Там, де малинові світанки,

Де захід сонця багряний,

Де зорі у повільнім танку

Навіюють щасливі сни,

Колись у Малині-селі,

Було усього на столі!

Здійснились потаємні мрії,

З’явилась дівчинка Марія

В сім’ї багатій на дітей,

І за столом було гостей

багато. Щастя джерело

Гостей у хату привело.

Марійка вже була дев’ята,

Та щастя заглядало в хату,

І діти в хаті веселяться,

Їх згодом стало вже дванадцять!

Життя було як справжнє свято,

Та раптом в них не стало тата…

А їх матуся Неоніла,

І де взяла тієї сили,

Що в серці є небагатьох?

І пестила дванадцятьох!

І всім дала в життя дорогу!

За всіх в душі була тривога!

Марія стала майстром Слова!

Її поезія казкова,

Звитяжна проза про Сірка,

Що кожну душу доторка,

Із серця чарівного лине,

Її шанує Україна,

А також вдячний наш народ,

Що так втомився від скорбот.

За її людяність, красу,

Ми радості святу росу

Наллємо в кришталеві чари!

Нехай за обрій чорні хмари

Летять. А сонце світить, гріє!

І розквітає хай Марія!!

ЇЇ вітаємо ми щиро!

Бажаємо і щастя, й миру!

Хай доля світла їй яріє,

І завжди береже Марію!!!

Олександр Зубченко,

письменник, пісняр,

м. Вишгород.

Світанок року, день п’ятнадцятий

«В ці весняні дні воскресіння природи після зимового сну Марія Морозенко святкує не лише свій життєвий, а й творчий ювілей. Адже рівно 20 років тому, на межі двох тисячоліть, вона дебютувала поетичною збіркою з дещо витіюватою назвою «Зоряні перевесла». За ці два десятиліття, що минули під знаком творчих експериментів, пошуків свого голосу, вона звільнилася від притаманних першим спробам прямолінійного вирішення окремих тем та оспівування зовнішніх проявів життя, подолала водорозділ між журналістським і художнім освоєнням матеріалу і впевнено увійшла в період творчої зрілості. Це особливо яскраво засвідчила повість «Я закохалася», яка високо оцінена критикою, зокрема відомим літературознавцем Григорієм Клочеком (стаття в «Дзеркалі тижня» від 23.09.2017 р.), відзначена (разом із дилогією про Івана Сірка) престижною літературно-мистецькою нагородою ім. Лесі Українки.

Співець школярської вольності

Анатолій Костецький увійшов у літературу для юних читачів книжечкою-метеликом «Джміль про сонечко гуде» (1972), коли йому виповнилося 24. Вміщені в ній вірші не відзначалися чимось особливим, адже справжня майстерність приходить із роками. І все ж досвідчений «літературний графолог» Михайло Стельмах зумів розгледіти у тих перших пробах пера ознаки таланту. Тому й благословив збірочку у світ, відібравши до друку всього вісім віршів.

Як показали подальші роки, класик не помилився в своєму передбаченні. Його молодий вихованець досить швидко подолав період творчого становлення, пошуків свого голосу, який, втілений у промовисте слово, витримав випробування кількома поколіннями юних читачів. А те, що одна з київських бібліотек для дітей (поблизу метро Берестейська) незабаром носитиме ім’я А. Костецького, свідчить, що інтерес до його творчості не згасає і сьогодні. Прикро тільки, що з цим не рахуються укладачі виданих останнім часом хрестоматій, різноманітних збірників для дітей. Хоча вміщена там друкована продукція багатьох сучасних текстовиків і текстовичок далеко не христоматійна і не витримує конкуренції із творами цього популярного серед школярів автора.

Якщо Всеволод Нестайко вважається визнаним «співцем школярської вольності» в прозі, то Анатолій Костецький, якого за високий зріст і потужну працездатність ми жартома називали високовольтним стовпом дитячої літератури, невимушено і природно зайняв цю творчу нішу в поезії. Невимушено, бо зовні одноманітне шкільне життя, яке окружною дорогою і досі обминають наші побратими по перу, він знав, як кажуть, від А до Я, включно з м’яким знаком: «…нормальні діти після школи відпочивали від учителів, а в школі від батьків, а у мене вчителі і вдома, і в школі...». Цей відомий вислів письменника можна вважати ключем до розуміння його жартівливо-іронічної творчої манери (скажімо, «А що я теж красивий, То це помітно й так»). Манери, котра виключає загравання чи зверхність автора, банальне повчання чи замилування поверховими проявами життя і незмінно викликає захоплення школярів, спонукає їх до самоіронії та відновлення природного світовідчуття. Як на мене, в цьому полягає один із найважливіших секретів успішних творчих пошуків письменника.

Аби цей цінний досвід і напрям мали продовження в новому столітті, було б добре започаткувати літературну премію імені А. Костецького (наприклад, «Жоржина», улюблена осіння квітка Анатолія Жоржиновича, як я його іноді називав) — за високохудожні знакові твори на дефіцитну шкільну тематику (проза, поезія, гумор), які «на зорі туманних років» здатні стати опорою в житті та джерелом радості для юних читачів, допомагають шукати свої стежки-дороги разом із героями улюблених книжок. Адже ціла низка проблем сучасного школяра, зокрема його технозалежність, втрата мотивації до навчання, кліпове мислення і т. ін., залишаються художньо неосвоєною цілиною. Немає сумніву, що А. Костецький, який пішов від нас у розквіті творчих сил, не залишив би ці трепетні теми поза увагою.

 

Сьогодні Байкове, де спочиває Анатолій Георгійович, засипане снігами. Але вічнозелена душа письменника продовжує жити у слові, в пам’яті шанувальників його хвилюючої творчості:

Канікули, канікули! — співає все навколо.

Канікули, канікули, канікули у школі!

 

А що таке — канікули? Це літні дні барвисті,

Це час, коли нам ніколи хоча б на мить присісти.

Бо треба мчати босими наввипередки з вітром,

З густих лісів приносити горіхів повні відра.

Це час, коли за хлопцями ми скучим, як ніколи,

І нам страшенно схочеться скоріше знов до школи!

Анатолій КАЧАН,

грудень 2018 р.

На світлині: У Музеї видатних діячів української культури. На першому плані зліва направо: Степан Жупанин і Валерій Шевчук; стоять Микола Олійник, Віктор Кава, Всеволод Нестайко, Михайло Ґоян (меценат з Австралії), Анатолій Костецький, Олександр Федорук, Леонід Шурко.

Світлої пам‘яті Віктора Близнеця[1]

Вітаємо батька «Джурів»

Давно визнано, що діти неповторно сприймають навколишній світ. А ще вільно володіють даром самовираження, як це особливо зримо засвідчено в їхніх наївних і водночас наповнених поезією, чистотою та свіжістю малюнках. «Мені треба було дожити до старості, щоб навчитися творити так, як творять діти», — несподівано ошелешив багатьох невтомний художник-експериментатор Пабло Пікассо.

Юним читачам та всім шанувальникам Володимира Рутківського пощастило, що письменник ще в молоді літа збагнув, як творять діти, і захопився творчістю для них, не чекаючи похилого віку. Інакше ми ніколи не зустрілися б із героями його самобутніх книжок. Маючи вже кілька поетичних збірок, адресованих дорослому читачеві, В. Рутківський ще далекого 1974 року «відчинив Богданкове вікно» в літературу для юних читачів, а через три роки, вже як прозаїк, остаточно «прописався» в ній. Цей вибір був настільки усвідомлений і безповоротний, що письменника не зупинило навіть те, що з єдиним на той час видавництвом дитячої літератури «Веселка» у нього не склалися стосунки. Одних видавців не влаштовувало те, що у його творах, зокрема у «Бухтику з тихого затону», «багато чортівщини», інших — що пише не так, як співець «школярської вольності» В. Нестайко, який очолював тоді одну з редакцій у «Веселці» і не впізнав в одеському авторові свого колегу по перу, майбутнього Шевченківського лауреата.

Та і в новітні часи, коли Україна стала незалежною, письменника з Одеси ще довго не помічали навіть нашумілі видавці, які в погоні за швидким прибутком переорієнтовувалися на масову літературу, віддаючи перевагу віртуальним і розважально-догоджальним жанрам. «Аби цікаво було читати», — проголосила своє письменницьке кредо одна молода текстовичка. І мало кого хвилювало, що ці читабельні «розважалки» та «віртуалки» дуже часто схожі на новорічну хлопавку — з конфеті та серпантином, але одноразового застосування. За таких обставин, в умовах відсутності критичної думки, яку замінили суб’єктивні рейтингові оцінки та амбітні піар-компанії, легше було знайти голку в сіні, аніж знакову книжку, здатну в перехідному підлітковому віці стати опорою в житті, сприяти подоланню комплексу меншовартості, постколоніальних і пострадянських синдромів.

Анатолію Григоруку – поету, прозаїку, перекладачу.

День народження, Сонце в зеніті
З довгожданим дарунком тепла.
По стежинках, промінням зігрітих,
Перша гостя – Весна прибула.
Тож із нею відзначимо свято
Веселкового світлого дня.
Хай нас буде не так і багато:
Вірні друзі, колеги, рідня...
Але треба зазначить-таки –
Є іще читачі, малюки.
Це для них видавались книжки,
Шикувалися струнко рядки,
Дітлахам щонайкраща наука –
Мови нашої рідної звуки,
Щоб Вкраїна в серцях і думках
Залишалася жить у віках.
За безцінну роботу оцю
Поклонімось творцю і знавцю,
Над розмаєм весняних вінків
Побажаймо щасливих років.

Тамара Коломієць,

березень, 2017 р.