ДРУЖНЄ ПЛЕЧЕ СЛОВА

У слові про Григора Вієру Іван Драч якось говорив: "... для дітей – в ідеалі – мусили б писати найчистіші люди. Взагалі – писати мусили б тільки люди чисті. Потрібність чистоти для світу зростає з кожним роком обернено пропорційно отому забрудненому середовищу планети, в якому людина приречена жити..."

Згадуєш ці слова і думаєш: правда, Ліна Костенко  м у с и л а  б  писати для дітей. Точніше – і для дітей. Вона має на це моральне право – ту чистоту, про яку говорив Іван Драч. У звичайному житті. У стосунках з природою. Зі світом. З людьми. І в стосунках зі своєю совістю: без цього дитячий письменник – як андерсенівський король у новому вбранні.

І друге моральне право – глибока справжність і серйозне розуміння того, що поезія для дітей не повинна мати "прохідного балу", а повинна бути однією з найпрекрасніших стежок, що виводять до вершин духовної культури.  Поезія Ліни Костенко має щасливу властивість не загравати з дитиною, не блазнювати ні словом, ні почуттям, ні вчинком, не засмічувати дитячу душу порожньою розважальністю. Поезія Ліни Костенко покликана виховувати   д у ш у  дитини й  с е р ц е  так непомітно, як то робить найвдатніший чарівник, в якого дитина вірить. А головне, поезія Ліни Костенко виховує в дитині   Л ю д и н у. 

СВОЯ РУКА, або

Афоризми від Анатолія Костецького

С т р а ш и л к а

 Жовтий листок згадує, як шуміли колись вони, зелені.

Анатолій Костецький був “героєм нашого часу”, як писали колись тривіально школярі у шкільних творах з літератури, але, як ми знаємо тепер, герої не вмирають. Свідомо пропускаю шановне — Анатолій Георгійович, хоча його всі так звали, а він навзаєм своїх близьких друзів замолоду, ви будете сміятися, але навіть мене до самого кінця він також називав по-батькові — Василь Михайлович, може тому, що з учительської сім’ї, можливо, це лишилося від викладання в університеті, але ж пам’ять яка чіпка була в нього до шанобливих імен?!

І тоді і зараз сприймаю його не просто як людину живу “того часу”, а ще як героя ненаписаного роману, якого Анатолій Георгійович безперечно вартий, а не мого куцого спогаду у формі дитячої страшилки. («Страшилок ніхто з дітей вже не боїться після 13-ти років — далі вона їм сприймається зі сміхом! Те ж саме стосується Діда Мороза, казки, ідеології, в деякій мірі, навіть Бога…» А.Костецький).

Причому, це був не типовий характер молодої людини, як тоді полюбляли писати критики, а відразу — вожак і науковець, поет в новому поколінні літераторів — у нас із ним різниця в п’ять років і для мене він був справді новий ( вибачте, я не прирівнююсь, я лише порівнюю з собою, відсталим від свого покоління, відколи на три роки — слава Богу, мене за планом до двору сплавили з другого курсу театрального інституту до армії перед кремлівським путчем проти Хрущова, а то загримів би при Брежнєву на ті самі 3-4 роки за колючий дріт або зламався, підписував би покаянні листи в газети, як той же, не в докір сказано, Микола Холодний, справді великий Іван Дзюба, або після 9 років відсидки Василь Захарченко, Олесь Бердник… Ми ж усіх дисидентів натоді знали і зналися з ними, та не знали наперед про все! Просто якісь люди приходили на роботу, рилися в шухляді, забирали тебе для свого задоволення як барана чи гусака — і в дальню путь на долгіє года! Я вже сам собі дивувався — гуси ті, хоч покричать, поґелґочуть, а вівці отарою пасуться і вдають, наче нічого і не сталося. (Це в тваринному світі. — В. Д.)

Талалайко, Даринка, Кльоцник, немовля Ромчик та Шурхотунчик

у відлунні рідного дому:

повість-казка Тетяни Винник для тих, хто тільки вчиться читати

Та сьогодні йтиметься про інше. Адже я відкриватиму для себе зовсім іншу Тетяну Винник.  І, чесно скажу, ТАКА ТЕТЯНА мені сподобалась, мабуть, найбільше. В моїх руках сонячно-тепла книжечка “Відлуння нашої хати”, на обкладинці якої примостилися головні герої — маленька школярочка Даринка та її несподіваний приятель Талалайко, казковий хлопчик з горища бабусиної хати.

Петра Сороки не стало. 

Не можу в це повірити...

Який світлий, який глибокий чоловік.

Скільки зробив, скільки ще міг зробити.

Яке справжнє його слово, зокрема, написане для дітей. Справжнє і самобутнє.

Таке улюблене дітьми і так мало донесене до дітей. Несправедливо мало.

Певно, років 8 тому надіслала мені його дитячі вірші Галина Манів — глянь, мовляв, яке письмо для дітей, людина ніде видрукуватись не може.

Відтоді "Малятко" став маленьким його місточком до дітей.

Звісно, Оксани Кротюк ці визначення зовсім не стосуються. Авторка самодостатня, глибока, шляхетна. А це, третє, хоча й незрідка ігнорується дитячими письменниками, а все-таки виявляється надзвичайно важливою рисою якісної літератури для дітей. Повага до читача і повага до себе як автора – ця нерозривна цілісність письма не завжди поєднується в авторських текстах. Амбітне друге переважно що пересилює перше. Так «народжується» штучне та несправжнє. Оксана Кротюк зауважує про це так: «Автор повсякчас має зберігати в собі відчуття реального дитинства. Не гратися в дитинство, а саме зберігати його всередині себе. Тоді він не присідатиме перед дитиною навпочіпки, не заграватиме з нею, не сюсюкатиме, не обходитиме складних тем і, зрештою, не буде принижувати свого читача слабким, нехудожнім письмом».