«На VI и VII съездах писателей СССР Сергей Владимирович Михалков рядом с именами ведущих детских поэтов Украины назвал Вадима Скомаровского (род. 1937). И это закономерно. Вадим Скомаровский подарил детям ряд интересных поэтических книг, среди них «У сестрички радость», «Звездочка», «На Тарасовой горе», «Весенний поезд», «Ореховый дождь», «Криница Тараса», «Лесная колыбель», «Красный бант», «Тарасовы птицы», «Солнечные зерна», «Тетрадь в линейку» и другие. В переводах Вадима Скомаровского на украинский язык вышли книги известных русских поэтов Юрия Яковлева, Юрия Коринца, туркменского поэта Баба Джапарова, произведения белорусских поэтов Василя Витки, Рыгора Бородулина и других.
Стихам поэта присущи мягкий лиризм, улыбка, мудрое отцовское слово, в картины детства естественно входят приметы нового.
Уже с первых шагов в литературе творческое воображение Вадима Скомаровского привлекла шевченковская тема. В 1963 году увидела свет его книга стихотворений для детей «На Тарасовой горе». Автор писал о народной любви к гениальному Кобзарю, уважении к его памяти народов мира.

Весняніє, брунькується затято,
Обори зимні спрагло прорива!
Лошам гривастим Боже потерчатко,
Окрилюючись, звихрює слова!..
Димлять мости згорілі…Степ гуде…
Минаються і броди, й перепони.
Рве кінь шалений шовкові попони.
Рук не прийма... На поводу не йде…
Уп’ється зранку зорями — і в лет!
Туман гуде передчуттям утрат…
Коли ж гукне прорватися вперед
Іржавцем древнім висвячений брат?!..
Весна. Доріг!!! Шаленства марнота.
Сьогоднішнього дня п’янкий окраєць
Кидає вкотре в торбу мудрий заєць
Й солодкі крихти Янголу зміта…

                         Наталя Марченко

«Ось і канікули. Ви неодмінно будете гратися зі своїми друзями, братиками та сестричками. А які цікаві ігри ви знаєте? Давайте спробуємо перелічити. Хлопчики, либонь, назвуть спортивні — футбол, шахи, теніс, волейбол. Але я не про ці розваги, а про піжмурки, квача, «струмочок»...

Чи вмієте ви гратися у «Вовків і баранів», у «Дракона», в «Оселедчиків»? Ні? Цьому легко зарадити! Дізнатися про, можливо, нечувані досі ігри вам допоможе книжка Анатолія Григорука «Солом'яне море», випущена видавництвом «Веселка». Ви зможете її придбати в книжковому магазині або взяти в бібліотеці.

Книжка має два розділи. Перший — «Ігри дітей народів СРСР» — знайомить з розвагами, якими можна займатися вдома, у школі на перервах, на вулиці, в будь-яку пору року — позмагатися. хто з вас спритніший, кмітливіший, винахідливіший. Адже як це нелегко й разом з тим кумедно, зовсім не допомагаючи собі руками, відкусити шматок медяника, прив’язаного до горішнього кінця довгої палиці (українська гра «Калита»), відгадати, під яким з десяти листочків захований камінець (таджицька гра «Де крем’яшок?»), спробувати перетягнути товариша на свою межу, обв’язавшись з ним рушником (киргизька гра «Рушничок»).
У другому розділі — «Ігри дітей народів світу» — розповідається про народні звичаї, рослинний і тваринний світ різних країн і, нарешті, про ігри, якими захоплюються ваші однолітки в Індії, Франції, Китаї...

«Анатолій Качан прощається з університетом. Він був — так, уже як «грізний жест необхідності», нависає над ним трохи сумне слово — він був добрим студентом і замріяним поетом. Але залишається його дипломна праця і хороший спогад про неї. Він написав дослідження про українську новелістику 20-х років і поза навчальною програмою — багато віршів, обговорених і «розстріляних» його товаришами. У ньому ще грає «буйний хміль» поезії, але вже зримо щезає шумовиння і через його образне поле інколи просвічуються глибинні течії життя. Поет схоплює діалектику суперечностей і «вырывает у Музы дремлющей слова», складає їх у ланцюг пізнання. Хай не все ще тут прилагоджено і вмонтовано, та, проте, відчувається прагнення молодого поета осягнути гармонію буття через контрастність.
Пророкувати щось у наш час — марна справа. Може, А. Качан більше і не писатиме. Та він — хочеться думати — ніколи не забуде, що творчість — це пошук найголовнішого в житті».

Василь Фащенко, 1965.

«Синові Тарасові – на 22-ліття.
Хоч іноді замислюйся про своє коріння – у святій і стражденній українській землі – над Дніпром, над Десною, над Россю…

Його нікому не підкопати, не підрубати, не спалити, не знищити…».
В. Чухліб. (Підпис на збірці «Іду до Десни», 20.08.88)

Думаю, рід наш бере початок у XVIII ст. від козака Платнірівського куреня Війська Запорозького Низового Харька Чухліба. Відомий також будівничий церков Василь Чухліб, який у середині XVIII ст. побудував у Острі православний храм на замовлення сотника Михайла Солонини. Взагалі, прізвище «Чухліб» досить поширене у чернігово-сіверських землях, а від початку XVII ст. й до 1947 р. на Холмщині навіть існувало українське село під назвою Чухліби.
Мій дід, Василь Харитонович Чухліб, був учителем історії у селі Гнилуша (з 1961 р. – с. Лебедівка) Козелецького району на Чернігівщині. Вчителювала й бабуся, Марія Федорівна В’яла (Чухліб), якій дивом вдалося втекти з далекого Сибіру після розкуркулення. Та, оскільки народження мого батька, Василя Чухліба, за малим не співпало з початком Другої Світової війни (народився 19 липня 1941 р.), його життєва історія розпочалася не зі шкільної бібліотеки, а з партизанських лісів. Згодом командир чернігівського партизанського загону Ю. Збанацький згадував, як наприкінці 1942 р. до них прийшло подружжя вчителів із придеснянського села: «В руках у чоловіка – гвинтівка, а в жінки – торбина за плечима, а в ній – хлопчик малий. Йому там зручно, а мамі легше його так носити. Круглими чорними оченятами стривожено і зацікавлено дивився дволітній Василько на озброєних людей у лісі, не плакав, розумів, що прибув до друзів».