Так сталося, що коли я читала «Привидусю» Оксани Давидової, на очі потрапили спогади Астрід Ліндґрен про Другу світову. Мене вразило, наскільки суголосними виявилися ці авторки в тоні розмови, у сильному, життєствердному прийнятті викликів, які висуває війна перед добрими людьми. Подумалося, що саме ця внутрішня опірність до «неминучої драми» зла та природна «впертість» певної свого права діяти, думати і відчувати «правильно» людини ріднять цих авторок. Герої та світ О. Давидової як і в А. Ліндгрен «поза дидактикою», бо сама природа її творчого обдарування абсолютно совісна і чесна.

Повість «Привидуся» вирізняється серед чималої на сьогодні полиці українських видань для дітей про війну абсолютним авторським розумінням потреб юного читача та сміливістю говорити з ним про його! «реальність війни». Це той, на жаль, досить рідкісний нині випадок у розкритті теми, коли за «дитячим» текстом не бовваніють силуети психотравматичних авторських рефлексій та емоцій, а за вигадкою не причаївся дорослий символізм і філософія.

«Привидуся» – не «терапевтичний» текст, не «актуальний проєкт» і не книжка «для  родинного читання». Це просто дуже хороша повість для дітей!

Захоплююча. Емоційна. З яскравими персонажами та чітким сюжетом. Написана барвистою, зрозумілою мовою. Вправно зорганізована у короткі, легкі для прочитання та обдумування розділи.

Герої повісті багатогранні та яскраві, мають добре почуття гумору, сильні духом, освічені та вправні для свого віку, свідомі себе та свого обов’язку. Вони цікаві. Вони надихають!

А ще це ошатно та з видимою любов’ю до читача видана тернопільським видавництвом «Навчальна книга – Богдан» книжка. Приємного зручного формату, легка та яскрава, зі стрічечкою-лясе та чітким достатньо крупним шрифтом. Повість фахово та з добрим відчуттям запитів читача-дитини відредагована Іваном Андрусяком і щедро проілюстрована Алевтиною Шавлич. Її малюнки виразні, наповнені кольором та емоціями, у чомусь навіть агресивні: їх не можливо ігнорувати, вони вимагають уваги та реакції! Кожний із персонажів (та навіть вкрадені капці на ногах у русні!) – виразні та запам’ятовуються.

Із перших рядків «Привидусі» авторка вводить читача у часопростір дитячої жахалки, де в темному-темному світі зникає останній промінчик світла й ти залишаєшся сам на сам зі страшною таємницею … і Світлом у собі самому. Упродовж дії повісті, наскільки б знайомими та реальними не поставали перед читачем і містечко, й дім, і ситуації, описані О. Давидовою, все відбувається в узагальненому часі та просторі війни, на «темній» від ворожого нашестя землі України. Це сьогодні часопростір кожної української дитини.

Водночас у розмовах і роздумах герої розкривають і розширюють це воєнне сьогодення у історичну площину: «У нас стародавня багата історія. І вони її хочуть вкрасти. Вже кажуть, що то вони створили Київську Русь. Де Київ і де – вони? Та тисячу років тому, коли Київ був всесвітньовідомим містом, на місці їхньої москви було болото й жаби кумкали. От вони й захотіли нас знищити, а нашу довжелезну історію привласнити. Наче влізти в нашу шкуру. Тьху!»

Уподовж десяти років російсько-української війни ми дискутуємо, роздумуємо та вчимося «говорити з дітьми про смерть». «Привидуся» на мій розсуд задала цій розмові новий напрямок. Герой повісті Андрійко буквально «вступає в діалог зі смертю», зазнайомившись із дівчинкою-привидом. Ця щира дитяча гра/життя/смерть заворожуюче правдиві у зображенні світу сьогодення, де в колі актуального дитячого читання українців десятки книжок про «кістяків», «привиди» та «живих мертвих», а в довколишньому світі – десятиліття кривавої руйнівної війни!

Перед читачем – ровесники: живі й тогосвітні в окупованому руснею містечку, налякані, самотні, спраглі чину та визволення, безпомічні та неочікувано для себе самих сміливі й винахідливі. У площині реальності бачимо будні Андрія та його невгамовної вітаїстичної бабАлли: життя без світла, води і тепла, у постійних пошуках їжі, у намаганні уникнути смерті та приниження від окупантів і зберегти живим усіх і все рідне. А поряд розгортається історія примарної подружки, котра (як і має бути за правдою міфотворення) знаходить свій шлях, спершу отримавши ім’я від живого («Явдуся»), а згодом відкривши своє справжнє ім’я («Ліза») та реальну драматичну історію й місце поховання.

Стосунки дітей розгортають дуже природно, а характери розкриваються та змінюються в ході розповіді. Привидуся – зовсім не «добра дитина»: вона приховує та прибріхує, жорстоко жартує, але й допомагає, надихає, зрештою, з гідністю несе драму свого короткого знищеного війною життя. Часом підступна та вразлива, вона водночас завзята й розумна, сповнена сил і бажання підтримати у протистоянні з ворогом. Саме дівчинка-привид мотивує Андрійка переможним минулим України, коли інші на його місці вистояли: «Ти що, здався? Та коли це українці здавалися?! Скільки разів росія українську мову забороняла? А як хотіли змусити нас забути нашу історію?! І от сотні років, значить, українці боролися, а ти готовий отак відразу здатися?!». О. Давидовій вдалося піймати у тоні розповіді дуже тонку грань між співчуттям і жалем до вбитої дитини та щирим захопленням її мужністю, винахідливістю, знаннями та жартиками. Читачеві, як і Андрієві цікаво з Привидусею. Вона Справжня. Її підтримка жива та дієва.

Сам герой змальований напрочуд світло, а його пригоди частково відсилають до пластунських і шпигунських історій. Андрій сміливий та розважливий, часом безпорадний, але серйозний і зосереджений, готовий діяти. Він, власне, ніякий не «Герой», а звичайний хлопчик, який щодня робить звичайні речі: приносить воду, щоб помити посуд, і шукає дрова, аби бабАлла могла приготувати їсти, підгодовує злякану сусідську кішку та тримає себе «в руках» під час бомбардувань і зіткнень із руснею. А ще він намагається поводитися гідно: записує, у кого взяв щось із життєво необхідного, щоб потім повернути; попри холод дотримується гігієни; читає українські книжки («Знаєш, як приємно читати книжки українською, коли тільки й чуєш, як кругом штокають ті орки?»); знаходить можливість передати українським бійцям координати ворожого штабу та прихованої військової техніки; спасає однокласника, котрий «загрався» з міною… І вірить, що навіть малесенький «Горобець» (такий він собі вигадав позивний) здатен наблизити нашу Перемогу, коли зробить усе, від нього залежне для її наближення.

Письменниця порушує в повісті величезну кількість складних питань, яких зазвичай намагаються уникнути, і чітко відповідає на них. Десь – прямими словами героїв, десь – яскравою картинкою-сюжетом. Так, БабАлла розмовляє з онуком про все, що їх обох тривожить (скажімо, про свою сестру Ліду в росії, котра під впливом пропаганди «хотіла, щоб її батьківщину бомбили»). Привидуся розповідає хлопцеві про історію України та як і бабуся – про росіян, котрі не «нас через українську мову не люблять», а просто віками живуть власним страхом визнати, що не наймогутніші, й тому захоплюють і нищать інші народи, привласнюючи їхні здобутки. Сам Андрій буквально «будує» світле майбутнє України, вимріюючи, якими будуть відновлені міста й села.

Дуже правильно подано в повісті героїку. Це не «радянська» історія про «мудрих дорослих комуністів», які посилають «юних героїв» на видиму смерть в ім’я ідеї. І не позбавлена найменшого зв’язку з реальністю романтика «супергероїв», коли загибель тисяч випадкових жертв у їх «праведному» протистоянні просто «випадає з уваги» глядача. Андрій з власної волі (та завдяки підказкам Привидусі!) робить те єдине, що насправді може зробити підліток в окупованому місті – з чужого прихованого мобільного передає військовим координати ворожого штабу та скупчення техніки. Так само в межах здорового глузду й доступної дитині інформації він спасає від загибелі свого нерозважливого товариша, що знайшов міну, правильно поводиться при зустрічі з руснею тощо.

Росіяни в її повісті, до речі, постають цілком приземленими крадіями та п’яницями зі зброєю в руках, а не завуальованими «орками», якоюсь неясною фантасмагоричною «злою силою. Нікчемні, замалі для батькових джинсів, безглузді у напханих жмаканими газетами крадених черевиках вони попри те постають перед Андрійком і читачами страшними й небезпечними. Живі й справжні вони менше схожі до людей, ніж дівчинка-привид! Бо люди не їдять корм для котів, і не випорожнюються де припекло, не бояться самі себе й кожного поряд, не вбивають просто тому, що є така можливість. Росіяни в повісті О. Давидової нікчемні, але страшні. Їхній страх, їхня заздрість, їхня ненависть і природна безжальність зображені так яскраво, що не виникає питання, чому дорослі ідуть до війська, щоб зробити все можливе, аби діти ніколи в житті не зіткнулися з цим злом.

Наприкінці хочеться згадати про цікаву мову твору. Це і вигадування фемінітивів Андрієм («Привид? Тобто дівчинка? Тобто привидниця? Нє, схоже на провідницю. Привдняша? Привиднеса? Е-е-е-е... Дуня-привидуня? О! Явдуся-привидуся!»), і вивчені зі словників «красиві лайки» бабАлли («щоб тебе муха вбрикнула», «такий до діла, як свиня штани надала»), й новотвори, як ось дрон («деренчалка») чи архітектор («будинкопридумувач») та багато іншого.

Повість Оксани Давидової «Привидуся», переконана, знайде свого вдячного читача нині й через роки. Бо це насамперед добра книжка для дітей, а вже потім «свідчення часу» чи т.п. Її герої (як і реальне дитинство тисяч українців) цікаві й важливі не «війною», серед якої їм випало опинитися, а Людяністю та непереможним оптимізмом, які вони собою втілюють і щедро дарують читачам.

Наталя МАРЧЕНКО