Постановка        проблеми.        Проблема        взаємозв’язку пізнання, мислення та мови розроблялася в лінгвістичній науці здавна. У результаті  цілеспрямованого  дослідження  процесу  відображення  явищ  навколишньої  дійсності  в мові постав складний витвір пізнавальної людської  діяльності  –  картина  світу,  що  становить  ядро  світогляду,  загальнокультурне  надбання  нації.  У  залежності  від  ступеня  узагальненості  осягнення навколишнього світу виокремлюють її концептуальну,  наївну,  наукову  моделі.  Кожну  з  них  формує  мовна  картина  світу  (МКС)  з  її  складниками:  МКС  людства,  національна  МКС,  МКС   певної   спільноти   людей,   індивідуальна   МКС.  Відтак  у  лінгвістиці  кінця  ХХ  –  початку  ХХІ століття проблематика, пов’язана з мовним образом  світу,  що  синтезує  матеріальний  дух,  досвід  нації,  привертає  увагу  все  більшої  кількості дослідників.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Наукові  інтереси  сучасних  учених  спрямовані  на  розгляд  не  лише  загальнонаукової  (Ф.  Бацевич,  Л. Лисиченко, О. Маслова, О. Селіванова, Ж. Соколовська), а й окремих/спеціальних картин світу – міфологічної, народнопоетичної, художньої, чоловічої,  жіночої  (С.  Єрмоленко,  Н.  Данилюк,  В.  Жайворонок,  Н.  Мех,  Т.  Сукаленко  та  ін.).  У  цьому  контексті  цікавим  об’єктом  постає  дитяча  МКС,  яка  опрацьована  ще  недостатньо,  її  моделювання є одним із актуальних питань ан-трополінгвістики. Витоки     цієї     проблематики     пов’язуємо     з  вивченням  дитячого  мовлення  ще  І.  Франком,  О. Курило, С. Смаль-Стоцьким. Відтоді воно виступає  складним  мовним  і  психічним  явищем,  яке вивчають лінгвісти, психологи, педагоги. Згодом  лексика  дитячого  мовлення  принагідно  залучалася під час вирішення проблем соціальних варіантів української мови (В. Ващенко), формування мови та мовлення (Т. Возний), перекладознавства  (В.  Карнаушенко),  практичної  лексикографії  (В.  Чернецький)  [4;  5;  8;  16].  Про  чільне  місце дитячого мовлення в різноплановій мовній системі свідчить розвиток такої галузі сучасного мовознавства як онтолінгвістика, яка вивчає формування мовленнєвої компетенції дитини, виникнення  й  подальші  вікові  зміни  в  мові  індивідів.  Сучасні наукові розробки в цьому напрямку розширюють наші уявлення про виникнення і розвиток  людської  мови,  її  функції  та  особливості.  Спробою  описати  перебудову  сприйняття,  зміцнення  пам’яті,  розширення  уявлення  і  мислення під впливом народної творчості та художньої літератури  є  доробок  Н.  Дзюбишиної-Мельник (6, 7).   Дитяче мовлення розглядалося на прикладі творчості  класиків  української  літератури  і  сучасних письменників у розвідках Г. Атрошенко, А.  Мойсієнка,  Б.  Тихолоза  [1;  10;  14].  Отже,  за  останні  роки  стало  помітним  зацікавлення  науковців лексикою художнього дитячого мовлення, яка у всьому багатстві та різноманітті представлена в творах для дітей. 

Феномен сучасної української хлопчачої прози

Феномен дівчачої і хлопчачої прози для дітей та юнацтва постав унаслідок появи значної кількості ґендерно маркованих творів – однієї із ключових тенденцій розвитку сучасної української літератури для юних. Універсальна модель дитинства, яка є домінантною у прозі для дітей, у підлітковому її сегменті увиразнюється і набуває фемінних та маскулінних ознак. Акцентуючи на проблемах дорослішання, автори розкривають проблему становлення особистості та формування гендерних ролей.

Сьогодні маємо чудові зразки як дівчачої, так і хлопчачої прози. І якщо дівчачу прозу розглядаю в контексті  фемінного дискурсу, то закономірно, що хлопчача проза репрезентує маскулінний дискурс. Про це детально йдеться у монографії «Тенденції розвитку української прози для дітей та юнацтва початку ХХІ ст.»[1].

«Маскулінний дискурс – сукупність комунікативних висловлювань, об’єднаних репрезентацією маскулінності як категорії ґендеру, комплексу тілесних, психічних і поведінкових особливостей, цінностей і стереотипів, які характерні для чоловіків. У художній прозі він реалізується на різних рівнях поетики: у типово хлопчачих темах і проблемах, центруванні й виписуванні хлопчачих образів і характерів, жанрово-стильових і наративних моделях, мові й інших маскулінно ідентифікованих елементах твору»[2] .

«Хлопчачий текст – художній текст, який створений на основі центрування образів, характерів, опису поведінки та психології хлопців, що безпосередньо пов’язано з актуалізацією дискурсу маскулінності, домінуванням чоловічих уявлень, досвіду. Він, як правило, адресований не тільки читачам-хлопцям, але завжди про них. Яскравими зразками репрезентації маскулінного дискурсу, хлопчачих текстів є реалістичні повісті «Не такий», «Незрозумілі», «Не-Ангел» Сергія Гридіна, «Арсен» Ірен Роздобудько, оповідання із збірки «10 історій для хлопців»,  пригодницькі повісті «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу», «Пригоди тричі славного розбійника Пинті», «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» Олександра Гавроша, «Іван Сірко – великий характерник», «Іван Сірко – Славетний кошовий» Марії Морозенко, історичні пригодницькі повісті та романи «Сторожова застава», «Джури козака Швайки», «Джури-характерники», «Джури і підводний човен», «Джури і Кудлатик», автобіографічна повість «Потерчата» Володимира Рутківського, детективні повісті «Полювання на золотий кубок», «Мисливці за привидами», «Собачі клопоти», «Небезпечна спадщина», «Клуб боягузів», «Донька короля», «Колекція гадів», «Група залізного порядку», «Гімназист і Чорна рука» Андрія Кокотюхи.

Тенденція актуалізації хлопчачих текстів в українській літературі для юних не нова. Історія української літератури для дітей та юнацтва ХХ ст. фіксує тяглість традиції маскулінного дискурсу в різножанрових творах. Її реалістичний напрям найяскравіше презентують твори «Малий Мирон» (1903)  І. Франка, «Кумедія з Костем» (1910) і «Федько-халамидник» (1913) В. Винниченка, «Чмелик» (1920) В. Короліва-Старого, «Казка мойого життя» (1936 – 1941)  Б. Лепкого, «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1978) Гр. Тютюнника. Їм притаманні маскулінний тип поетики, автобіографізм, спогади з дитинства»[3].

Також зауважую, що твори про хлопців не завжди транслюють стереотипні уявлення про маскулінність. Комплексом психологічних і поведінкових особливостей, які не відповідають уявленням про маскулінність, наділяють своїх героїв хлопчаків Григір Тютюнник («Дивак»), Віктор Близнець («Звук павутинки»), Євген Гуцало («Дениско»). Ця тенденція ще сильніше проявляється в сучасних прозових текстах для дітей і юнацтва. Специфічні ознаки маскулінності засвідчує пригодницька проза. Традицію Бориса Харчука, Всеволода Нестайка, Анатолія Дімарова, Володимира Малика в історико-пригодницькій прозі майстерно продовжують Володимир Рутківський («Сторожова застава», «Джури…»), Марія Морозенко («Іван Сірко – великий характерник», «Іван Сірко – Славетний кошовий»), а в пригодницькій історико-біографічній та казковому епосі – Олександр Гаврош. 

Маскулінний дискурс у творах для дітей та юнацтва реалістичного спрямування розбудовується через типово хлопчачі теми і проблеми, трансляцію автором способу сприйняття і бачення світу (часто через автобіографізм) позицію головного героя – хлопця. Тема дорослішання хлопців, формування чоловічих якостей і способів поведінки у різних ситуаціях й обставинах – ключова в адресованих підліткам реалістичних творах Сергія Гридіна. Автор максимально відверто описує психологічний і фізіологічний, статевий розвиток хлопців, становлення їх ґендерної ідентичності.

Вагоме місце в системі літератури для дітей та юнацтва посідає казка; жоден жанр не може конкурувати з її бурхливою еволюцією, що активно розпочалася в ХІХ ст. й продовжується донині. Це складний процес, що фіксує з’яву спектру жанрових різновидів: синтетичних (повість-казка, казка-байка, казка-поема, казка-легенда, казка-новела, казка-притча), функціональних (пізнавальна, дидактична, розважальна), тематичних (анімалістична, урбаністична, новорічно-різдвяна). Вони виявляють свою продуктивність у новітньому періоді розвитку української літератури для юного читача, визначають її жанрово-стильову своєрідність. Знахідки та відкриття письменників репрезентують мистецькі інновації у площині жанру, оригінальні підходи до розробки традиційних у літературі тем, що дозволяє успішно вписати її в сучасний націокультурний простір.

У наукових студіях  Оксани Гарачковської, Ольги Горбонос, Людмили Дерези, Галини Сабат, Олени Тараненко, Наталі Тихолоз, Оксани Цалапової звернено увагу на жанрову типологію й поетику авторського казкового тексту, його сюжетні особливості, індивідуально-творчі та фольклорні образно-художні сегменти, окреслено роль казки у процесі становлення художнього сприйняття тексту. Казка, як і інші малі прозові форми, має тенденцію до утворення циклічних структур як сукупності самостійних художніх творів, що утворилися в результаті авторського задуму в естетичну цілісність [1, с. 734]. Щоправда, цикли українських літературних казок допоки лишаються на периферії дослідницької  уваги.

До теоретичного осмислення проблеми літературного циклу зверталися М. Бахтін, А. Білецький, М. Дарвін, Б. Ейхенбаум, А. Кулик, Н. Лейдерман, Л. Ляпіна, Н. Старигіна У. Фохт, Г. Фридлендер та ін. Науковці мовлять про первинний і вторинний (за термінологією М. Дарвіна), авторський і читацький (за І. Фоменко), зв’язаний і довільний (за Є. Хаєвим) цикли художніх творів. У кожній із авторських версій диференціації беруться до уваги внутрішні зв’язки між окремими текстами циклу, авторський задум, наявність ключових і периферійних творів тощо.

Проблемно-тематична щільність текстів, спільність мотивів, стиль і композиція – чинники, що ріднять первинний, авторський, зв’язаний (за різними класифікаціями) цикли. Водночас друга категорія (вторинний, читацький, довільний цикли) характеризується, згідно із дослідженнями науковців, більш довільними зв’язками між текстами й більше наближена до розуміння поняття збірки літературних творів. Висновки вчених зроблені на підставі студіювання поетичних і прозових текстових циклових структур. Взявши до уваги розуміння циклу як типу естетичного цілого, сукупності самостійних творів, що належать до одного виду мистецтва, створені одним автором і скомпоновані ним у певну послідовність; герменевтичної структури текстово-контекстної природи, яка включає систему зв’язків між текстами, що його утворюють [2], спробуємо вдатися до аналізу збірників/циклів прозової української літературної казки, аби виявити системні елементи казкових циклів, способи їх текстової організації. 

Зміни в політичному, соціальному, культурному житті країни, що відбуваються нині в державі, зумовлюють посилення інтересу до вітчизняної історії, витоків національної культури, національних традицій. Це своєю чергою посилює зацікавленість письменників, літературознавців сторінками історичного минулого нашої держави, актуалізує потребу системного аналізу певних літературних явищ. Художня історична література, зображуючи певну історичну епоху, здатна розкривати особливості суспільного устрою, ідеологію, побутові і психологічні особливості її сучасників; вона має емоційний вплив на читача, що сприяє залученню до читання широкої аудиторії. Цей факт позитивно впливає на літературну культуру підлітково-юнацької аудиторії при укладанні нової моделі читання: книга на історичну тему стає важливим джерелом інформації, масової комунікації, задовольняє естетичні й інтелектуальні потреби.

Аналітично-критичний дискурс історичного твору представлено в дослідженнях Л. Александрової, С. Андрусів, Є. Барана, М. Богданової, А. Гуляка, З. Голубєвої, І. Денисюка, В. Дончика, М. Ільницького, Ф. Кейди, Д.Пешорди, О.Проценко, В. Разживіна, В. Шевченка, В. Фащенка та ін. Проблемно-тематичні пошуки та орієнтації науковців свідчать про продуктивність аналізу особливостей художньої структури, типологічної спорідненості, компонентів поетики історичного твору в аспекті його хронотопної структури. Г. Дзись слушно зауважує: «художній час та художній простір забезпечують цілісність художнього твору, структурують його будову, окреслюють стосунки між автором і персонажем, репрезентують проблему кута зору. Отже, концепція хронотопу здатна пояснити глибинні змістові пласти художнього тексту та є засобом авторського самовираження» [1, с. 125].

Постановка проблеми. Коли досвідчений український читач чує ім’я поета Василя Івановича Діденка (03.02.1937 – 13.04.1990), із глибини його свідомості спливає відома ще з дитинства пісня «На долині туман». Це візитна картка поета, яка прославила його як пісняра. У виконанні М. Кондратюка 1964 р. ця пісня залунала на весь СРСР. Про автора тексту В. Діденка і автора музики Б. Буяльського стало відомо широкому загалу. Цей твір літературного походження зажив слави народного.

В. Діденко є також автором текстів пісень «Помереж мені, мила, сорочку», «Полем іду я». Пісні на слова В. Діденка можна почути і в наші дні. Ведучі на радіо і телебаченні рідко називають імена авторів пісень. Відтак сучасна молодь зазвичай знає тільки про їх виконавців. Важливо знати доробок піснярів, які збагатили рідну культуру.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Перу В. Діденка належать 13 книг лірики. Його пісенні тексти і збірки заслужили схвальні відгуки критиків. Багато Діденкових творів ще не дійшли до читача через брак коштів на друк. Зарадити справі намагаються земляки. Краєзнавці збирають і публікують маловідомі тексти В. Діденка. У 1998 р. в Гуляйпільській друкарні побачила світ збірка вибраних творів В. Діденка «Серцем, сповненим любов’ю». У 2007 р. І. Кушніренко, В. Жилінський опублікували книгу «Василь Діденко – поет, громадянин, редактор» у Запорізькому видавництві «Дніпровський металург».

У це видання ввійшли вірші В. Діденка, спогади, листи, світлини. Філологи Запорізького краю знайомлять школярів із доробком земляка на уроках літератури. Для збереження пам’яті про поета, поширення його творів серед читачів багато роблять бібліотекарі й працівники культури Запорізької області. Гуляйпільська районна бібліотека й одна з вулиць у Запоріжжі носять ім’я В. Діденка. Твори земляка виконуються на сцені.

Писати вірші В. Діденко почав іще школярем. Творчі спроби В. Діденка-студента були схвально оцінені відомими письменниками М. Рильським, П. Тичиною, А. Малишком, М. Стельмахом, П. Вороньком, В. Сосюрою. В. Сосюру як митця й особистість молодий поет шанував особливо. Василь Іванович мав феноменальну пам’ять, тож на зустрічах із читачами часто цитував улюблені рядки В. Сосюри, «солов’їного Олеся» та інших ліриків.

Про поетичний ужинок В. Діденка в контексті української літератури другої половини ХХ-го ст. у різні роки вели мову С. Бисикало, О. Будугай, Л. Горлач, Г. Гусейнов, В. Латанський, Г. Лютий, А. Гура, П. Дашевський, О. Ємець, В. Жилінський, Д. Кононенко, С. Крижанівський, І. Куш­ні­ренко, М. Лиходід, О. Михайлюта, П. Мовчан, М. Нестерчук, Є. Пилипчук, П. Ребро, А. Рекубрацький, В. Ско­рик, М. Сом, М. Тараненко, В. Федина, В. Шевченко та ін. Критики вважають, що В. Діденко творив у річищі естетичної течії «тихої лірики». Статків поезія йому не принесла, але у ній митець убачав сенс життя.