Вітаємо батька «Джурів»

Давно визнано, що діти неповторно сприймають навколишній світ. А ще вільно володіють даром самовираження, як це особливо зримо засвідчено в їхніх наївних і водночас наповнених поезією, чистотою та свіжістю малюнках. «Мені треба було дожити до старості, щоб навчитися творити так, як творять діти», — несподівано ошелешив багатьох невтомний художник-експериментатор Пабло Пікассо.

Юним читачам та всім шанувальникам Володимира Рутківського пощастило, що письменник ще в молоді літа збагнув, як творять діти, і захопився творчістю для них, не чекаючи похилого віку. Інакше ми ніколи не зустрілися б із героями його самобутніх книжок. Маючи вже кілька поетичних збірок, адресованих дорослому читачеві, В. Рутківський ще далекого 1974 року «відчинив Богданкове вікно» в літературу для юних читачів, а через три роки, вже як прозаїк, остаточно «прописався» в ній. Цей вибір був настільки усвідомлений і безповоротний, що письменника не зупинило навіть те, що з єдиним на той час видавництвом дитячої літератури «Веселка» у нього не склалися стосунки. Одних видавців не влаштовувало те, що у його творах, зокрема у «Бухтику з тихого затону», «багато чортівщини», інших — що пише не так, як співець «школярської вольності» В. Нестайко, який очолював тоді одну з редакцій у «Веселці» і не впізнав в одеському авторові свого колегу по перу, майбутнього Шевченківського лауреата.

Та і в новітні часи, коли Україна стала незалежною, письменника з Одеси ще довго не помічали навіть нашумілі видавці, які в погоні за швидким прибутком переорієнтовувалися на масову літературу, віддаючи перевагу віртуальним і розважально-догоджальним жанрам. «Аби цікаво було читати», — проголосила своє письменницьке кредо одна молода текстовичка. І мало кого хвилювало, що ці читабельні «розважалки» та «віртуалки» дуже часто схожі на новорічну хлопавку — з конфеті та серпантином, але одноразового застосування. За таких обставин, в умовах відсутності критичної думки, яку замінили суб’єктивні рейтингові оцінки та амбітні піар-компанії, легше було знайти голку в сіні, аніж знакову книжку, здатну в перехідному підлітковому віці стати опорою в житті, сприяти подоланню комплексу меншовартості, постколоніальних і пострадянських синдромів.

Анатолію Григоруку – поету, прозаїку, перекладачу.

День народження, Сонце в зеніті
З довгожданим дарунком тепла.
По стежинках, промінням зігрітих,
Перша гостя – Весна прибула.
Тож із нею відзначимо свято
Веселкового світлого дня.
Хай нас буде не так і багато:
Вірні друзі, колеги, рідня...
Але треба зазначить-таки –
Є іще читачі, малюки.
Це для них видавались книжки,
Шикувалися струнко рядки,
Дітлахам щонайкраща наука –
Мови нашої рідної звуки,
Щоб Вкраїна в серцях і думках
Залишалася жить у віках.
За безцінну роботу оцю
Поклонімось творцю і знавцю,
Над розмаєм весняних вінків
Побажаймо щасливих років.

Тамара Коломієць,

березень, 2017 р.

На острові траву розхитує прибій —

Комиш і кропиву, рогіз і звіробій.

Дивлюсь я у бінокль: на вітрі, мов жива,

З Дунаєм заодно хвилюється трава.

Хвилюється Дунай, і в мене в комишах

У вутлому човні хвилюється душа.

Давно колись, ще у минулому тисячолітті, довелося і мені побувати в придунайських краях. На відміну від козака з відомої в усьому світі української пісні, який на коні їхав за Дунай, добирався я туди пароплавом, і не воювати, а вчителювати. Колоритне містечко Вилкове, куди разом з Григорієм Клочеком я прибув за направленням після закінчення Одеського університету, називали тоді то столицею дунайських рибалок, то українською Венецією. І справді, все воно помережане каналами-єриками, а основним транспортним засобом з давніх давен залишаються човни. Перш ніж навчати юних вилківчан, довелося мені самому вчитися ходити по скрипучих кладках і містках — з будиночку серед айвового саду на вулиці Придунайській до школи.

«…ЗДАЄТЬСЯ, Я ПИСАВ ЗАВЖДИ»

«Сьогодні важко сказати, коли я почав писати: здається, я писав завжди. Згадується таке. У початковій школі, в селі, українську мову та літературу нам, дітям, після війни викладав мій батько. Якось ми написали твори на вільну тему. Батько прочитав мою вільну тему — й на весь клас запитав:

— Ти оце звідки списав?

Я став запевняти, що ні в кого не списував, що написав сам, — і він слухав недовірливо... Але цей спогад — не на якусь похвальбу собі, так запам’яталося. Зрештою, він завжди ставився дуже критично до того, що я писав...

За нашою хатою, в кущах бузку, я сам збив неоковирного стола з грабових жердин — і спекотного подільського літа, сховавшись у затінку, писав тут оповідання, вірші. Свої писання заклеював у конверти — й посилав у Київ, який тоді був для мене значно більше Києвом, ніж нині, хоч і нині залишається Києвом, але — вже не тим. І чекав тоді, в своєму дитинстві, відповідей з редакцій. Усі відповіді — без винятку — були негативні, й ні дитячі тодішні журнали, ні дитячі газети не вмістили жодного мого рядка, а я писав — і слав, писав — і слав.

Мав мрію вступити на факультет журналістики Київського університету імені Шевченка. Було п’ятнадцять вступників на одне місце. На останньому екзамені з географії, яку я знав чудово, мені поставили четвірку, і, маючи з інших екзаменів п’ятірки, я десь через місяць одержав у селі відповідь з університету: «Вас не зараховано з причин конкурсу».

До віншування Наталки Поклад із ювілеєм

Наталка Поклад — знакове ім’я в сучасній літературі, її творчість однаково цікава та цілісна як для дорослого читача, так і для маленького читайлика. Однак, коли «доросла творчість» Наталки Поклад помічена видавцями та літературознавцями, творчість для малечі залишається образливо довго поза увагою шанованих провідних видавництв. Натомість кожна дитяча книжечка авторки є бажаною для маленьких читачів та помітною серед видань для дітей.

Вибагливі книголюбчики достойно поціновують творчість улюбленої письменниці. І це й не дивно. Характерною рисою стилю авторки у дитячій літературі є природна щира розмова зі своїми допитливими читачами, не загравання із ними, а відверте довірливе спілкування. Як фаховий педагог, вона тонко розуміє психологію дитини, її світобачення, природу пошуку цікавого для себе. Щирі в своїх уподобаннях діти, хоча й не знають іще тонкощів написання віршів чи оповідань, як ніхто інший вміють розрізняти справжність і штучність. Навряд чи їх цікавитимуть книги, в яких вони не помітять власні життєві враження, емоції та думки.