часу, Та найдовші, безперервні подорожі тривають дорогами журналістики, бо кожен день розпочинається з газетярських клопотів і ними закінчується. Взагалі, усі шляхи творчості так тісно переплітаються, що важко визначитися, що з чого витікає. Напевне, це є суб’єктивний стан душі, коли водночас відчуваєш себе дитиною, поетом, прозаїком, журналістом, художником, композитором... Гадаю, що він притаманний багатьом романтичним, неспокійним натурам. А журналістика – це прекрасна нагода завжди бути у гущі життя, щодня мати нові знайомства, зустрічі, бесіди».

– Чому вирішили писати під псевдонімом? А як журналіст Ви працюєте під власним прізвищем. З чим це пов’язано?

«З першою дитячою книгою «Марципан Пломбірович». Над нею ми працювали разом з донькою Яною. Звісно, про публікацію й решту формальностей, якими неминуче доводиться перейматися, вразі підготовки тексту до друку, ми не думали. Та трапилося саме те, на що менше сподівалися: повість-казку взяли до роботи у Львівському “Видавництва Старого Лева”. Звісно, цьому факту передував збіг низки обставин та добра воля мовознавця й видавця Анатолі Івченка і директора “Видавництва Старого Лева” Мар’яни Савки.

І от, коли постало питання про авторство, донька запропонувала псевдонім, мовляв, якщо й потрапить книга до кого-небудь із вчителів чи шкільних друзів, то ніхто не довідається «правду» про авторів. Вона соромилась. Так, в результаті скорочення нашого прізвища на дві літери, народився простий і зовсім прозорий псевдонім Бердт. Ховалися ми за ним недовго. Інтерв’ю з донькою в телевізійному випуску новин звело нашу конспірацію нанівець, принаймні, в масштабах школи».

– Як коментували колеги-журналісти ваші походеньки на Парнас?

«Мені неймовірно поталанило з виданням, тобто з редакцією Всеукраїнської транспортної газети «Магістраль», в складі якої я працюю. Оскільки мої дорогі колеги – вельми творчі люди: багато хто з них є автором кількох прозових, публіцистичних, поетичних книг. Отже, мої походеньки на Парнас їх щиро потішили».

– Першу книгу для дітей «Марципан Пломбірович» ви написали у співавторстві з донькою. Персонаж казки-повісті богемський кіт Марципан має прототип?

«Так, цей кіт і понині сибаритствує, розкошує в нашій квартирі, як і належить співавтору автобіографічної книги, літературній знаменитості. Він, навіть, має власну печатку-автограф: факсимільний відбиток котячої лапи з надписом «Щиро, Марципан Пломбірович». Ми її виготовили напередодні презентації книги на Львівському форумі видавців восени 2008 року. Оскільки Марципан, як співавтор, не зміг бути присутнім на події. Як для кота, то це була занадто довга й виснажлива поїздка. Через те він уповноважив Яну дарувати його особисті автографи. Безумовно, діти, які купували книгу на форумі, були в захваті від такої несподіванки, бо окрім автографа, на останній сторінці тексту була надрукована фотографія Марципана з коротеньким поясненням, як з’явилася на світ книга, написана у дві руки й чотири лапи».

– Здається, писали б про котів і далі, бо пухнастики – улюблені персонажі і в дітей, і в дорослих. Здається, подальший успіх забезпечено. А Ви різко змінюєте напрям і пишете про підлітка з проблемами. Чому?

«Книга справді мала успіх у маленьких читачів. Однією з найвищих нагород для мене стала інформація про те, що серед учнів Сонячної школи Херсонської міськради тривав конкурс «Велика читацька пригода» для учнів 5 - 8 класів. Переможцем став учень 6 класу Журавка Олег. З конкурсною роботою “Кросворд за змістом казки В. і Я. Бердт «Марципан Пломбірович». А школярка Катерина Миськова з Вінниці написала твір за “Марципаном” і перемогла в щорічному обласному конкурсі «Найкращий відгук на дитячу прозу», який організовує видавництво «Грані-Т»...

Ми вже обговорювали сюжет другої частини «Марципана». Та так, за обговоренням, і не помітили, як донька подорослішала й проблеми котячих буднів самі собою відійшли на другий план. Все частіше, щовечора після школи темами наших розмов ставало обговорення вчинків (хороших і не зовсім) її однокласників. За героїв ми раділи, а грішникам співчували й намагалися допомогти розібратися в перших прикрощах пов’язаних зі зрадою друга, тощо. Ось чому майбутня (на той час) книга для підлітків виявилася більш актуальнішою й привабливішою в творчому плані. В якусь мить я збагнув, що твір уже готовий, залишалося тільки набрати текст на комп’ютері».

– Це згадка, Валентине, про повість «Мій друг Юрко Циркуль»? В цій книзі Ви розказуєте про життя малоімущої родини, про типові підліткові проблеми… Зізнавайтеся, мають герої реальних прототипів? Чи то повністю Ваша вигадка, результат, так би мовити, узагальнення?

«Так, пані Еліно, йдеться про «Циркуля». Хоча там мова йдеться не лише про нестатки однієї родини, на противагу змальовуються сім?ї з доволі немалими статками. Гра контрастів нашої реальності. А самі герої не мають реальних протототипів – це узагальнені образи та типажі. Жоден персонаж «не змальований» з реального школяра чи дорослого».

– Мені сподобалось, що дія відбувається в Харкові. Якби ж то автори писали не тільки про Львів (вибачте, шановні львів’яне, я аж ніяк не хочу вас образити), але й про інші міста – вони ж теж цікаві. Ви й надалі обиратимете місцем дії своє рідне місто?

«Географічна «прив’язаність» чи відданість автора – це річ доволі зручна у творчому плані. Оскільки, автор у рідному місті знає кожен камінчик на тротуарі, і яке саме дерево росте за рогом, приміром, міськради. Все це вкупі надає авторові впевнено пересувати персонажів містом, принагідно описуючи характерні особливості того чи іншого провулка чи майдану. Утім, Марципан та його команда діяли у Києві. Але ж хто з нас не знає центральної частини столиці?

Щойно написаний та поданий до видавництва роман «Моя дівчина з 9 «А» також, так би мовити, «харківський».

«У моїй творчості не має нічого свідомого – все відбувається так, наче тобі хтось нашіптує на вухо як і  про що саме потрібно писати. Я б ніколи не написав повість, якщо спершу сів накидав його план, перелічив персонажів і таке інше. Звісно, план би я написав, а от текст уже ні. Бо не можу писати, як то кажуть по готовому. Це для мене нецікаво, це не захоплює, а відтак то може бути, що і читач закрутить носом від нудьги. Під час написання хочеться перебувати у стані невідомого, в обставинах, сповнених несподіванок. Безумовно така писанина нерідко заводить в глухий кут. Спершу йшло, як пісня, а далі наче хто монітор вимкнув. Тобто, за творчу нірвану неминуче настає розплата. Але що вдієш? Кожен пише по-своєму. Усі не можуть писати за однаковою методикою».  

– А донька більше не виявляє бажання попрацювати співавтором?

«Перший досвід перебування у письменницькій лабораторії її розчарував, бо вона збагнула, що це копітка праця. І може трапитися так, що текст так і не знайде свого читача. Словом, відмахнулася».

– У Вас багатющий літературний досвід. Ви, часом, не маєте бажання передавати його молоді? А, може, вже й очолюєте літературну студію?

«То вам, Еліно, лише так здається. Насправді я недосвідчений літератор. Через те і не виникає  бажання когось вчити. Окрім того, нерідко літературне вчення шкодить, бо спресовує індивідуальність авторського бачення».  

– Щоб Ви хотіли порадити літераторам-початківцям?

«Важко поради щось дієве та оригінальне, оскільки себе вважаю невиправним, вічним початківцем. Річ у тім, що «на письменника» ніде не вчать. Так було завжди. Найкращий порадник й до кого варто прислухатися – власна потреба в роботі зі словом. Коли є бажання – пишіть і ні на кого не озирайтесь. Менше прислухайтеся до порад літературних корифеїв. Авжеж, вони цінні, але найцінніший – власний досвід, без якого не буває майстра. В перерві між творчістю читайте хороші книги. Моя думка така, що початківець, який має талант і витримку до наполегливої праці, обов’язково виросте в майстра».

– Зараз, коли ми обмежені в спілкуванні, визнані майстри від літератури або нудьгують, або наполегливо працюють. До якого табору належите Ви?

«Є ще й третій табір: ті, хто байдикує. Саме до нього я і належу. Нудьгувати ніколи, оскільки ця риса не притаманна тим, кого захопив вир журналістських буднів ( в яких ніколи не було і не буде ні свят, ні вихідних). А от байдикувати – полюбляю, тобто, вволю насолоджуюся читанням книг, на прочитання яких хронічно бракувало часу, переглядаю кінофільми. З насолодою навмання блукаю вулицями старого Харкова. Словом, замість того, щоб працювати, тобто творити художні тексти, я завжди знаходжу для себе інше заняття, яке, начебто, виправдовує моє байдикування. А обмеження в спілкуванні – це лише умовності, адже маємо в арсеналі чимало технічних можливостей, котрі дозволяють підтримувати діалог з читачами, колегами. Отже, як на мене, умови для творчої людини цілком нормальні, навіть, доволі сприятливі для усамітнення та праці. От коли б ще не ставала на заваді лінькуватість…».

– Немає бажання написати щось про ковід? Наприклад, фантастичну повість для підлітків?

«Через цю хворобу ми маємо стільки страждань, втрат, що за таку тему братися не має бажання. Можливо, з часом, коли, як то кажуть, сіно в копичці уляжеться.

Авжеж, це тема, яка варта уваги письменника, і вона має знайти своє відображення чи заломлення крізь призму суб’єктивного світосприйняття автора. І я певен, що дане захворювання обернеться темою талановито написаних текстів. Проте, сам за це не насмію братися. Та й особисте сумління дошкуляє про розпочаті, але так і недоведені до ума тексти. Словом, перебуваю в очікуванні невідомо чого».

– Ваші побажання літературній спільноті та книговидавцям у Новому році.

«Видавцям – захмарних накладів та нових, надзвичайно цікавих текстів. А тим, чиє світобачення трансформується через клавіатуру комп’ютера,  зичу натхнення та терпіння й, звісно ж , толерантних видавців, редакторів, які б охоче брали до друку запропоновані тексти. Зрештою, усі ми – видавці та прозаїки з поетами – мріємо про одне й теж – солідні наклади, високий відсоток продажів, але кожен із нас йде до цієї мети своєю стежкою.

Отже, нехай вона буде рівною, не горбистою та не крутою. Звісно, без складнощів та форс-мажору не обійтися, проте будьмо терплячими, з порозумінням  будемо ставитися до обставин, на які ми не можемо вплинути. Головне, аби у кожного вистачало наснаги та сили тримати упевнений поступ вперед, рухатися попри перипетії та не озиратися назад. Тільки вперед, бо там наші проекти, наші ненаписані, найкращі твори. Отже, до праці?»

– Дякую, що приділили увагу. Нових творчих здобутків, Валентине, і доброго настрою!