Кизилова В.В. Динаміка української літературної прозової казки : монографія / В. В. Кизилова. – Київ : Талком, 2020. – 211 с.

Українська літературна казка упродовж тривалого часу перебувала на периферії наукових інтересів літературознавців. Розвиваючись в річищі загальносвітового наукового поступу, новітнє українське літературознавство засвідчує динамічні процеси в цьому напрямку, що пов’язані насамперед зі спробами сучасного прочитання авторської казки, уточненням певних аспектів історії її розвитку в ХІХ – ХХІ століттях, осмисленням специфіки. Відтак, з’ява ґрунтовних досліджень, в яких продемонстровано різнопланове поєднання традиційно-усталеного підходу до вивчення художнього казкового тексту як мистецького феномену із новими досягненнями та відкриттями у царині теоретичного осмислення природи художньої творчості, в контексті новітніх літературознавчих проектів є актуальною й важливою.

«Не варто себе дурити: образ інших народів чи власний образ, який живе в нашій душі, залежить від того, як у дитинстві нас вчили історії. Це вкарбовується на все життя».

М. Ферро.

Транскордонне співробітництво в Україні, котра має значні потенційні можливості щодо його розвику (19 з 25 регіонів є прикордонними, а зовнішній кордон – найдовший серед європейських країн), зазвичай розглядають як новітнє (започатковане в 90-х рр. минулого століття) явище, діяльність, спрямовану на встановлення добросусідства та першочерговий крок на інтеграційному шляху країни. Здебільшого дослідження вітчизняних учених присвячені насамперед проблемам розробки та реалізації регіональної політики транскордонного співробітництва в умовах інтеграції Ураїни до глобального геополітичного й економічного простору та зосереджені на економічних, політико-правових і управлінських аспектах проблеми[1]. Також активно вивчається культурологічна та соціологічна (зокрема й в етнологічному аспекті) проблематика транскордонних взаємозв‘язків[2]. Свою історіографію та теоретикометодичні підвалини мають також дослідження у царині історії українського порубіжжя стосовно прилеглих до української території держав[3]. Але як окрема цілісна проблема (зокрема в розрізі соціокультурних трансформацій суспільства) у межах історичного знання транскордонні взаємовідносини в Україні фактично не розглядалися. Та і самі кордони країни у своїй повноті, включаючи соціокультурне та ментальне розуміння і осягнення їх суспільством, перебувають у процесі становлення.

Нині, зважаючи на агресію Росії щодо України та втрату країною низки територій, проблема кордонів набула для нашої держави цілком конкретного геополітичного значення, водночас спонукаючи суспільство до активного свідомого вибудовування власних інформаційних і культурно-ідентифікаційних меж. Останнє не можливо без віднайдення індикаторів, які б могли об‘єктивно свідчити про стан вибудовування та сприйняття українською спільнотою власних соціокультурних кордонів. Одним із таких індикаторів, на нашу думку, може стати книга для дітей як специфічний соціокультурний феномен, який природнім чином об‘єктивує собою так званий «діалог поколінь» і водночас відображає стан і напрямок розвитку усіх сфер буття суспільства[4]. В основі наших підходів до цього феномену лежить соціокомуніативний підхід як такий, що «уможливлює стемний аналіз книги, зокрема і як «складової соціального середовища, що в свою чергу, формується з економічної, політичної, культурної та інших систем»[5]. А також сповідувані К. Мігонем ідеї «книжкової культури» як такої, що увиразнює нерозривний зв‘язок між культурним потенціаом суспільства, культурою та книжністю та дає змогу трактувати книгу як інструмент і як засіб комунікації та сутнісне ядро соціокультурних процесів.

«Ми не можемо дозволити собі зараз таку розкіш, як смисли для вбогих.

Наша робота — це смисли для щасливих пасіонаріїв.

Бо вони вже народилися. І вже ростуть».

Маріанна Кіяновська.

Відсутність в Україні чітко окресленої державної ідеології з часом перетворила соціально-політичне міфотворення на одну з провідних рис буття суспільства. Особливо гостро брак ідеології став відчутним після Революції Гідності. Водночас, як зазначає О. Гойман: «Зовнішня загроза сприяє об’єднанню українців, незважаючи на конфесійну, національну приналежність, мову і місце проживання»[1].

Цивілізаційні виклики, що постали перед Україною, загострили потребу в розмежуванні свідомої та несвідомої діяльності соціуму, історії «бажаної» та реальної. В умовах анексії частини територій та війни на східних кордонах країни гуманітарії зобов‘язані запропонувати українському суспільству дієвий інструмент свідомої консолідації та визначення єдиних ціннісних орієнтирів. Одним із найбільш дієвих засобів у цьому сенсі є добір та суспільне «проговорювання» персоналій, які витворюють своєрідний «звичаєвий пантеон»[2] нації як набір узвичаєних поведінкових і націєасоціативних типів[3], котрі маркують власними іменами певні історичні проміжки. Відсутність його у суспільстві спричиняє ціннісний хаос і безсистемність роботи виховних інституцій, веде до мимовільної переорієнтації молодшого покоління на пантеони інших держав. Частково дану проблематику в своїх дослідженнях порушували: В. І. Попик, Н. П. Марченко, Н. І. Любовець (у царині біографіки)[4]; Н. М. Вернигора, Н. С. Дяченко, О. В. Іванченко, Г. В. Корнєєва, Л. М. Кусій, Н. П. Марченко, Е. І. Огар (у царині книгознавста та пробем читання)[5]; І. В. Братусь, А. Є. Здражко, С. С. Іванюк, Т. Б. Качак, В. В. Кизилова (у царині літературознавства)[6]; І. В. Вавілова, В. В. Гладишев, І. Д. Нілова (у царині педагогіки)[7]. Водночас прискорена інформатизація та поява суспільства знань призвели до цифрової та гуманітарної нерівності: частина успішних в інших сферах буття суб‘єктів залишаються несформованими користувачами знання. Відтак історія та біографія факту стає доступною лише частині суспільства, інші представники якого (не залежно від віку) спроможні сприймати лише історію сюжетів і образних міток (як діти!). Отже, значимим стає не сам факт, а його грамотне позиціонування, просування та інтерпретування. За цих умов біографічна галузь знання перетворюється на міждисциплінарну самостійну сферу, котра, по-суті, визначає культурологічно-ціннісні орієнтири суспільства. (Йдеться не лише про наукові засади формування національного чи державного пантеону, а й про ціннісні критерії відбору постатей і вибору ключових, сигнальних моментів їх долі для подальшого тиражування та узвичаєння в системі суспільних цінностей).

Творчість сучасної української письменниці Наталії Дев’ятко ввійшла до списку літератури для додаткового читання школярами. Зокрема рекомендована для старших підлітків її трилогія "Скарби Примарних островів". Нині вийшли друком дві частини: "Карта і компас" та "Кохана Пустельного Вітру". Ці романи відразу після виходу стали предметом обговорення критиків, численних відгуків та рецензій (Н. Антоненко, В. Білявська, Е. Заржицька, Т. Литовченко та ін.), але не досліджувались в контексті сучасного літературного процесу та розвитку українського фентезі як його складової частини. Звернення до аналізу художнього світу романів на часі, адже вони презентують нову жанрову модифікацію в літературі для дітей та юнацтва – пригодницьке фентезі з виразними мариністичними мотивами.

Морські пригоди, як основний сюжетний стрижень, проглядаються крізь низку фентезійних елементів – міфологію, ущільнений хронотоп, розмаїтий образний світ. Море, як особливий душевний стан персонажів, об’єднує їх у єдину команду однодумців. Воно є ініціальною ознакою для упізнавання "Своїх": "Карта з’явиться знову, коли ти знайдеш тих, у чиїх очах плескотить море" [1, с. 4].

Поезія Ліни Костенко має дві найцінніші людські чесноти – мужність і розум. Водночас – це твори ніжної та прекрасної жінки, що володіє могутньою силою почуттів, вражає їх витонченістю та аристократизмом. Поет і критик В. Базилевський переконаний: «Українській літературі поталанило, що є у ній постать, яка життям і творчістю утверджує благородство вищих мистецьких принципів». Чистий і щирий голос Ліни Костенко, її неповторно-своєрідна поезія вже понад півстоліття чарують нас. Шанувальники її таланту не стомлюються в нетерплячому очікуванні нових книг поетеси. Їх вихід у світ – завжди культурне свято для України.

Біль недитячих вражень...

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року. Її маленька батьківщина – невеличке, ошатне у своїй буйній зелені містечко Ржищів на Канівщині. Тут вона побачила світ у родині високоосвічених порядних людей – шкільних учителів. Батько знав дванадцять мов, вільно почувався в усіх шкільних науках, тому чи й не всі навчальні предмети міг викладати (та й викладав!) у школі. Родина майбутньої поетеси зазнала суворих переслідувань у роки сталінщини. Батько був репресований, десять найкращих років свого життя він втратив у концтаборах. І донька змалку засвоювала та переплавляла в собі ту родинну силу духу. Від батьків здобувала гіркий досвід життєвої мужності й любові, стійкості й наполегливості.

Раннє дитинство Ліни минало понад Дніпром – річкою, з якою пов’язано чимало поетичних перлин поетеси. Скупана в його водах, вона одну зі своїх збірок назве «Над берегами вічної ріки». Тож дитинство її, й справді, пройшло «над берегами вічної ріки» – спочатку у Ржищеві. Коли ж дівчинці минуло шість років, батьки-вчителі переїхали до Києва. Там її з матір’ю застала Друга світова війна. Ліні було одинадцять... На все життя в душі залишилася гіркота тих чорних днів. Вона болить поезіями, у яких згадується «дитинство, вбите на війні» та «перший вірш, написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні». Про початок своєї творчості Ліна скаже: «Справа не в тому, коли написано перший вірш. Справа в тому – коли вперше відчута поезія». Може, тому, закінчивши після війни середню школу і вступивши в Київський педагогічний інститут, щоб зберегти родинну династію вчителів, Ліна навчання продовжувала вже в Москві – у єдиному на весь гігантський тодішній Союз – Літературному інституті імені М. Горького.