Доля цієї непересічної жінки зі шляхетної родини, котрій випало з чотирнадцяти років взяти на себе відповідальність за своє життя та близьких, вмістила всі карколомні звиви ХХ ст. Постійно загрожена та упосліджена в роки розгортання радянської влади «генеральська дочка», хвороблива, викохана у тепличних умовах люблячої впливової родини романтична дівчинка Тася Забелло пройшла люте горнило бід і випробувань, які ламали здорових «мужиків», зберігши свою шляхетну «рівну спину» до глибокої старості. І, що важливіше, не втративши невичерпної здатності любити – світ, людей, саму можливість життя – усе те, що ми зазвичай окреслюємо як людяність.

Уже Наталя Львівна Забіла, визнана та впливова дитяча письменниця і радянська функціонерка, посіла вагоме місце на вершині офіціозу, убезпечивши себе та послідовно роздавши «борги» кривдникам. Та добру пам’ять в українській культурі вона здобула не десятиліттями членства у президії Спілки письменників України, головуванням у Комісії дитячої літератури чи т. п., а шістьма десятиліттями! плідної натхненної праці на ниві дитячої літератури, що подарували поколінням українських дітей десятки самобутніх творів. Саме Забіла так досконало переказала для дітей українські народні казки, що й досі саме її варіанти загально знані. Вона започаткувала в літературі для дітей України низку жанрів і раніше «заборонених» тем, а також ініціювала перейменування журналу «Жовтеня» у рідний багатьом поколінням «Барвінок» (1945), офіційне видання збірок художніх творів школярів, появу першого українського літературно-критичного альманаху, присвяченого дитячій книзі («Весняні обрії», 1968 р.) й багато іншого.

Ясочка української літератури

«У мене вдома зберігається книга Наталі Забіли 1962 року. Її подарувала моїй мамі її рідна сестра на день народження, про що свідчить дарчий надпис. Мамі тоді виповнилося, вочевидь, сім років. Мами немає, тому я не маю в кого спитати, чи сподобалася їй книга. Я цю книгу отримала в одне зі своїх гостювань у бабусі. Мені теж тоді було сім. І я читала про Ясочку, Катрусю та іграшки, що розмовляли між собою, коли не чули діти.

Маленькі дівчатка з косичками-бантиками-платтячками та своїм світом, окремішним від світу дорослих. Дівчатка, з якими нічого надзвичайно-особливого не ставалося (вони не потрапляли до чаклунських лісів, не літали на Марс, не подорожували машиною часу), тому вони вигадували свій світ, який, незважаючи на політичну заангажованість, був вільним і таким, яким їм хотілося, аби він був.

Тоді я ще нічого не знала про авторку, про її премії, книги та любовні історії. Зрештою, як і не знають теперішні діти. Хтозна, можливо, це найбільше визнання для письменника, коли ти, дорослим, можеш процитувати рядки улюблених з дитинства віршів, не пам’ятаючи при цьому автора. Хоча тепер на це все є «Гугл».

Народилася 5 березня 1903 року в родині, де мистецтво було як кисень. Воно й не дивно, бо попри наше бажання чи небажання визнавати причетність генетики та спадковості до нас, сучасних, кров та традиції є важливими. А письменниця була родом зі старовинного козацько-старшинського роду. Засновником його став Петро Забіла (1580-1689) – полковник, генеральний суддя, генеральний обозний. Дідусь Наталі Забіли Пармен Забелло (1830-1917) був скульптором, автором першого погруддя Шевченкові. Дядько Пармена Віктор Забіла (1808-1869) був українським поетом-романтиком, другом Тараса Шевченка, автором пісень, що стали народними («Не щебечи, соловейку», «Гуде вітер вельми в полі»). Рідна сестра Пармена Анна була дружиною художника Миколи Ге. Тітка Надія (1868-1913) була оперною співачкою та дружиною художника Михайла Врубеля. Її він зобразив на картині «Царівна-лебідь».

Батько Наталі Забіли був віцедиректором департаменту Земельної власності. Мама навчалася в художньому училищі.

Мама, тато, семеро малих… Замість колискових, мама читала дітям вірші, то ж не дивно, що римування стало улюбленим заняттям маленької Талі (як її називали в родині). «Ми всі дуже любили вірші й багато знали їх напам’ять. Наша мама співати не вміла і, коли заколисувала нас, читала нам різні вірші. А ми їх запам’ятовували. І ще ми любили малювати й розфарбовувати свої малюнки кольоровими олівцями. Сидимо, бувало, біля столу й проказуємо хором всі нам відомі вірші».

Історію України діти вивчали з розповідей батька про їхніх родичів. У роду було сімнадцять козацьких полковників, посвоячених із Безбородьками, Граб’янками, Мировичами, Полуботками, Скоропадськими.

Майбутня письменниця була переконаною, що обов’язково теж уславить свій рід. От лиш іще не знала, як. А далі переворот 1917 року. Хтозна, якби не 17 рік, може, усе би склалося інакше. Можливо, з часом юна начитана красуня стала би світською левицею чи акторкою. А можливо, творила би любовні романи, в яких героїні писали би французькою ніжні записки закоханим в них кавалерам.

Потрапивши у мистецько-комсомольске середовище, Наталя чітко зрозуміла, як саме треба писати: соціалака+фольклор+особисте. От і вся арифметика. Проста, але дієва. А ще молода жінка мріяла про дітей, про велику родину (щасливу, таку, як колись було в її дитинстві, і щоб так затишно, як колись на дачі, коли мама варила варення, а вони з сестрами спостерігали за цим ритуалом). Діти народжувалися одне за одним. Мертві. Лиш через кілька років доля подарувала їй синочка Тарасика.

Цей задерикуватий та розумний хлопчисько став прототипом головного героя твору про Шевченка Оксани Іваненко: «Коли я почала писати про малого Тараса, мимоволі уявила його зовні схожим на свавільного і жвавого хлопчика, сина моєї найближчої подруги – Наталі Забіли».

Згодом одна за одною народилися дві донечки. Ясочка та Галинка були хворобливими, потребували пильного догляду, а це були часи голодомору. У письменницькій їдальні давали не більше двох обідів на сім’ю, якою б вона не була. І хліб за картковою нормою: по два тоненьких шматочки на кожного. Донечки згасли. А в літературі вони, як і Пітер Пен, залишилися дітьми, які ніколи не виростуть (Галочка-стрибалочка та маленька Яся). І мені (й іншим дітям, мабуть, теж) задавалося, коли читала її рядки, що письменниця промовляє, немов мама або бабця, до мене, розповідає казки мені. Направду ж вона промовляла до своїх дітей, які так і не стали дорослими:

От дівчатко й промовляє: –

Може, є на світі білім

небувале дивне диво:

що таких, як я, слабих

хтось лікує та зціляє

замовлянням або зіллям,

і життя ясне, щасливе

починається для них?..

Ця хвора дівчинка таки одужає, на відміну від рідної дочки.

«Синіє ніч доріжкою з віконних оболон. Дрімає Яся в ліжечку, і сниться Ясі сон.

…Ідуть моржі з тюленями по синьому воду. З північними оленями ведмеді білі йдуть. Несуть дарунки й ласощі ведмедику вони.

Ой, сняться, сняться Ясочці такі солодкі сни!

Синіє ніч морозяна з віконних оболон. Нічим не потривожена в кімнаті тиша й сон».

Справжня ж Яся так і не прокинулася…

Єдине, що рятувало письменницю, – література. У ній можна було усе. А зокрема створити світ, в якому щасливі та здорові діти туляться до щасливих батьків. При чому, здебільшого до жінок.

Уміхаючись крізь сльози та біль, читатиме маленьким слухачам:

В зоологічному садку

у тісній і холодній клітці

маленька мавпа спить в кутку,

і їй таке щось гарне сниться…

І маленькі читачі тікатимуть разом з мавпочкою із вогкої клітки до теплого рідного краю, де ніколи не буває сумно. А вона розумітиме, що їй так не втекти, бо між нею та її донечками відстань довжиною в усе її життя…

Репресії не зачепили письменницю. Можливо, далися взнаки стосунки з впливовими чоловіками, а можливо, її врятували діти. Адже хто з письменників, крім неї, міг так гарно і достовірно розповісти дітям про нову ідеологію та нових вождів. Наталя Забіла була автором підручників «Читанка» для другого класу (1933) і «Читанка» для третього класу (1939), які перевидавалися кілька разів; була редактором дитячих журналів «Малятко», «Барвінок». Вона зі своїми дитячими творами опинилася в потрібний час і в потрібному місці. Починала встановлюватися нова ідеологія, яку повинна була обслуговувати не лише доросла література, а й література для дітей. Наталя Забіла ідеально підходила на роль нової письменниці. Працювала в школі, знала психологію дитини, чітко засвоїла комуністичні догмати. Ну а походження… Що ж… Буває…

У 1934 році на першому з’їзді письменників вона виступила із доповіддю про перспективи та розвиток дитячої літератури. Тоді їй був 31 рік. Чи відчувала вона когнітивний дисонанс, коли згадувала своє дитинство і ту літературу, що читала маленькою дівчинкою, і бачила, що вимагають від літератури сучасної. Можливо… Та, її, література, однозначно, не могла би виховати будівників соціалістичного суспільства. А те, що писала вона? Мабуть, також ні. Бо любили її діти за жабок та песиків, а не за сонцеликих вождів.

Ідеологія – це взагалі річ відносна. Вона залишається у часі, коли була витворена, а з покоління в покоління перестрибують бешкетники, неслухняні зайчики та нечемні м’ячики.

У 1928 році вийшла її віршована казка «Пригоди з автобусом». Вона стала причиною гострої критики, адже це був період, коли літературні критики активного переконували спільноту, що казки, фантастика шкідливі для маленького читача. От де ви баили автобус, що тікає? І чому той автобус навчить майбутнього будівничого соціалізму? Та нічому! У бунтах та протестах не може бути нічого позитивного, адже єдиний позитивний бунт був у 1917 році. Та й то ж був не бунт, а революція. І взагалі, де тут соцреалізм? Суцільна фантазія та казка. Іронія долі: соцреалізм, який так активно на початках боровся з казкою та фентезі, виявився і сам фентезі. Чи не найбільшим фейком української літератури, адже це був реалізм, якого насправді не було.

У відповіді на анкету «Кожний про своє» в «Універсальному журналі» 1929 р. Наталя Забіла напише: «Неймовірно тяжко виходити в світ зі своїми передуманими сто разів, виношеними, викоханими творами… до них звикаєш, як до дітей своїх, а потім – ось, беріть. І тоді тільки наче стиснеш руки й зуби й дивишся, як їх спочатку перекрутять в друкові, потім кожний по-своєму розтлумачить і почнуть судити…».

Але вона усе зрозуміла. Цьому суспільству не потрібні бунтівники. Ти не мавпочка, аби тікати до Африки. Не тікай, не бунтуй, бо рано чи пізно тебе все одно заженуть у клітку і змусять бути таким самим, як інші, або принаймні, це вдавати (і лишень іноді про твою колишню свободу тобі нагадуватимуть рани на місці відтятих крил). А ти… Тобі немає куди тікати. Тому повертається додому м’ячик, який намагався потоваришувати з яблуками та кавунами, тікають додому курочка та півник, автобус зловили… Наталя Забіла вчить: якщо ти інший і намагаєшся втекти, у тому іншому світі на тебе неодмінно чатує небезпека, тому не виділяйся і вертайся в безпечний світ.

Чи вірила вона сама у це, переживши репресій та голодомор отого комфортного світу?

Мабуть, не зовсім, бо заселяла свій літературний світ живими іграшками та пустотливими звірятами. Звірятам можна розмовляти… Це з майже так, як у фольклорі. Майже…

Маленькі дитячі поразки та перемоги стануть лейтмотивом її творчості. Вона чи не вперше скаже дитині Країни Рад: «Ти важлива, бо це ти». Пам’ятаєте фразу Маленького Принца: «Мільйони років у троянд ростуть колючки. I мільйони років баранці все-таки їдять ці квіти. То хіба це не поважна річ — зрозуміти, навіщо квіти так стараються випустити колючки, які їм нічого не дають». Це важливіше за будь-яку ідеологію.

А ідеологія? Що ж…

«Людський розум не злітає за призначену межу…» – написала Наталя Забіла в одній зі своїх казок.

Ти потрібен світові, світові потрібне те, що ти робиш. Саме так промовляє з кожного твору письменниця до маленького читача (і це в часи, коли один вважається ніким і нічим, майже нулем, бо ж важить колектив, а не особа).

Її література немов утеча. В дитячий світ: дитсадок, школа, затишна дитяча кімнатка, веселі, здорові, працьовиті, розумні діти, які ніколи не дорослішають і не виростають, діти-звірятка, щасливі мами. От тільки татів дуже і дуже мало.

Вона стільки років розповідала гарні історії чужим дітлахам… А ще так хотілося вірити, що в онуків життя складеться інакше:

Стояла собі хатка –

Дірявий чобіток,

А в ній жила бабуся,

Що мала сто діток.

Така була сімеєчка,

Сімеєчка мала!

Ніяк із нею впоратись

Бабуся не могла.

Омріяна велика родина. Нехай хоч у казкової бабусі вона буде, якщо не в неї.

6 лютого 1985 р. у Києві померла 82-річна Наталя Забіла.

Для більшості з нас так і залишиться вона доброю мамою-бабусею-казкаркою. Ота жінка, що зробила себе сама. Жінка, яку називали то талановитою письменницею, то кар’єристкою-пристосуванкою. Впливова літературна дама, якій заздрили, яку боялися. Чи хочемо ми її такою знати? Звичайно, маска «бабусі, що має сто діток», комфортніша для псевдоцнотливого соціуму.

Маринка, Андрійко, Тарасик, Марися, Ясочка, Катруся, Павлусь, Петрик… –книжкові дітлахи Наталі Забіли. Письменниця була переконана: для дітей треба писати так само добре, як і для дорослих, тільки трохи краще. Вона ніколи не загравала з юним читачем, не сюсюкала, а просто писала цікаво, зрозуміло, напівжартома, напівсерйозно. І разом із ними намагалася розібратися в тому, що ж таке добре, а що таке зло.

У 2003 році моя мама моєму синові подарувала книгу Наталі Забіли. Тоді йому було три роки. То вже була інша книга. Яскравіша, з біографією та світлинами письменниці. Він змушував мене безліч разів перечитувати віршовану казку «Пригода з автобусом» і сам бубонів улюблену фразу нечемного автобуса:

Не хочу возити по місту людей.

Не хочу гудіти, катати дітей.

Візьму та втечу, і поїду я сам

Співати-гудіти полям та лісам.

І щось є в ньому від того буркотливого автобуса. Оте шалене бажання свободи і потяг до протестів.

Улюблені наші з ним цукерки – «Ясочка». Він, мабуть, не заморочується етимологією назви (ясочка – це ж ласкаве звертання до дівчини або жінки), але знає, що Яся – це дівчинка з казок, трішки схожа, якщо вірити розповідям його бабусі (а він їм завжди вірив), на його маму, оту, родом із дитинства».

Ольга ДЕРКАЧОВА,

письменниця, професорка Прикарпатського національного

університету імені Василя Стефаника.

***

Наталі ЗАБІЛІ — 120!

Наталя Забіла[1] (5 березня 1903 – 6 лютого 1985) могла б стати неординарною поеткою, як би не перейшла в літературу для дітей тому, що за радянського режиму було небезпечно писати книжки для сформованого читача з критичним мисленням. Так чинили й інші — від О. Копиленка до І. Білика. Вони, наприклад, В. Близнець, спромоглися в літературі для дітей порушувати питання, неможливі в книгах для дорослого читача. І справа не цих літературах, а в системі, яка контролювала письменство, однак менше втручалася в літературу для дітей (перепрошую за стилістику). Тому треба бути пильним перед владною вертикаллю, не допустити її, бо такий небезпечний за своїми наслідками привид вже з'явився на українському обрії, і це під час війни.

Наталя Забіла — спадкоємниця козацької старшини народилася в Санкт-Петербурзі, формувалася в аристократичній родині. З 1917 р. — в Україні. Вона — автор віршових збірок «Далекий край» (1927), «Сонячні релі» (1928), «Поезії (1930), майже невідома як поетка витонченого ліричного чуття.

Коли вчитуєшся в лірику Наталі Забіли, складається враження, ніби вона в переважній більшості писана поза 20-ми роками. У них майже відсутні бадьористо-плакатні металеві ритми «пролетлітератури», хоча поетка, живучи в добу соціальних замовлень, мимоволі використовувала поширені штампи «виробничої» версифікації, іноді динамізованої рубаним ритмом: «Домни. // Кавпери. // Лави труб. / Днів загартованих льот». Але в потоці стилізованих версів зненацька виринала семантика, яка суперечила більшовицьким уявленням про робітничий клас: «Домна дихає. // Чавун – по землі. / Випари вітер несе. / Люди безсилі. // Люди малі. – / Людям – // покірне // все». Поетка невимушено переходить від патетики до твердження, що руйнує амбіційне уявлення про людину як господаря світу («Люди безсилі. / Люди малі»), тому прикінцеві рядки звучать іронічно («Доменний цех»). Виробнича ейфорія, що переповнила тогочасну літературу, маскувала деморалізаційні інтенції, коли героїня з вірша «Гуде гудок» заявляє: «Я кинула саму дитину вдома / І теж пішла – / на владний клич гудків». Іноді перенесення компартійного сленгу, який наповнював своїм неприродним потоком життєвий простір, на мальовничі краєвиди, у трактуванні Наталі Забіли набував пародійного сенсу, коли осінь, яка зазвичай «багряним шовком / Гаптує мережки в гаях…», намагалися ідентифікувати з комсомолкою («Згадка»). Насправді тут приховувалася іронія, адже осінь ототожнювали із жовтневим переворотом («Жовтень не знає межі»), тому вона «Глянула жорстко востаннє, / Скинула руку з плеча…». Поетка не переймалася пієтетом перед соціалістичною дійсністю. Не спостерігалося в її ліричних творах апологетизації «романтики буднів» чи романтизації урбанізму: «А назустріч вулиці, як ринви, / Де життя потоками гуде. / Я іду й, як всіх, мене поглине / Сіре місто. Праця. Будень. День».

Лірична героїня почувалася комфортно у природному світі, де «в садах, в степах співають менестрелі / Баляди сонцю – мої пісні». Здається, щедрі солярні пасмуги пронизують кожен рядок її віршів «Коли цвітуть черешні і жерелі…», («Липень»), потужні стихії зливалися з душевними переживаннями («Ми співали – вітер, я і хвилі…»). Вітальна енергія присутня і в поезіях мінорного медитування, найчастіше пов’язаного із спогляданням осінніх краєвидів, коли лірична героїня біжить, «розхристана, навстріч» «червоним співам листя» («Листопад»), або зимових подій, що захоплюють «дитя будинків кам’яних», душа якого лише зрідка може бути притьмарена («Зимова казка»). Очевидно, така зосередженість на власному мікросвіті, відкритому довкіллю, зумовлена генетичною пам’яттю поетки, яка спиралася на досвід прадіда – романтика В. Забіли, діда – скульптора П. Забелло, формувалася в художній атмосфері, що панувала в родині її батьків.

Леліючи в собі «тайну», лірична героїня прагне спілкування з природою, відчуває себе повноцінним співрозмовником, коли персоніфіковані «Море і вітер. Сонце і ти», до яких звертається: «Вітре, цілуй мене! / Сонце, люби!». Вона захоплюється собою як жінка, милується власним досконалим тілом («Руки й ноги сонцем заціловані, / Сонце й вітер – міддю на лиці»), не приховує еротичного жесту-натяку («А вуста – ніхто про це не зна…»), апелює до метафори спокусливих «виноградних грон» («Серпень»). Жага любові помітна навіть у віршах, де, здається, сердечні переживання, приглушені тишею і самотністю: «У моїй кімнаті хтось за мною стежить… / Я собі – не слухай. Смійся і люби…» («Моя осінь»). Лірична героїня сподівається на діалог з коханим, журиться тим, що може сприкріти («Я тобі – буденна проза. / Може вечір? Може – втома?"), але запевняє його: «Ти для мене – мій останній, // мій омріяний міраж…» («Біла повінь»). Її самотність стає зрозумілою з багатьох віршів. Очевидно, між нею та її обранцем виник конфлікт, який вона трактує по-жіночому («Не може бути кохання, / Коли не буде дитини…» («Місто. Вулиці. Вечір»), навіть на фізіологічному рівні («Любий мій! Я перш за все – самиця, / І для мене діти – перш за все» (Один вечір»). У такому разі вона нічого не вульгаризує, лише підкреслює свою невідривність від живої природи, що продовжує себе в ненастанних народженнях.

Наталя Забіла не приховувала лібідозних спалахів, які могла означити як натяком («Дощ»), так і відверто, коли вподібнила ліричну героїню (свій прототип) до «стрункої вигинистої пантери», яка невсипно стереже «свій барліг», тішиться, що «весною билися за мене / Молоді розпалені самці» («Чорним оком дивиться печера…»). Закон природи, коли «розшайнулось пристрасно і буйно / Весняне змагання за любов», у її трактуванні набуває філософічного сенсу з погляду жінки, яка, застосовуючи ніцшеанські, власне генофобські сентенції, спростовує і заперечує їх:

Є закон – єдиний, невідхильний,

А життя – безжалісно ясне:

Має право жити тільки сильний –

Тільки сильний може взять мене.

Вірш мав типологічну спорідненість з «ловецьким» циклом М. Рильського, а закономірна констатація «Боротьби за волю і за їжу, / Боротьби самиці за малят» уточнена усвідомленням боротьби за рід та його продовження, яку жіночий інстинкт «трактує» першорядним, на відміну від чоловічого. Тому твір Наталі Забіли мав ознаки не лише еротичної лірики, а й філософічної, виповнювався екзистенційним сенсом драматичного буття. На жаль, поетка невдовзі відійшла від перспективного шляху в поезії, надавши переваги різножанровій літературі для дітей і про дітей, починаючи з 1927 р. («За волю», «Повість про червоного звіра»), згодом — виконувала обов'язки редактора журналу «Барвінок».

Юрій КОВАЛІВ,

Лавреат Шевченківської премії, м. Київ.

***

«Із перших кроків у дитячій літературі Наталя Забіла свідомо шукає власні інтонації. Повага до читача та героя-дитини, чіткість і простота викладу, довірлива, щира інтонація оповіді, без повчального тону чи поверхової «смішкуватості» присутні у її творчості від початку й повсякчас. І хоча в доробку письменниці, як, зрештою, у всіх її тогочасних «товаришів по перу» (М. Трублаїні, О. Копиленка, О. Донченка, В. Бичка, О. Іваненко, М. Пригари та ін.) був і схематизм, і підпорядкування поезії винятково пізнавальним чи ідеологічним завданням, Наталя Львівна відпочатку й чітко виступила проти вульгаризациї літератури для дітей, спрощення, творення манекенів на догоду соціальним стандартам.

У 1930 р. вона остаточно переходить на творчу роботу. Тоді само пробує себе в перекладі творів для дітей, друкує водночас кілька «товстих» збірок поезії та збірку оповідань і віршів для наймолодших «Про Тарасика й Марисю» (1930), де ще не довершено nf подеколи схематично, але чітко проступає особливий «забілівський» стиль письма для дітей. Визначає його інтонація та природна суто материнська повсюдна присутність автора поряд із дитиною-персонажем. Її лірична героїня — сонце, що своїм теплом і світлом робить видимим і безпечним для дитини весь білий світ. Саме так заявив про себе за влучним висловлюванням В. Неділька «талант особливий і рідкісний — талант дитячого письменника», основними складовими якого були й досі залишаються «Неосяжна й самовіддана материнська любов. Тонке розуміння внутрішнього світу дитини, повага до її думок, понять, бажань та мрій. Копітка, самовівддана праця над художнім словом. Простотота викладу, прозорість і дзвінкість слова»[2].

Упродовж карколомних 30-х років Наталя Львівна завбачливо зосереджується на творчості для наймолодших (де ймовірність написати щось «ідеологічно слабке» була найменшою), відтак, її вірші постійно друкають у дитячій періодиці та тематичних збірниках для наймолодших, виходять друком кількадесят збірочок віршів, де серед уславленої радянськими критиками злободенної «публіцистики для малят» («Домни» (1931), «П’ятнадцятий Жовтень» (1932), «Тракторобуд» (1933) тощо), з’являються чудові розвивальні книжечки зразка «Тут-тук! — Хто там? : гра у фарби» (1931) чи «Кулі. Кола. Кубики» (1935), що стали чи не першими зразками жанру в Україні. Тоді само у творчості Забіли з‘являються переспіви народних («Дерев’яний бичок», 1935; «Казка про півника та курочку і про хитру лисичку», 1936) та власне літературні казки («Хатинка на ялинці», (1935; «Бджолина перемога», 1936), написані віршованою прозою з вкрапленнями віршиків-пісеньок. Багато пише Наталя Львівна також віршів родинної тематики та про буденне життя дитсадка («Оксанчине вбрання», «Про дівчинку, яка нічого не їла», 1937). Із розумінням і теплим гумором змальовує вона «маленькі», але життєво важливі клопоти та перемоги своїх героїв, їхні зовні кумедні, а насправді сповнені щирого драматизму кроки на шляху дорослішання, пізнання себе й оточуючих. Забіла не кепкує і не повчає! А щиросердно вірить (і змальовує той щасливий фінал найяскравіше!), що дитина вчинить правильно і в неї все буде якнайкраще.

У той страшний час народилися твори, що й досі складають золоте осердя української дитячої літератури. Зокрема впродовж страхітливого 1933 р. у журналі «Тук-тук» друкують серію написаних ритмізованою прозою родинних оповідок про дівчинку Ясю, що склалася згодом в уславлену «Ясоччину книжечку» (1934). М‘яка материнська інтонація, розповіді про звичайні та милі серцю речі, навіть сам ритм оповіді настроюють читача на світле родинне світовідчуття. І хоча в тексті є наглі «відголоски часу» (скажімо, розповідь мами про життя дітей у капіталістичних країнах), Ясочка — чи не перша насправді жива дівчинка в радянській дитячій книжці, яскравий і жвавий характер. За справедливим спостереженням В. Костюченка: «…Яся різна: дбайлива господиня, вихователька, старанна учениця, малий слідопит. Обставини змушують її бути то уважною, то пустотливою, то працьовитою, то лукавою. Цим самим Наталя Забіла уникає одноманітності, монотонності та змушує дітей уважно стежити за симпатичною Ясею»[3]. Цьому ж сприяє значна доля теплого гумору в зображенні дівчинки. У цьому циклі Н. Забіла першою в українській дитячій літературі спромоглася замість повчати та ставити героя до прикладу читачам, привернути до нього їхню увагу, запросивши «…придивитися до дівчинки, до її вчинків, разом по-доброму, дружньо посміятися над нею, її промахами, її хитринками і, звичайно, замислитись» [4].

У передвоєнні роки письменниця вперше приступає до однієї з ключових у своїй творчості тем — літописних часів Київської Русі. Її поетичний переспів для дітей «Слова про Ігорів похід» з‘явився друком у журналі «Піонерія» у травні 1938 р. і досі залишається одним із кращих. Народнопісенна мелодика, неповторний «материнський» тон оповіді, в якому прозора простота й відкритість слова сусідять із глибокою внутрішньою повагою до нього та вродженим аристократизмом художнього мислення авторки — все це відразу вирізнило твір на тлі тогочасного поетичного набутку українських митців.

Беззаперечним успіхом письменниці стала одна з найбільш знаних її поезій «Марина Дмитрівна» (1945). Досі важко знайти в українській літературі для дітей настільки поважливе і трепетне ставлення автора до «труду дорослішання» дитини! Поетесі вдалося вловити саму суть дитинства як пори щоденної наполегливої невтомної праці над собою та освоєнням довколишнього світу. Праці вільної, творчої, виконуваної за покликом душі, а не з принуки. Праці як потреби самовираження та самоутвердження.

У 1956 р. Наталя Львівна збирає в окрему книжечку «Про дівчинку Маринку» вірші різних років, об‘єднані спільним образом кмітливої, працьовитої та напрочуд цікавої до життя дівчинки. Збірочка простежує шлях дитини та її родини від народження до дошкільних років. Крок за кроком ми проходимо з мамою та донею захопливим шляхом щоденного дорослішання та відкриття все нових граней світу й особистості. Це світ любові й доброти, родинності. Власне, це Божий світ, вперше відкритий дитиною, — свіжий і незатьмарений нашаруваннями дорослого знання та сумнівів. Особливої інтонації, відчуття незмінної повторюваності цього шляху відкриттів і знахідок додають книжці народнопісенні образи та жанри (потішки, колискові, лічилки тощо). Жвавий темп віршів, фольклорні обертони відразу зробили їх частиною дитячого фольклору. А ще в збірці відсутні повчання та піднесені фрази. Натомість є щира повага до дитячої гри як повноцінної серйозної праці, яка має найблагороднішу в світі мету — посіяти в дитячій душі любов до задіяності у спільну справу, творчості та самовираження.

Тут варто наголосити, що з цього часу і в подальшому з творчості Н. Забіли фактично зникає притаманна їй лірика родинності, поступаючись місцем менш інтимним, більше відстороненим і всезагальним жанрам літературної та народної казки, драматичної поеми, «віршованої публіцистики» тощо. Та досі саме родинна лірика, чарівний сонячний світ Ясочки та Марини Дмитрівни насамперед асоціюються у читачів із ім‘ям письмнниці. Бо саме присутнє в творах цих циклів «…вміння навчати ненав‘язливо, весело, виховувати непомітно, але — з блискучими наслідками» і є однією з найприкметніших і найважливіших рис поезії Наталі Забіли[5] [5, c. 192].

Наступне десятиліття у житті письменниці позначене відчутним творчим піднесенням. Щире зацікавлення фольклорною традицією поступово стає фаховим інтересом. Укладена нею збірка українських фантастично-пригодницьких казок у власній обробці «Золота гора» (1959) стала свого часу проривом у осмисленні, відборі та подачі для дітей вітчизняної фольклорної традиції й досі залишається взірцевою. У цей час Н. Забіла пробує себе також у драматичному жанрі та пише на фольклорних мотивах п‘єсу-казку для малюків «Коли зійде місяць» (1963). Із появою в житті Наталі Львівни онуків її творчість наповнюється новим звучанням, певним суто «хлоп‘ячим» тяжінням до прикладного, іскристим гумором і динамікою. Зокрема всі ці риси притаманні «Веселій абетці» (1954), котра й досі — чи не кращий зразок жанру в Україні. У 1955 р. з‘являється одна з найвідоміших прозових книжок для дітей Н. Забіли, за авторським визначенням «повість» «Катруся вже велика». Це низка невеличких оповідань, пов‘язаних між собою спільною героїнею та розташованих у хронологічному порядку. На відміну від «Ясоччиної книжечки», тут відчутна і моральна настанова авторки, й пряма дидактика (особливо в сенсі «соціалізації дитини»: розповіді про обрання Варвари Іванівни депутаткою, про Москву як «столицю Країни Рад» тощо). Хоча В. Костюченко наголошує, що оте «вже велика» звужує світ Катрусі, притлумлює таїну дитинства в ній, на наш погляд дівчинка показана в зростанні, в розвитку, у процесі формування характеру і саме це робить книжку цікавою. Адже Катруся, на відміну від Ясі чи Марини Дмитрівни постає не просто у розвитку, а на зламі, в момент якісних змін у характері та світовідчутті. Книжечка позначена небувалою сміливістю в доборі проблематики та тонким психологізмом у розкритті внутрішнього потаємного життя дитини, котра дорослішає. Так, розділ «Страшна ніч» описує всю гаму почуттів дівчинки, яка вперше через хворобу матері залишається вдома сама поночі й раптом усвідомлює, що «мама може вмерти», «Старша сестра» — трепетну й складну водночас ситуацію появи в домі «іншої» дитини, яку «слід любити», а «Тяжкі дні» — перші конфлікти з дорослими через брехню та непослух.

У 1964 р. з‘являється її фантастична повість «Дивовижні пригоди хлопчика Юрчика та його діда», в якій присутні й «абсолютно наукові» перетворення, й іноземні шпигуни, й чудовий іскрометний гумор. Так само гумором і вільною грою слова та уяви пронизана збірочка віршів «Стояла собі хатка» (1964) та п’єса-фантазія з життя первісних людей «Перший крок» (1968). В останній окрім того яскравими барвами відтворено живий і натхненний світ первісних вірувань, оживлення природи та гармонію її співіснування з людиною.

Як голова редколегії видання та провідний фахівець із літератури для дітей чимало часу та сил Наталя Львівна віддає підготовці знакової для української культури тритомної антології української художньої літератури для дітей «Веселка» та першому вітчизняному літературно-критичному виданню, присвяченому дитячій книзі, — альманахові «Весняні обрії». Її виступи та публікації зіграли важливе значення для розкриття специфіки дитячої літератури, усвідомлення її місця та ролі в історико-літературному процесі. Серед іншого Н. Забіла обстоювала низку ідей, які досі актуальні: заперечення лакування дійсності; вимога зображувати реальних героїв у реальних умовах, зокрема й складних; розуміння книги для дітей як джерела уявлень про світ, відтак вимога її простоти та зрозумілості; вимога писати доступною мовою, але у художньо досконалій формі тощо.

В останньому десятилітті свого драматичного, напруженого, але плідного та попри все щасливого життя, Наталя Забіла не лише не спинила творчого поступу, а й спромоглася на вікопомні, знакові для української літератури для дітей тексти. Йдеться насамперед про її чудову драматичну поему «Троянові діти» (1971), що й нині є зразком жанру, скарбницею крилатих висловів та зразків гідної людини поведінки й думок. Частково поштовхом до написання твору стали смерті сина та чоловіка Наталі Львівни. Саме ця особиста драма та її переборення, наповнили невигаданим болем і щирістю монологи Либіді. Чимало особистого, пережитого на власному досвіді є і в кращих афористичних рядках поеми (як-от: «Аби не стать впокореним назавжди, / Чого лише не вивчиш, не збагнеш!..»; «Мужаймось, сестри! Падати в знемозі / не личить нам, жінкам богатирів!..» та ін.). «Троянові діти» — близький за художніми засновками до творчого набутку Івана Кочерги твір-легенда, що у художній формі поєднує в неділиме ціле оповіді «Слова о полку Ігоревім», літописні згадки про заснування Києва та живу фольклорну традицію українства, наповнюючи психологічно достовірними деталями легендарні обриси Кия, Щека й Хорива та їхньої сестри Либіді, збуджуючи дитячу уяву усвідомленням величі та древності власного народу. Стрункий напружений сюжет, чудова метафорична мова, дух високого патріотизму та чітка гуманістична позиція автора зробили твір одним із кращих здобутків української драматургії для юні.

У 1972 р. за драматичну поему «Троянові діти», п’єсу-фантазію «Перший крок» та поетичні твори Наталя Забіла першою отримує літературну премію імені Лесі Українки.

Після відзначення «на державному рівні» про Н. Л. Забілу багато й, нажаль, одноманітно (хоча й захоплено!) пишуть радянські критики, інколи буквально перелицьовуючи свої більш ранні статті. Натомість сама Наталя Львівна, попри підготовку численних перевидань творів, багато й плідно працює. Її неймовірно приваблює чарівна народна казка, сповнена див щирої української старожитності. Зроблені письменницею літературні обробки фольклорних оригіналів і нині є найулюбленішими в дитячому читані (збірка «Козак Мамарига», 1974 р.). Важко не погодитися з В. Костюченком, котрий твердить, що саме фольклор був для Наталі Забіли «…рятівною схованкою, де вона могла знайти притулок своїй душі, що прагла розуміння й спокою». Продовжує письменниця також творити у жанрі власне літературної казки. Кращі твори цих років поряд із уже знаними казками увійшли до збірок «Веселі друзі» (1975) та «Прабабині казки» (1978).

Померла Наталя Львівна на самоті 6 лютого 1985 р. у Києві.

У 1989 р. журнал «Малятко», з яким письменниця співпрацювала від його появи й до своєї кончини, заснував премію імені Наталі Забіли за кращий літературний та ілюстративний матеріал року.

За своє плідне творче життя Наталя Забіла підготувала близько двохсот книг для дітей — вірші, повісті, оповідання, п’єси та драматичні поеми. І кожен із її творів, навіть ті з них, що написані на вимогу часу, в суті своїй справді є (за В. Бичком) «материнською піснею, цікавою, барвистою, розумною, клопіткою, дбайливою».

Наталя МАРЧЕНКО,

письменниця, кандидатка історичних наук, м. Київ.

***

«Вона була зачинателькою українською радянської дитячої літератури, вона зростала разом з цією літературою, вона й нині в перших її лавах – досвідчений майстер, активний творець нових чудових книжок, вчитель і порадник багатьох молодих дитячих письменників...

Наталя Забіла іде до свого малого читача з повною палітрою, малює йому широкий світ людського життя, не обмежуючись традиційною «дитячою» тематикою – природою та звірами. … поетеса бачить у дитині маленького громадянина. От чому вона вчить свого читача пізнавати і любити свою велику Батьківщину з усією її красю – красою природи і красою, створеною руками людини-трудівника. Той, хто бере до рук Забілину книгу, ніби розсуває перед собою обрії і входить у новий для нього світ, у якому дуже природно поєднуються реальні риси життя з казкою, з фантазією, у якому він знаходить місце і для забави, і для роздуму, і для споглядання краси природи, і для вболівання про чиюсь долю, і головне – для активного сприйняття дійсності, для безпосередньої участі в ній...

Широта її тематики не випадкова, в ній все продумано, все зважено. Тому-то важко знайти у творчості Наталі Забіли вірш, який би повторював уже використані нею мотиви, теми, сюжети…

Поетична форма Забілиної творчості позначена простотою, … до якої доходять складною роботою над твором. Вірш Забіли дуже місткий – жодного зайвого слова, рельєфний, зрозумілий малому читачеві образ. … Вірш Наталі Забіли завжди пізнаєш і легко відрізниш од поезій інших авторів. … не стільки своїми зовнішніми ознаками, своєрідною строфікою чи способом римування, улюбленими епітетами чи порівняннями. Особливість поезії Н. Забіли… насамперед полягає в тому, що в ній живе свій «внутрішній» персонаж, внутрішній герой – оповідач, який несе на собі значно більше навантаження, ніж просто об’єктивний автор. … цей внутрішній персонаж Забілиної творчості і є ніхто інший, як мати, найближча дитячому серцеві людина, найбільш знаюча, що потрібно дитині, сповнена найглибших турботи про дитину, а тому й найбільш безпомилково діюча у всьому, що стосується дитини…

Мати відповідає на всі перші запитання дитини, стає її першою вчителькою. Пізнавальні елементи в творчості Н. Забіли через те й не звучать вимушено, дидактично, сухо і «повчально», бо з дітьми веде бесіду не байдужа людина, а мати. …

Наталя Забіла знайшла своєму ідейно-тематичному завданню і відповідну художню форму. Це насампред поетична інтонація, це вона (поетична інтонація) – то схвильвано-ніжна, то свідомо сувора, то клопітно-дбайлива, то просякнута радісною гордістю – дає вам відчувати у творчості Наталі Забіли присутність материнського серця, материнської душі».

Валентин БИЧКО,

Київ, 1963 р.

***

«Наталя Забіла… Спілкуючись із письменниками, які пишуть для дітей, найчастіше відчувала захоплення та цікавість. І не суто цікавість щодо творчості авторки-класика, а й жвавий інтерес до сторінок її біографії. Ше б пак! Шляхетна, запальна, пристрасна, яскрава, «з буржуазно-дворянськими залишками» (за висловом тогочасного критика Григорія Гельдфандбейна), витончена, вразлива, глибока у творчості.

Я з дитячих років полюбила її вірші. Вірніше, спершу було замилування красивою авторкою, з виразними материнськими рисами на чолі. Вона видавалась мені особливою в усьому — відчувалась якась теплота в журливій усмішці, погляді. Мені здавалось чомусь, ніби вона своя, рідна. І я, маленька тоді ще дитина, прочитувала рядки про Ясю, ніби вичитувала сторінки життя когось рідного та дорогого. Дівчинки мені знайомої. Зачитувала до дірок улюблену книжку. А коли виросла, так мріяла зустрітись із авторкою улюблених в дитинстві книг. Це правда — плакала, коли її не стало…

З часом, цікавлячись більш ґрунтовно біографією письменниці, розуміла все більше її біль, життєві випробування, мужність сильної жінки. Розуміла її рядки про Ясю глибше, адже за сонячністю рядків насправді приховано материнські сльози за власними втраченими дітьми, скорботна жура за Ясею-донечкою.

Коли ми проживаємо нині війну, а раніше довелось пройти нам новітні революційні потрясіння, приходить розуміння, як важливо не загубити власну цілісність у часі. Наталя Забіла змогла це пройти достойно. Вочевидь, література рятувала її зболену душу. Я думаю нині так. І от тепер, коли пишу цей короткий спомин, серце трепетно озивається відлунням великої любові. Почуття, що народжуються в дитинстві, мають властивість не тьмяніти, а з часом пломеніти все виразніше та палкіше. Від цієї трепетної любові дитиніє душа. І в цьому і є полегкість буття на землі».

Марія МОРОЗЕНКО,

голова Київської організації Національної спілки письменників України,

Київ, 2023 р.

***

«Дитинство мого покоління було епохою Наталі Забіли. Її книжки виходили одна за одною – загалом їх майже дві сотні, її вірші друкувались у розмаїтих читанках, збірниках, журналах. То були хороші вірші, які легко запам’ятовувалися і говорили про речі, близькі й цікаві малим читачам.

– «Це вже грудень! – кажуть люди

І вдягають кожухи», – завзято декламувала я мамі вірші з циклу «Дванадцять місяців». Надворі все так і було, як у вірші: земля бралася груддям, а селяни замість кожухів у час розвиненого соціалізму вдягали куфайки, але суті то не міняло.

Казка «Про ліниву дівчинку» у мене була своя, – подарунок на день народження. Інші книжки Наталі Забіли я приносила з бібліотеки. Читала їх залюбки. Рядки з них досі можу цитувати з пам’яті.

Перечитуючи їх тепер, подекуди «зашпортуюся» об радянські маркери, без яких у той час не могла вийти практично жодна книжка. Нині вони помітніші. Тоді ж ідеологічного дзижчання було стільки, що воно сприймалося як надокучливий фон, не пробиваючись до серця, а скоріше дратуючи своєю надмірністю. Та попри все і нині непросто зрівнятися з Наталею Забілою за літературною майстерністю, за добротою й материнською ласкою, якою виповнена її поезія.

А її мова – яка чиста й милозвучна, як природно й легко вона ллється у віршованих рядках! Своєю поезією Наталя Забіла закохувала в українську мову.

У моїх батьків, як і в багатьох українців, було особливе ставлення до письменників. Портрет Шевченка, вирізаний із журналу, висів на стіні в саморобній розмальованій рамці зі скла (в таких же рамках висіли і родинні фотографії). Весною до пам’ятника поетові перед школою неодмінно висаджувалися півники та флокси, накопані вдома в квітнику.

Коли померла Наталя Забіла, мама записала її ім’я у родинний поминник, за яким у церкві поминають найближчих людей. Певно, не тільки мої дитячі будні скрашувала її поезія.

Коли вже росла моя онучка, я з подивом виявила, що школа її не вабила. Нинішні діти ще в дитсадку встигають зрозуміти, що з початком навчання закінчується їхнє привільне життя. Треба було спішно щось робити, щоб зацікавити малу! Тоді я згадала вірші Наталі Забіли про школу. І, знаєте, – спрацювало!

Вірю, що поетичне слово Наталі Забіли «працюватиме» ще довго на користь малим українцям».

Зірка МЕНЗАТЮК,

Лавреатка Літературної премії імені Наталі Забіли,

м. Київ, 2023 р.

***

«Пригадую, було мені років одинадцять. У бібліотеці біля школи до ювілею письменниці підготували яскраву виставку. Я зайшла за якоюсь книжкою, та раптом... Раптом мою увагу привернув портрет Наталі Забіли: наче рідна сестра моєї бабусі... Ті ж карі очі, схожа усмішка... Рука потяглися до яскравого видання на полиці – «Під дубом зеленим».

Однак бібліотекар не дозволила взяти книжку додому, бо ж у єдиному примірнику, тому запропонувала з вибраного «У широкий світ».

– А ти прочитаєш цю книжку? Це ж вірші! – глянула з підозрою жінка.

– Звичайно, звичайно! Тут казки, я знаю!

Як я її читала! І собі, і братику, і всій родині ввечері за столом. Вірші були світлі, як саме дитинство. У них пахло святом, білим снігом та ялинкою, вітром у полі... Там озивалась материнською піснею Україна.

Такою світлою, безжурною і лагідною, а ще – майже родичкою через зовнішню схожість із бабусею залишилась у моїй свідомості чудова майстриня світу дитинства Наталя Забіла. І пишаюся тим, що я стала в 2015 році лауреатом літературної премії її імені»

Лідія ПОВХ,

Лавреатка Літературної премії імені Наталі Забіли,

м. Ужгород, 2023 р.

***

«Ім'я Наталі Забіли є особливим для мене. І ось чому. Я народилася і виросла в невеличкому селі наприкінці шестидесятих. І так склалося, що читати навчилася дуже рано, в трирічному віці. Не пригадую, щоб вдома були справжні ілюстровані дитячі книжечки. Тому читати доводилося все, що трапиться на очі – заголовки щоденних газет, трохи згодом – товсті «дорослі» книги про війну, які були вдома. Дитячі журнали «Малятко» та «Барвінок» з'являться вдома значно пізніше. І тільки після того, як я пішла до першого класу, вчителька повела нас до сільської бібліотеки, яка розміщалася в старому клубі.

Я назавжди запам'ятала запах стареньких зачитаних книг у тій бібліотеці. Як і першу ілюстровану дитячу книжечку, яку дала мені додому бібліотекарем. Жодна з прочитаних до того «серйозних дорослих» книг не справила на мене такого враження, як та тоненька, трішки пошарпана попередніми читачиками книжечка.

Стояла собі хатка

Дірявий чобіток,

А в ній жила бабуся,

Що мала сто діток.

Так, то було найперше знайомство з віршами Наталі Забіли.

Наступного дня я вже знала всю книжечку напам'ять. А ще через кілька днів спробувала написати свій перший віршик. І, як то кажуть, відтоді пішло-поїхало.

Саме творчість Наталі Забіли стала тим поштовхом, який пробудив у дитячій душі бажання творити. Згодом були й інші її вірші – на сторінках шкільної «Читанки», дитячих часописів. Та саме чудернацька бабуся та її незвичайна казкова родина ось вже майже півстоліття зігрівають душу...»

Валентина ПОПЕЛЮШКА,

перша лавреатка Всеукраїнської літературної премії імені Всеволода Нестайка,

м. Мукачево, 2023 р.

***

«Мені було років десять, я фанатично писав вірші, старанно оформлював їх у потаємні саморобні книжечки, ба вже навіть почав щось трішечки тямити в поезії. Тоді батьки купили моїй п’ятирічній сестричці Любі «Ясоччину книжку» Наталі Забіли — оте миле квадратне «веселківське» видання 1976 року з ілюстраціями Аделі Гілевич. Ну купили то й купили, я спершу й уваги не звернув, — бо хоч то й книжка (а в книжках я кохався вже тоді), та надто вже тоненька для мене, а тим паче з дівчинкою й котиком на обкладинці — звісно, хлопчики в такому віці всілякі «дівчачі штучки» ігнорують.

Та якогось зимового дня так сталося, що я залишився вдома сам і трохи нудився — надворі для ігор було захолодно, вірші не писалися, а читати нічого нового не мав. Ну й рука мимоволі потягнулася до сестриччиної книжки — адже свідків мого «злочину» все одно нема, то хоч гляну, що там за дівчачо-котячі утіпуті…

І я був шокований! Доти я й подумати не міг, що так можна — «заховати» вірш, і то неймовірно хвацько прописаний вірш, у формальну «одежину банальної прози»! Я намагався збагнути, навіщо поетеса вдалася до такого прийому — і хоча, звісно, до якихось притомних висновків sз цього приводу дійти в тому віці ще не міг, але головне для себе взяв: це прекрасно!

Враження було таке сильне, що я досі можу цитувати цілі «заховані строфи» з «Ясоччиної книжки» так, як вони мені тоді, з першого прочитання, запам’яталися!

Природно, що коли народилася моя молодша донечка Стефа і зробила з мене (доти ну дуже дорослого поета) дитячого письменника, я написав для неї «Зайчикову книжечку» (адже Стефа змалечку дуже любить зайчиків), свідомо вдавшись до наслідування чудового досвіду «захованого вірша» Наталі Забіли — адже дитяче захоплення «Ясоччиною книжкою» залишилося на все життя.

Іван АНДРУСЯК

м. Березань, 2023 р.

***

«Наталя Забіла, народившись у Росії, прийняла за юних літ українство і, таке враження, що усвідомлено, без будь-яких сумнівів, хоча могла бути «русскоязичной дєтской пісатєльніцей» в українській літературі. Натомість її вважають першою з поетес, твори якої і є початком дитячої літератури в УРСР – в умовній, формально усамостійненій республіці.

Уміти розмовляти з дітьми образною мовою поезії не всім вдається, бо ж фраза, що дітям слід писати, як і дорослим, лишень ще майстерніше, наздоганяє кожного автора. Наталя Забіла (до слова, мати чотирьох дітей) була в цім досконалою. І хоч їй і доводилося часом писати так звані «паровози», як і багатьом, що жили й творили за тих часів, та загальна прикмета її творчості – не політика, а дитячі роки людей, які колись стануть дорослими. Тому вона олюднює навіть жабок, у яких є мама-тато-дід-бабуся, а коти й горобці, синички й песики перебувають у колі найближчих друзів. Бо природний світ дитинства – це те, що завжди озивається в серцях дорослих, що розвинуло їхню емоційну сферу та переходить у емоції нового покоління кожної родини.

Чуття родини передано і через образи бабусь, змальованих переважно жартівливо.

«Сиділа раз бабуся

В хатинці край вікна.

Якщо нікуди не пішла,

То й досі там вона.

Сиділа раз бабуся

На лавочці сама.

Якщо ж вона пішла звідтіль,

То там її нема».

Такий віршик дитина легко запам’ятає, а якщо у неї в родині є бабусі, – й поготів. Просто та не по-простацьки. З легкою усмішкою, зі спонукою усміхнутися і самому читачеві від грайливого опису дій, які можуть відбутися або ні.

Розгортаю збірку «Стояла собі хатка» і згадую, як колись мої діти дивувалися, чому в бабусі було сто діток? І я тлумачила, що то був цілий рід –діти-онуки-правнуки-праправнуки, і їх могло бути й менше, та чи ми не вкладаємо у слово «сто» значення «багато». Діти погоджувалися…

Дуже колоритні в поезії Наталі Забіли бабусі – просто хочеться тулити до серця: і ту, що дбала про песика, і ту, що злітала до неба з віником, щоб розігнати хмари.

Наша сучасна дитяча література зродилася не на порожньому місці – і Наталя Забіла не образилася б, якби її назвали бабусею того огрому дитліту, який ми маємо зараз, в ювілейну годину поетеси».

Оксана ДУМАНСЬКА,

м. Львів, 2023 р.

***

«Про Забілу. У той час, як я працювала в «Барвінку» (9 років), вона була в редколегії. З тодішніх класиків ще були Оксана Іваненко, Богдан Чалий, Всеволод Нестайко, Олександр Пархоменко, Марія Пригара. Тоді було правилом – кожен підготовлений номер журналу роздруковувався (художні твори) та кур'єр відвозила членам редколегії. Чалому не возили, бо знали, що то за особа. Головний редактор усе чекав нагоди, щоб вивести його з редколегії. І то сталося тоді, як Станіслав Тельнюк на пленумі Спілки виголосив промову, що в Чалого «руки в крові по шию» (всі знали, що він кегебіст, що строчив доноси на письменників). Тоді вся зала аплодувала Тельнюку стоячи (якщо зберігаються в архівах Спілки стенограми пленумів, то майбутні дослідники літератури відкриють для себе немало незнаних сторінок, бо лишилося вже дуже мало письменників (хіба Петро Засенко), які знають про ті часи в літературі більше за інших), а Бодя (як звали «в народі» Чалого) та Вадя (як звали в народі Нестайка від першого його імені «Вадим») сиділи в кінці зали й пекли раків... Що було, те було.

Чалому подобалися тільки твори про «ми за мир», дружбу з росією, дідусі комуністи, жовтенята, піонери, лєнін... Нестайко теж – як і писав свій вирок, що казку Валерія Шевчука «не варто друкувати», чи що казка Галини Пагутяк – «маячня», то його ніхто не слухався і друкували, що хотіли. Ще й давали Шевчукові премію.

Коли редактором став Василь Моруга, за журнал не було соромно. Ми друкували багатьох «заборонених чалими» – Івана Світличного, Надію Кир'ян, Віктора Кордуна, Миколу Воробйова. Це тоді в нас була команда – Олесь Ільченко (насправді Сашко, що з легкої руки мого Дмитра став «Олесем»: Дмитро писав рецензію на його першу книжку і запропонував писати не «Олександр» (бо вже є один Олександр Ільченко), а «Олесь»), Кость Лавро – випускник художнього, першокласні перекладачі й автори журналу... 

У 1989 р. Моруга загинув у автокатастрофі, я відразу ж пішла «на творчу», потім Олесь і Костя...

Раз на рік збирали редколегію. Наталя Забіла майже не приходила. Я тільки раз її й бачила. От із Оксаною Іваненко якось ми цілий місяць були у будинку творчості у Піцунді (Дмитро це закарбував для «вічності») і вона була напрочуд доброзичлива до мене, книжки дарувала. Наталю Забілу Дмитро фотографував для «Барвінка», і їй той портрет дуже подобався. Але трималася вона ніби з погордою, чи що, ні я, ні Дмитро не насмілювалися «зближуватися». Мабуть, завжди нашим класикам заважала «забронзовілість», – не знаю. Може, навіть, це зветься снобізм?

Коли я читаю спогади шведських письменників про Астрід Ліндгрен – то це зовсім інший світ спілкування. На Астрід ніколи не було отієї бронзи.

Ще пригадався такий випадок – на одній редколегії мене привітали із прийняттям до Спілки, у коридорі підходить Чалий, простягає руку, щоб вітати, а я йому: «Вибачте, Богдане Йосиповичу, я тільки руки помила...». Василь Довжик пирхнув.

Бо Чалого Моруга таки вивів із редколегії, а замість нього ввели Довжика, Дмитра Павличка й мене. 

Щоб не бути голослівною, трохи про Б. Чалого тут: https://hvilya.com/news/politic/poderta-sorochka-herusa.html Але найточніший його портрет – у книжці спогадів Михайла Слабошпицького. Правду треба знати, бо однак «бронза» колись обсиплеться... 

Коли ми з Дмитром упорядковували нові читанки, довелося перелопатити всю нашу дитячу класику. І вперше тоді здивувалися, як же мало можна було вибрати в Наталі Забіли. А я ж дитиною росла на її книжці «Катруся вже велика» (радянська-прерадянська книжка!)».

Галина КИРПА,

м. Київ, 22023 р.

***

«Досить часто повторюємо: «Для дітей треба писати так само, як для дорослих, але – краще…».

«Так само» – тобто чесно, правдиво, довершеною мовою та люблячою душею.

Світ Наталі Забіли багатобарвний, повноголосий – і тому дуже привабливий. Бо в ньому чути і вічну Природу з її мінливою й такою живлющою красою, і людське гаряче Серце, що прагне добрА.

Тоді, у 20-х роках минулого століття, коли Наталя Львівна почала писати для малих українців, нива дитячої літератури у нас була майже перелогом. Тож письменниця взялась активно розорювати її – і сіяти в дитячі душі не тільки знання про довколишній світ і тодішнє суспільство, а й давати малим читачам у своїх творах певні моральні та етичні орієнтири. Потребувались різні жанри, і вони з'явилися з-під пера письменниці. Доробок чималий – і переважна більшість його з часом абсолютно не втрачає своєї художньої вартості.

Сьогоднішнім авторам серед огрому напрацьованого попередніми поколіннями, звісно, важче – бути і цікавими, і оригінальними. А ще ж і ринок диктує свої суворі закони: продавайся та заробляй! Тому й метаються письменники: від категоричної розважальності текстів (мовляв, досить уже з нас плачів-переживань, вони важкі, діти їх не хочуть!) – до химерного, віртуального, синтетичного світу без гострої правди та запаху життя, і там не треба докладати жодних душевних зусиль та робити жодного вибору.

Проте наш народ каже, що на все є свій покупець, лиш треба його знайти. А це вже нині справді вище мистецтво…

Часто проходжу біля обгородженого високою металевою сіткою стадіону, де підлітки захоплено луплять у м'яча і голосно висловлюють свої емоції. Яких тільки лайок там не чути!! Вуха в'януть від них. Напевно, варто було б поцікавитися, ЩО чи КОГО читали ці юні спортовці? На яких текстах вони зростали? Чи хоч щось знають про Наталю Забілу? Але щось зупиняє…

А тепер – війна, і проблеми стають ще глибшими. Чи зуміємо передати наш нинішній біль, звитягу, надію і радість – нащадкам? І чи віднайдемо для цього відповідну мову та форми, аби залишити хоч якусь науку тим, хто народиться опісля?

Наталя Забіла цю мову змогла знайти.

Пам'ятаю: пишна й красива – до старших літ, із гладенько зачесаним на рівний прОділ волоссям, зібраним позаду в тугий жмут (мені ця зачіска дуже подобалася, бо нагадувала мою першу вчительку Галину Леонтіївну Красиленко).

Завжди бачила їх у парі: висока Наталя Львівна й значно менша від неї білявка Оксана Іваненко, – обидві привітні, жваві, загадкові для нас, молодих тоді, на початку 80-х…».

Наталка ПОКЛАД,

Лауреатка Літературної премії імені Наталі Забіли,

м. Київ, 2023 р.

***

«Ще однією яскравою особистістю, пов’язаною з Борзнянською сотнею Ніжинського полку, був такий собі Петро Забіла, шляхтич, який до козацької революції 1648 року був «дозорцем добр королівських у Борзні». У Борзні, нагадую, був господарський комплекс, належний Речі Посполитій, і от Петро Забіла ним заправляв.

А було йому 1648-го вже 66 літ і того року обурені українці таких як він шляхтичів нищили, не дуже то й розбираючись, що й до чого. Тим не менше Петро Забіла не тільки вижив, але й вписався із синами і службовцями свого відомства до громадянства Війська Запорозького рядовим козаком Борзнянської сотні. А вже невдовзі він цю Борзнянську сотню очолив і водив її у славетні походи Гетьмана Богдана Хмельницького.

Втім, його поважний вік не покликав до романтики, а схиляв до жорсткого прагматизму. Так, «королівські дОбра», якими він завідував до 1648 року, поступово стали його власними, а сам Петро Забіла став запеклим ворогом Речі Посполитої, оскільки при відновленні дружби з нею ці «дОбра» міг би втратити. Москва ж на них важити не могла. Як би там не було, а 1663 року, у віці 81 рік він вже був «генеральним суддею» промосковського Івана Брюховецького, а 1669 року, у віці 87 років – «генеральним обозним» промосковського ж Дем’яна Гнатовича. За тодішньою ранговістю – другим після нього. 1672 року очолив змову проти Гнатовича, думаючи стати «гетьманом» замість нього. Проте, його обійшов Іван Самойлович. Тож 90-річний «генеральний обозний» відійшов від урядової діяльності і зайнявся впорядкуванням своїх маєтків. Помер 1691 року у віці 109 років.

У віці 85 років, будучи вдівцем, одружився вдруге (1667 року). Від першого шлюбу мав 4-х синів і 3-х дочок, від другого шлюбу – сина й доньку. Його нащадки залишили помітний слід в українській культурі. Серед них – поет-романтик Віктор Забіла й дитяча письменниця Наталя Забіла.

Сергій КОВАЛЕНКО,

Генеральний директор у Видавництво "Стікс", м. Київ.

***

«Онук Петра Забіли, носив ім’я діда – Петро Іванович Забіла (1791–1873) мав таланти художника, поета, але щоб гідно утримати родину, змушений був віддати весь час роботі.

Його уславили нащадки: син Пармен Забелло (скульптор), дочка Анна (Муза, дружина художника М. Ге, котрий 1856 р. намалював портрет тестя), онука Надія Іванівна Забіла-Врубель (співачка, дружина художника Врубеля), правнука Наталя Забіла (поетка).

***

Забіло (Забіла, Забелло) Пармен Петрович народився 9 серпня 1830 р. у м. Монастирище Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Син нащадка полковницького роду Петра Івановича Забіли та Варвари Федорівни Ракович, брат Івана Петровича, Анни Петрівни Ґе-Забелло, племінник поета Віктора Забіли, дядя Надії Іванівни Забели-Врубель.
Освіту здобував у 1-й Київській гімназії разом із Миколою Ґе й у Німецькому училищі Святого Петра («Петрішуле»). У цей час його прізвище зазнало змін: Забіла став Забела, пізніше, в Італії його записали Забелло.
Сестра Ганна повірила в талант Пармена і, не зважаючи на скромні кошти родини, підтримала бажання вчиться живопису і відмовилася від віна, щоб відправити брата здобувати освіту у Імператорській академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. Туди він «мало не пішки добрався».
Цілком випадково у Петербурзі відбулася зустріч Пармена Забіли з Миколою Ґе, що перевернуло життя Миколи. Він залишив університет, вступив до Академії мистецтв і оселився на одній квартирі з другом. Якось Пармен показав Миколі листи своєї сестри Ганни. З того часу Ґе почав писати в Монастирище. Микола закохався в дівчину через листування, навіть не бачив її, і в листі попросив стати його дружиною. Вона відповіла згодою. Коли закохані зустрілися, то юнак зрозумів, що дівчина відповідає його уявленням про жіночий ідеал. По дорозі в Петербург він заїхав у Монастирище, там Микола й Ганна сказали одне одному головні слова. В одному з листів до нареченої він написав: «Дякую Богові, що я художник». У жовтні 1856 р. М. Ґе і А. Забіла повінчалися. Навесні 1857 р. молоді вирушили за кордон. Дорогою до Італії подружжя відвідало Саксонську Швейцарію, Мюнхен, Париж.
На початку серпня вони вже були в Італії. Там давно жив і учився Пармен Забіла (він раніше за Миколу Ґе закінчив академію зі срібною медаллю за скульптуру і за власний кошт поїхав до Італії. В Італії українець зустрів своє кохання французьку бельгійку Жозефіну Бове. У Римі вони вінчалися, у цій країні народили трьох синів. Недалеко одна від одної оселилися дві родини спочатку у Римі, а згодом – у Флоренції. В Італії у родини Ґе народилися сини Микола та Петро.
Син Володимира Даля, який застав сімейство Ґе у Флоренції, писав, що Микола Миколайович мало займався живописом. У них щовечора збирався гурт українців, які багато співали, згадували рідний край. Хазяїн любив дискутувати, не помічаючи, що часто суперечить сам собі. Молодий Даль не втримався від лукавства: «Дружина його славна пані, і я впевнений, що вона часто ставить його нещасну голову на місце».
У 1869 р. Академія надала Парменові Забелло (так він почав писатися на італійський лад) звання академіка Імператорської академії мистецтв.
Після повернення до Російської імперії в 1872 р. скульптор жив і працював у Санкт-Петербурзі. Парменові Забілі належать найперші зображення Тараса Шевченка: мармуровий бюст (1869) і бронзовий (1872) для Чернігівського музею; перший у світі пам’ятник письменнику-українцю Миколі Гоголю в Ніжині (1881 р.). П. Забіла в усмішці Гоголя виразив творче кредо письменника: “Определено мне чудной властью… озирать жизнь сквозь видный миру смех и незримые неведомые ему слезы”.
Пармен Забіла, наслідуючи давні традиції іконописців, мав особливість там, де художники ставлять свій підпис, праворуч знизу, ховати автопортрет. І у сонячний день у певній точці огляду відкриває лик п’ятдесятирічного Пармена Забіли. Краї складок вимальовують горбоносий профіль: чоло, губи, борідку. Обриси грані окреслюють масивну, гордовито посаджену голову з непокірним волоссям. М’які тіні модулюють опукле чоло, зачіску, широкі вилиці, глибоко посаджене око. Праворуч вгорі — автограф: «П.Забелло», нижче — дата: 1881г. Цікаво, що тогочасна фотографія портрета Забіли збігається в профіль з тим, який можна побачити, вдивляючись у пам’ятник Миколі Гоголю.
Після важкого захворювання Пармен Забіла перебрався за кордон, до самої смерті він мешкав у Лозанні.
25 лютого 1917 року в Швейцарії скульптор упокоївся.
Старший син Пармена Забелло Георгій Забелло (1862 р. н.) був останнім російським консулом в Італії.
Середній син Пармена Забелло – Левко Забіла (1864 р. н.) був віце-директором департаменту державного земельного майна, батьком Наталі Забіли. Онука Пармена Забіли Наталя стала відомою дитячою письменницею, подругою Володимира Сосюри (її він згадував у «Третій роті»); про стосунки Забіли-Сосюри, ляпас, яким вона нагородила поета, Ви знаєте з кінофільму «Сільська вчителька».
Молодший син Євген Забіла (Zabello), 1876 р. н., офіцер, підводник, учасник Першої світової війни, загинув 1918 р. у Петербурзі

***

Наталя Забелло побачила світ 5 березня 1903 р. у Петербурзі. Її батько Лев Парменович, віце-директор департаменту Земельної власності, син скульптора Пармена Забелло, автора першого погруддя Т. Шевченка; племінник Шевченкового побратима, поета Віктора Забіли; тітка Анна, дружина художника М. Ґе – рідна сестра Пармена, бабуня Наталі; тітка Надія Забіла-Врубель (співачка, дружина художника). Мати Наталі, училася в художньому училищі Штиглиця в Петербурзі, добре малювала.
Пропливало ідеальне дитинство Тасі: мама, тато, семеро малих… Мама замість колискових читала дітям поезії, тому римування було улюбленою справою дівчинки. Коли старшій сестрі виповнилося 6 років, мама почала займатися з нею: учила читати, писати, так і Наталя у чотири роки навчилася писати й читати. З дитинства Тася мріяла: мати такого чоловіка, як тато, бути гарною мамою багатьох дітей; бути вчителькою. Тася писала вірші, казки, оповідання, творила «сама для себе, не надаючи серйозного значення цій справі і аж ніяк не гадаючи робити з цього свою основну професію».
Батько любив розповідати про родичів: сімнадцять козацьких полковників, які отримали прізвище від Петра Забіли з Борзни, бо цей характерник-довгожитель поважав борщ, забілений сметаною. Зауважував татусь, як їх позбавляли родової пам’яті – писали прізвище Забіла на великоруський кшталт: Забела, Забелло…

Росла Наталя Забелло переконаною, що уславить аристократичний рід: досконало знала мови, грала на фортепіано, віршувала, «косила» під Анну Ахматову (Гумільов цих юних послідовниць називав «подахматовками»).
Ты – далекий… Ты – меня покинувший.
Но для сердца все еще родной…
Под дождем, разгневанно нахлынувшим,
Ты пошел с другою – не со мной!
Російськомовна аристократична родина, відповідне виховання і крах усіх сподівань після 1917 року. Відгомоном юності стали переклади з «проклятого» Бодлера. Та державний переворот все змінив: замість Петербурга – Люботин (Харківщина); поспіхом закінчена гімназія. Затятий збирач інтимних подробиць Юрій Смолич писав: «Наталка була “свободолюбна”, її коханці не мали ліку, і перший її коханець був у неї, коли їй сповнилось лише шістнадцять років. Вона сприймала кохання тільки як кохання, і ніколи не будувала з кохання ніяких мук і гризот».

У сірій дійсності чорного життя, під червоними прапорами Тася почала віршувати українською.
Я пам’ятаю час – весну мою дівочу:
Бузкові пахощі в зеленому садку,
Безхмарні ясні дні, і теплі тихі ночі,
І я – біля вікна, в квітчастому вінку…
І братики голодні… й хліба в нас нема…
А за вікном – весна здаля летить крилата,
Звитяжний бій веде – і їй усе дарма! (1923)
Щоб мати місце в бараку та пайок, працювала в школі с. Старий Люботин. Красуня з правильними рисами обличчя, з тонкими крилатими бровами, довгими віями, за якими ховалися бурштинові сонця очей поступила на історичний факультет Харківського інституту народної освіти.
Там вона побачила кремезного чорнявого козарлюгу, який, здавалося, ніколи і нікого не боїться, Саву Божка. Закохалися, побралися. Господи, вона так хотіла мати велику родину; дитятка, так добирала імена, але мертвих народжувала, не живих. Нарешті заяснів Тарасик. У квітні 1924 р. Саву направили в Кам’янець-Подільський створювати окружну газету «Червоний кордон». Наталя залишилася в Харкові: вчителювала, навчалася, Тарасиком опікувалася. Вона так втомлювалася, що ледве вистачало сил забрати Тарасика з ясел. Несла сонного малого до гуртожитку, куди там до колисанок, віршиків?
На канікули поїхала з сином до чоловіка в Кам’янець-Подільський, довга дорога навіяла їй вірш… Сава Божко у ті дні готував для газети добірку матеріалів під спільною шапкою «Війна війні». І Наталчин вірш видався йому доречним, відкрив добірку, але ім’я авторки було сховано за ініціалами – Н.З. 3 серпня 1924 р. відбувся дебют Наталі Забіли. Наталя Львівна зазначила, що це був «дуже наївний і недосконалий віршик, але це вирішило мою долю, мій дальший життєвий шлях». Наталя пробувала різні жанри, теми; вдавалася до еротичної російської лірики, але Сава вмовив обрати українську. Згодом Наталя почала писати твори для дітей.

У Кам’янці-Подільському трохи відпочила, бо Сава мав хатню робітницю Марійку, а малим опікувався друг Божка – Терень Масенко. Сімейне життя Сави та Наталі не склалося. Чоловікові подобалося «кочове» життя, романи-експромти, за що Сосюра називав Божка «примітивним Донжуаном», а Наталії хотілося родинного тепла. Оскільки жити з Тарасиком було ніде і ні на що, до Харкова їхала сама, син лишився у батька.

У Харкові Наталя Забіла закінчила інститут, внесла гроші у побудову кооперативної квартири. Коли Терень привіз Тарасика, він наче виправдовував значення імені «Бунтар»: умів вибабратися у найбруднішій калабані, ґудзики на його одязі трималися кілька хвилин, тому охочих побути нянькою у шибеника не знаходилося. Втім ніколи Наталя жодним словом не лаяла сина, про підняття руки й гадки не мала.
Гарувала Забіла, аби мати власне житло: в редакції журналу «Нова книга», в Українській книжковій палаті. Із Забелло вона стала Забіла. У 1926 р. вийшла перша збірка її віршів «Далекий край», а 1927 р. – перша книга для дітей – оповідання «За свободу» та «Повість про Червоного звіра», у 1928 р. поетична розповідь для малят «Про маленьку мавпу». Юному читачеві адресовані «Пригоди з автобусом» (1928), «У морі» (1929), «Про Тарасика та Марисю» (1930), «Ясоччина книжка» (1934). Майже одночасно її твори перекладалися й видавалися російською, адже її перекладачка – рідна сестра Марія Забелло.
Здавалося б усе налагоджувалося, але доля підкидає нові зальоти. Аристократична красуня з бурштиновим теплом очей, з густим непокірним волоссям вабили чоловіків і викликала непереборну заздрість і ненависть жінок. У дуже розкутому особистому житті Н.Забіли були залицяння Володимира Сосюри. Її інтимний друг, як Віктор Гюго, вів детальний секс-щоденник і хизувався оприлюдненням його сторінок. За це горда красуня залишила відбиток долоні на парсуні колеги.
Не посміхнулася доля, коли звела Наталю зі старшим на два роки поетом Антоном Шмигельським (дитячий поет із Золочева, учився разом із нею). У 1925 році у редакції газети «Червоний шлях» вона дала генеральний мордобій закоханому у кохання поетові. Причиною стала збірка поезій Валер’яна Поліщука «Громохкий слід». Наталя Забіла й Антон Шмигельський цю книжку назвали геніальною, а Сосюра зауважив, що її обкладинка геніально видана, а всередині – г… Коли Сосюра обізвав Наталю безпартійною ідіоткою, Шмигельський схопив поета за руки, а Забіла замолотила Сосюру кулаками. Після того, як жінка відвела душу, Володимир Миколайович ретельно підрихтував фізіономію Антона. Відчуття насолоди з’явилося тоді, коли став відчувати, що б’є «не в обличчя, а в мокру і слизьку подушку, що росла і пухла на очах».
Нарешті у родини Забіли з’явилася трикімнатна квартира в будинку «Слово». Наталя Львівна швидко вагітніла… одна за одною знайшлися дві донечки, було кілька викиднів. Чи не тоді з’явився недитячий вірш?
З закляклих рук холодні хризантеми
На змерзлу землю ронять пелюстки.
Таке важке, таке важке несемо,
Що не підвести, не зігнуть руки…
Таке важке й таке собі маленьке, –
Немов у човнику ві сні пливе, –
Яскраву цяцьку захопило в жменьку…
Біляве… лагідне… І бачте – неживе. «Дитина вмерла» (1928).
 

Її діти – персонажі збірок «Про Тарасика й Марисю» (1930), «Ясоччина книжка» (1934), Забіла писала для них і про них.
Є в нас дівчинка Маринка,
Зовсім крихітна дитинка.
І сестричка Галочка,
Галочка-стрибалочка.
І руда вусата киця —
На малюнок подивіться!
Ясочка та Галинка-стрибалочка були хворобливими, потребували пильного догляду, а був голодомор. У письменницькій їдальні давали не більше двох обідів на сім’ю, яка б вона не була. І хліб за картковою нормою: по два тонюсіньких шматочки на кожного. На дітей було важко дивитися. Її другий чоловік не маскувався: він бив жінку й малого Тараса Божка. Сусіди-літератори пробували вступитися за добру, по-дитячому наївну Наталю Львівну, серед таких заступників був галичанин Володимир Ґжицький. Нарешті питання постало руба:
В синім місті гомони поснули,
Цілувалась з присмерком земля…
Ти мені на розі темних вулиць
Кинув гостро: — Діти або я!..
Мовчазних будинків сонні лиця,
Десь у сині — мрії дальніх сел…
Любий мій! Я перш за все — самиця,
І для мене діти — перш за все.
Прорізали промені трамваїв
Ліхтарів сріблястії мости…
Ти пішов… А я уже не знаю —
Може, перш за все на світі… ти?
Подружжя розлучилося, але квартири Антон Шмигельський не залишив, їдучи у відрядження, вмикав на повну потужність гучномовець і зачиняв свою кімнату на ключ. Кажуть, що з ненависті, з бажання помсти він став причетним до загибелі своїх земляків. Усіх членів організації «Західна Україна» було репресовано у 1933 р. Сприяв тому, що з його квартири, з ліжка його дружини забрали Володимира Ґжицького. В нагороду А.Шмигельський у 1934 р. став членом Спілки письменників СРСР.
Тарасик, запеклий футболіст, дружив із Ромком Підмогильним. Цікавого до всього, задерикуватого, моторного та розумного хлопчиська Оксана Іваненко змалювала у своєму творі про Шевченка. «Коли я почала писати про малого Тараса, мимоволі уявила його зовні схожим на свавільного і жвавого хлопчика, сина моєї найближчої подруги — Наталі Забіли».
Наталя Забіла була автором підручників «Читанка» для другого класу (1933) і «Читанка» для третього класу (1939), які перевидавалися кілька разів; була редактором дитячих журналів «Малятко», «Барвінок». Наталя Львівна Забіла стала керівником Харківської організації СПУ, членом Правління СПУ.
У 1936 році померла Ясочка, втратила Забіла і другу дочку, котра була прототипом Галочки-стрибалочки з циклу «Про дівчинку Маринку».
…Я тут зросла. Тут народила сина.
Поховані тут дві мої дочки,
і тут тепер моя мала Марина
в садок дитячий ходить залюбки.
Маринка була дитиною від третього чоловіка, художника Дмитра Шавикіна.
Найстрашнішими були часи війни. Влітку 1941-го майже кожної ночі її син чергував на даху будинку, щоб знешкоджувати запалювальні бомби, якими німці закидали Харків. А потім її хлопчика забрали на війну, а її відправили в Уфу.
– Боже, якщо ти є, допоможи, Тарасику! – плакала-молила мати безвісти пропалого бійця Тараса Божка, Наталя Забіла. – Збережи його, Боже, прости, що не була для дитяти, як мої батько й мати…
Здавалося, доля зглянулася: Тарасик повернувся живим, із нагородами. У серпні 1944 року у Харкові мати зустрілася з сином:

Він виріс. Він змужнів. На грудях в нього орден.

На нього зиркають на вулицях жінки.

А я іду собі й на всіх дивлюся згорда,

Торкаючись його згрубілої руки.

Хай попереду знову смуток невичерпний,

Для нього знов бої, для мене – дні тривог, –

Сьогодні нам обом сміється сонце серпня,

Коли по ріднім місті ми йдемо удвох.

Третій чоловік поетки художник Дмитро Шавикін у відомій картині «Дружба» (1950р., Львівський музей українського мистецтва), втілив риси Тараса Божка в образах чотирьох моряків.

Син був дуже обдарованою людиною: добре малював, писав чудові вірші, але цим родини не прогодуєш. Довелося закінчувати будівельний інститут, щоб забезпечити синів – Олександра та Дмитра.
Якщо чоловік прагне бути першим у житті жінки, то для мудрих жінок найважливішим є тихе передзимне кохання. Пристрастю Наталі Забіли був художник Дмитро Шавикін. Красивий, високий, ерудований чоловік легко віддавався захопленням: Бахусу, Морфею, картам, футболу, пупочкам; довго жив у Києві, а родина – в Харкові; геніально тратив гроші, а заробляти не вмів. Їх робота над «Словом про Ігорів похід» була знаковою: Наталя Забіла перекладала твір українською, а Дмитро Шавикін ілюстрував «Слово».
У 1951-му померла Марина, Тарас має власну родину, Наталя кидає думки про кар’єру і їде до Дмитра.
Ну, чого ж чекати хтозна-доки?
Обійми, цілуй, бо час не жде!
За дверима – чуєш? – тихі кроки…
Поспішаймо, любий! Хтось іде.
Зараз ввійде. Зараз нас розлучить.
Пустощі припинить без розмов
І суворим окриком одучить
Раз назавжди гратися в любов!
Ти відступиш сам тоді з дороги
І забудеш сам моє ім’я…
Знаєш, хто це, грізний, за порогом? –
Старість наближається моя! (1950)

Після смерті чоловіка майже 20 років Наталя Забіла співала теплих материнських пісень онукам.
Та, видно мало було випробувань у житті Наталії Львівни: на 49-му році від хвороби серця помер Тарас.

6 лютого 1985 р. у Києві померла 82-річна Забіла Наталя Львівна, українська дитяча письменниця, перекладач із польської, французької та російської; яка надрукувала понад 200 книг, більше 5 мільйонів примірників; перший лауреат літературної премії ім. Лесі Українки (1972 р.)».

Ганна ЧЕРКАСЬКА,

м. Запоріжжя.

***

«З Харкова до Божка приїхала його молоденька дружина Наталя. Хто вона така, ніхто з нас не знав. Вона прийшла від­ра­зу на наш черговий літературний вечір. Уважно слухала і читання, і дискусію. Раптом зголосилася до слова. Насамперед перепросила збори, що говоритиме російською мовою. Чому? Бо української ще досконало не знає. Народилася й виростала в Петербурзі. На Україні лише кілька років. Говорити сур­жиком вважає образою для української мови і для себе як українки. Ми їй за цю щирість влаштували бурхливу овацію. Її промова була розумна, вниклива, з глибоким знанням
поезії як мистецтва.

Відчувалась у неї не тільки добра школа, але й талант і вро­джена любов до прекрасного. Вона всіх нас очарувала і юною розквітлою красою, і знанням справи, і панською манерою поводження. Були ми вкрай здивовані, коли через кілька днів у «Червоному кордоні» появився добірною українською мовою гарний ліричний вірш про Кам’янець, підписаний Наталя Забіла (перший вірш Наталі Забіли, що починався рядками «Оксамитними чорними шатами…», надруковано у «Червоному кордоні» 3 серпня 1924 року й підписано ініціалами «Н. З.» – О.Б.). Всі ми знали, що то вірш нашої симпатичної гості. Це був її дебют. Цим вона почала свій переможний похід в українську поезію.

При першій зустрічі з Божком ми гуртом поцікавилися, де він те диво надибав? Здається, Кундзіч, з властивим йому сарказмом спитав:

– Чи не з великопанського гнізда ти її викрав?

Божко глянув на нього й, як звичайно, трішки чванькувато, з підкресленою гідністю відповів:

– Питаєш! Звичайно – аристократка. Донька генерала Забелло. Я їй привернув прадідівське українське прізвище Забіла. – І, щоб підкреслити свою партійну ортодоксальність, додав: – І взяв я її з того гнізда, як ти кажеш, щоб перевиховувати в пролетарському дусі й зробити з неї корисну людину. А поетка з неї добра буде.

Згодом я довідався докладніше, що Наталя дійсно народилася в Петербурзі, в родині військового високої ранги, який крутився десь коло царського двору. Після революції, 1918 чи 1919 року, батьки втекли чи просто переїхали до Хар­кова (насправді, до селища Люботин під Харковом, яке 1938 року отримало статус міс­та. – О.Б.). Тут Наталя відразу вступила до університету, якого вже 1921 року перетворили на інститут народної освіти. Маючи літературне зацікавлення, вона відразу потрапила в молоде й активне тоді українське літературне середовище. Бувала на сходинах харківських літераторів у залі Селянського будинку, де читалися доповіді й нові експериментальні революційні твори. Брала участь у літературних вечорницях під головуванням Сергія Пилипенка, які згодом перетворились на знамениті плужанські понеділки. Там вона познайомилася і зв’язала на короткий час свою долю з Савою Божком. Він тоді теж із молодечим запалом прибув із Павлоградської учительської семінарії завойовувати велике слобожанське місто, що стало столицею України. У тій первісній пореволюційній українській атмосфері вона поволі проймається українською свідомістю, опановує мову й за деякий час стає відомою українською поетесою.

Але тоді, як вона з’явилася на кам’янецькому обрії, ніхто з нас навіть не уявляв собі, що в грудях цієї культурної, звабливої російськомовної юної да­ми б’ється серце справді талановитої української поетеси. Ніхто не думав, що через два чи три роки вийдуть у світ дві книжки її українських прегарних поезій «Далекий край» і «Сонячні релі», якими вона очарує читачів і які її виведуть на літературний Олімп. Ніхто з нас також не передбачав, що її подружні зв’язки з Божком розірвуться швидко і так же легко, як зав’язались. Що вона проживе довгий творчий вік у пошані й славі та навіть прийде час, що їй, генеральській дочці, дадуть партійний квиток (членом ВКП(б) Наталя Забіла стала 1940 року. – О.Б.), і вона, мабуть, хизуватиметься ним, як свідоцтвом таки свого вибраного і вищого призначення.

Григорій КОСТЮК,

із книги «Зустрічі і прощання: спогади» (Едмонтон, 1998).