День народження Юрія Збанацького припав на Новорічні свята.

          В один день і рік із ним прийшов у світ Абрам Кацнельсон. Віталій Портников написав у 2012 р. щодо останнього: «…тоді багато спілкувався з Абрамом Кацнельсоном, уважав його чудовою, однак дуже радянською людиною. Про Ліну Костенко, свою колишню ученицю на славнозвісних курсах в Ірпіні, Абрам Ісакович відгукувався з повагою — але й з подивом. «Звичайно, він не може її розуміти», — гордо думав я. Про те, що старий поет упродовж років ховав заборонений рукопис роману «Маруся Чурай» і фактично врятував його для мене та мільйонів інших шанувальників цього твору, я дізнався тільки після його смерті. Порядність — не бундючна, вона не у виступах, не в словах, вона в діях».

          Згадала про те, бо, готуючи цю ювілейну сторіночку та звертаючись до різних людей, які знали Юрія Оліферовача, раптом усвідомила, що ми все ще здебільшого не готові чесно й просто перечитувати літературний спадок, який отримали. Перечитувати не для оцінки, засудження чи звеличення, а задля повноти власної пам‘яті. Пречитувати, щоб згадати власне минуле не з чужих слів, а з власного відчуття…

           Юрія Збанацького дитиною уже читав мій тато і дитиною ще читав мій син.

          Тисячі й тисячі людей легко згадають це ім‘я, його книжки — так чи інакше — наповнювали їхній світ. Вони й досі лежать на полицях усіх українських бібліотек і більшості бібліотек колишнього Союзу. Здебільшого, читані…

          Збанацьким був партійним функціонером.

          Збанацький був людиною непересічною.

         Коли сприймати ознаки «радянського часу» в його творах (а вони є в УСІХ письменників, які творили в той час, особливо — для дітей) лише і тільки як ознаки певної історичної доби, бачиш насамперед вправного й по-сільськи хитромудрого оповідача, залюбленого в природу й «просто людей», оповідача з ясними людяними уявленнями про світ, оповідача, звиклого говорити чітко і просто…

         Переоцінка цінностей відбувається повсякчас — невпинно і завжди дещо автоматично. Але, певна, що при цьому, зазвичай, змінюються лише «ярлички», а цінності залишаються. Головне, пам‘ятати, що під черговою купою наліпок могло зникнути щось насправді вартісне, те, що варто роздивитися зблизька, самому…

Наталя Марченко

Ім’я Любові Забашти зазвичай спливає в пам’яті поряд із ім’ям Андрія Малишка. Ці двоє, зустрівшись серед бурхливих життєвих перегонів цілком сформованими особистостями і митцями, знайшли одне в одному те «друге крило», що тільки й дає душі сили для високого лету. Можливо, саме тому в обох багато поезій тих років стали піснями, що й досі звучать відлунням їхніх почуттів…

Поетеса вирізнялася не лише мистецьким обдаруванням, а й вродою. «Вона була такою гарною, що на неї не можна було не дивитись: чорна бостонова юбка, біленька батистова блузка з дрібненькими, вишитими червоним, квітками, дбайливо укладені коси, — просто величної краси українка!»  — такою запам’яталася Любов Забашта 1964 р. на відпочинку в Пущі-Водиці, де була з А. Малишком.

Митці прожили разом майже 14 років. Про свою дружину поет писав:

«Непривычно мне как-то писать самой предисловие к собственной книжке. Вроде бы все, что я имела сказать, я уже сказала раньше, сказала, обращаясь ко всем, а вот эти несколько строк — повод поговорить, собственно, с тобою, сказать тебе что-то важное, тебе одному, начистоту.
Будь я садовником, я подарила бы тебе яблоко, большое, сладкое, сочное. Будь я лесничим, взяла бы под Новый год в лес, мы нашли бы там густую, запорошенную снегом елку и зажгли бы на самой ее верхушке звезду. Будь я путешественником, я позвала бы тебя посмотреть мир, сесть в лодку и поплыть через океаны. Будь я... Сколько есть на свете возможностей — а я выбрала лишь одну и дарю тебе свои истории, свои мысли, свои слова.

Писати про поезію завжди важко, бо це мистецька царина, де вподобання і навички та душевна настроєність читача важать чи не більше, ніж обдарування автора. Щодо поезії для дітей — ще важче, бо жоден дорослий не спроможний бачити світ по-дитячи і чути Слово як Дитина. Поезія дитинства полишає нас із віком і тому, певно, так жаль, коли в просторі навколо тебе зникають вірші, які бавили, розраджували і вчили тебе малого…
…Здається, що фрази «Люби і знай свій рідний край» чи «Любій малечі про цікаві речі» були завжди, ніби тільки так і можна сказати — просто і зрозуміло. Але у цих слів є авторка — чудова, незаслужено призабута останнім часом в Україні поетеса Марія Авакумівна Познанська, яка належить до тих рідкісного обдарування авторів, які впродовж життя писали виключно для дітей. Час, відпущений їй Богом — від 1917 р. по 1995 р. — майже точно співпав із часом буття України «радянської». Поетеса народилася і виросла разом із новою країною, разом із нею пережила воєнне лихоліття, нелюдське напруження відбудови, розквіт і затухання…

«На VI и VII съездах писателей СССР Сергей Владимирович Михалков рядом с именами ведущих детских поэтов Украины назвал Вадима Скомаровского (род. 1937). И это закономерно. Вадим Скомаровский подарил детям ряд интересных поэтических книг, среди них «У сестрички радость», «Звездочка», «На Тарасовой горе», «Весенний поезд», «Ореховый дождь», «Криница Тараса», «Лесная колыбель», «Красный бант», «Тарасовы птицы», «Солнечные зерна», «Тетрадь в линейку» и другие. В переводах Вадима Скомаровского на украинский язык вышли книги известных русских поэтов Юрия Яковлева, Юрия Коринца, туркменского поэта Баба Джапарова, произведения белорусских поэтов Василя Витки, Рыгора Бородулина и других.
Стихам поэта присущи мягкий лиризм, улыбка, мудрое отцовское слово, в картины детства естественно входят приметы нового.
Уже с первых шагов в литературе творческое воображение Вадима Скомаровского привлекла шевченковская тема. В 1963 году увидела свет его книга стихотворений для детей «На Тарасовой горе». Автор писал о народной любви к гениальному Кобзарю, уважении к его памяти народов мира.