Постановка  проблеми  у  загальному  вигляді. Українська література для дітей та юнацтва, складовою котрої є книжка-життєпис, була і залишається універсальним інструментом формування національної свідомості та патріотичної позиції юних читачів, оскільки транслює художню історичну правду, вербалізуючи історичну пам’ять спільноти. На вікопомних відрізках буття народу (як ось нині, коли Україна вже понад десятиліття протистоїть у війні російським загарбникам) саме життєписи стають основою багатопланової самодіяльності особистості дитини (дорослого теж, оскільки книжка для дітей у суті своїй двоадресна), що підносить/перетворює індивідуальну мотиваційну систему до рівня національної ідентичності, формуючи почуття споріднення. Завдячуючи біографічному читанню, у молодших школярів поряд зі прихильністю до рідних і близького оточення з’являється почуттєвий досвід переживання спорідненості з духовними утвореннями (життєтворчістю достойників), спільними для всього українського народу та ширше – громадян Української держави. Саме на цій властивості життєписів трансформувати людське «я», не залежно від зовнішніх обставин, наголошує Володимир Попик, розмірковуючи про біографіку як носія національно-патріотичної свідомості, таку, що «відігравала в Україні відчутно більшу й набагато важливішу роль, ніж у багатьох країнах з усталеною власною державністю, що мали вільні умови для розвитку національних культур» (Попик, 2021, с. 21).

За цих умов серед стратегічних проблем українського суспільства загалом і освітньо-наукового простору зокрема питання життєписання для юних і біографічного читання дітей залишаються незмінно актуальними. Війна в Україні 2022–2025 рр. загострила потребу пошуку ефективних шляхів формування національної та громадянської ідентичності. У Концепції національно-патріотичного виховання в системі освіти України (2022) наголошено, що «коли існує пряма загроза денаціоналізації, втрати державної незалежності та потрапляння у сферу впливу іншої держави, виникає нагальна необхідність переосмислення зробленого і здійснення системних заходів, спрямованих на посилення національно-патріотичного виховання дітей та молоді – формування нового українця, що діє на основі національних та європейських цінностей» (Концепція  національно-патріотичного виховання  в  системі  освіти  України, 2022).

Водночас вікова специфіка та низка чинників (умови середовища побутування дітей, виховний вплив педагогів тощо) обумовлюють особливості формування національної та громадянської ідентичності на кожному віковому етапі та визначають шляхи, засоби і форми, методи роботи, зокрема з книжкою-життєписом у читанні молодших школярів.

Видання для дітей – виготовлена поліграфічним чи іншим способом видавнича продукція, адресована дітям, яку скомпоновано з урахуванням специфіки сприйняття контенту дітьми певного віку, а зміст і форма її втілення передбачає дидактичну мету.

Історично склалося, що в світі, Україна в цьому питанні не є винятком, з усіх видань для дітей найпершими почали видавати книги, згодом – журнали, а невдовзі вже й газети. Тому початок випуску різних видів видань для дітей на теренах України припадає на різний час. Зокрема перші книжки для дітей почали видавати в Україні в середині ХІХ ст., тоді як масове видання дитячих книжок (не лише навчального, а й розвивально-пізнавального характеру) зафіксовано вже в останній четверті ХІХ ст. Приблизно в цей же час починають масово видавати журнали для дітей. Натомість видання першої газети для дітей на українських теренах відбулося вже в Радянській Україні на початку 20-х рр. ХХ ст.

Доволі довго три основні види видань (книги, журнали, газети) становили весь асортимент видань для дітей на теренах України. Ближче до середини ХХ ст. розгорнулося масове видавництво плакатів для дітей.

Видання для дітей оригінальних форм і конструкцій з’явилися в Україні вже за часів Незалежності. Спочатку це були переважно передруки з іноземних видань, а трохи згодом виникли вже власні українські проєкти та інформаційні продукти. Немережеві електронні видання, тобто компакт-диски, стрімко заполонили видавничий ринок на початку 2000-х років, однак дуже швидко вийшли з ужитку як видавничий продукт, на відміну від мережевих електронних видань віддаленого доступу, які нині все більше і більше поширюються серед інформаційного асортименту для дітей.

За даними державного архіву сучасного друку – Книжкової палати України – у 2023 р. для дітей та юнацтва в Україні випущено 1 736 назв книг, 28 назв журналів для дітей, а також 7 назв газет для дітей та 1 назва для молоді.

Станом на середину 2024 р. в Україні немає офіційного визначення терміну «Видання для дітей», погляди фахівців на його трактування різняться. Також немає методичної чіткості щодо взаємозв’язків і розмежувань таких понять як «Видання для дітей», «видання дитяче», «видання для дитячого читання» та «література для дітей». Не зважаючи на відсутність термінологічної єдності з цього приводу, всі видання для дітей в Україні потрапляють до поля зору українських науковців, бібліотекарів, методистів, педагогів, літераторів, художників та більшості причетних і небайдужих до такого важливого освітньо-виховного явища як дитяче читання. Ключовою передумовою для розвитку в Україні дитячого читання є видавничий асортимент для дітей. Видання для дітей становлять основу фондів бібліотек для дітей, а також значний масив фондів публічних бібліотек.

Роман Наталії Довгопол «Знайти країну амазонок» на сімдесят відсотків є пригодницько-історичним, тридцять відсотків припадає на елементи фентезі. Відтак події в творі розгортаються стрімко та непередбачувано. Колориту (шляхом введення застарілої лексики, описів місцевості та деталей побуту тощо) додає також історичне тло – бурхлива й драматична епоха на межі XVI – XVII століть.

Україна в той час належала до Речі Посполитої, а знаковим соціальним прошарком, що на століття маркував цей період нашої історії, стало козацтво. Письменниця у різний спосіб наголошує унікальність людей, які його творили. Зокрема цьому слугують сюжети в сюжеті, як от: «Нас було троє амазонок. Вирушаючи за стіни фортеці, ми вирішили більше ніколи не повертатися. Міріна закохалася в запорожця і, переодягнувшись хлопцем, пішла з ним воювати на Січ. Коли в них народилася дитина, Міріна осіла у зимовнику, потім вона дізналася, що її чоловіка стратили турки. Вона не могла змиритися, тому віддала дитину на виховання скоромошці. Повинна була забрати її, як повернеться з війни, але загинула»[1].

Наталя Довгопол повсякчас посилається на міфологію та історичне минуле. Так, на поєднання в одному сюжеті амазонок та шляхти XVI – XVII ст. її надихнула концепція «сарматизму». Шляхтичі вважали, що вони є потомками сарматів, котрі походять від союзу скіфів та амазонок. На цій деталі ґрунтується кульмінація твору: щоб перемогти антагоніста, потрібно було створити союз між нащадком скіфа та амазонкою.

Заслуговує на увагу також мова твору: змальовуючи тогочасний побут, письменниця широко використовує застарілу лексику та історизми (гайдуки, чумаки, фалюндиш, лісові люди (розбійники), конфекти, тюрбани, діаріуш, куманець, обрус, пачкарський, Понтійське море, очілля, жупиця, мужицька дуда, дихавиця та інш.). Також твір ілюструє тогочасні порядки та кодекси (наприклад, повнолітня у дівчат – 15 років, у хлопців – 17-18 років; або те, що дівчата та жінки не вміли читати і писати, бо їм це «не годилося»). Правдоподібні описи, пейзажі, колоритні слова дають змогу читачеві зануритися і відчути образ того часу.

У романі присутні дві фабули[2] – лірична та епічна. Різниця полягає у тому, що впродовж твору простежується послідовна розповідь про чотирьох головних персонажів, а наприкінці читачам відкривається невелика, «пунктирна» фабула, що розкриває секрети минулого та допомагає зрозуміти всю багатогранність сюжету[3].

Оповідь ведеться від третьої особи. Оповідач емоційно та лаконічно передає емоції та почуття героїв твору. Рушієм сюжету виступають діалоги, завдяки яким читач дізнається про внутрішні та зовнішні конфлікти персонажів.

Міфопоетика відрізняється від міфології та поетики та являє собою щось інакше, особливе, хоча і міф і поетика присутні в цьому понятті. Сам термін «міфопоетика» був запропонований Дж. Р. Толкіним у 1931 році на позначення міфотворення[1]. Ідеї Толкіна отримали подальший розвиток серед провідних митців того часу у 1930-60-х рр. дискусійною літературною групою, до якої входив і його друг К. С. Льюїс. Розглянута ними міфологія переважно не бере витоки з глибини століть чи місцевих традицій, а виникає у досить короткий період часу у творах окремих авторів.

Дуже часто міфопоетичні твори відносять до категорії фентезі чи наукової фантастики, тоді як насправді вони займають міфологічну нішу в сучасному суспільстві. Аналіз сучасного літературознавчого та культурологічного дискурсу загалом дозволяє говорити не просто про популярність, але про впевнене домінування в ньому міфопоетичного. Інтерес сучасного покоління до міфу й міфотворчості в усіх галузях людської діяльності при цьому віддзеркалюється сповна, хоча часом стимулює в окремих дослідників дещо штучний пошук міфопоетичного в довільно обраному фактичному матеріалі.

В українському літературознавстві міфопоетичний дискурс активно досліджується в останнє десятиліття. Зокрема розробкою цієї проблеми займаються І. Зварич, А. Гурдуз, Д. Наливайко, О. Забужко та ін.

За визначенням А. Гурдуз: «Міфопоетика – це частина поетики, яка досліджує не окремі засвоєні митцем міфологеми, а відображену ним цілісну міфопоетичну модель світу і, відповідно, його міфосвідомість реалізована в системі символів та інших поетичних категорій»[2]. О. Кобзар стверджує, що «в процесі міфореставрації відновлюється як основний закон архаїчного мислення – мислення цілісними образами (символами), так і його наслідки: специфічний часопростір – «міфоподібний хронотоп», нероздільність суб’єкта та об’єкту. Відсутність логічних законів, характерна для міфу, найбільш активно використовується  літературою модернізму й постмодернізму з метою трагічного відображення дискретності світу й абсурдності існування»[3].

На думку Т. Качак: «Література для дітей та юнацтва – художні твори різних родів і жанрів, що на рівні своєї формою змістової єдності адресовані читачу відповідної вікової категорії й задовольняють його емоційні, естетичні й етичні запити, можуть мати подвійну рецепцію (дитина й дорослий), в залежності  від законів, властивих художній словесності взагалі»[1]. Література для дітей та юнацтва наділена певними конституційними особливостями й має свою специфіку, зумовлену діалогічною природою, особливою роллю письменника як посередника у процесі соціалізації дитини. Все це стосується різдвяної прози також, зокрема різдвяного оповідання як жанру календарної словесності, що характеризується темпоральною зумовленістю: календарний текст «провокується» календарним періодом і пов’язаний із ним змістовно й сюжетно.  

Часова маркованість становить найстійкішу типологічну ознаку різдвяних оповідань.  Події можуть відбуватися одночасно в двох різних світах, досить складно прослідкувати і зрозуміти, де реальне, а де містичне. Але саме ця маркованість надає різдвяним оповіданням особливу привабливість для читача.

У кожній національній літературі різдвяний час уводиться у твір за допомогою спеціальних формул. Зазвичай це початок твору, можуть бути представлені різноманітними фразами: настав святий вечір, одного разу, не коли небудь, а саме на Різдво, та ін.

Зворушливу історію про хлопчика, що заблукав в морозну різдвяну ніч у лісі та дивом врятувався, розповідає Михайло Коцюбинській в оповіданні «Ялинка». Прекрасно змальовує традиційно українське свято Михайло Стельмах у повісті «Щедрий вечір». Та найяскравіше дух українського Різдва передає Микола Гоголь у казці «Ніч проти Різдва».