Наукові дослідження




Біографія як жанр має давні традиції в художній літературі. Життєпис видатних особистостей, започаткований ще у Давній Елладі, мав подальший розвиток в усі наступні епохи з врахуванням суспільно-історичних потреб. Інформативні, дидактичні акценти доповнювалися соціально значимими, художньо-естетичними,  що створювало умови для нових жанрових утворень та модифікацій. Сучасна біографістика має свої види: художня, наукова, академічна. Більшість текстів розрахована на дорослого читача. Проте в останні десятиліття з’явилося багато творів, адресованих дітям, зокрема підліткового віку. Ці тексти мають ознаки художньої біографії. У сучасній українській літературі для дітей біографічний жанр – романи, повісті, – репрезентований творами О. Гавроша, М. Морозенко, В. Рутківського та оповіданнями І. Андрусяка, А. Багряної, Л. Ворониної, Н. Воскресенської, Л. Денисенко, Б. Жолдака, О. Ільченка, А.Кокотюхи, А. Крачковської, К. Лебедєвої, Л. Дереша, І. Роздобудько, М. Павленко, С. Процюка та ін.

Однак наукових досліджень з проблеми обмаль. Теоретико-методичні та історичні аспекти новітньої художньої біографіки для дітей досліджує Н. Марченко. Спроби літературознавчих досліджень біографічного жанру поодинокі (Т. Качак, М. Семенченко). Системного характеру вони не мають й апелюють до одного автора.

Це й спонукало автора статті дослідити жанрово-стильові домінанти сучасної біографічної прози, що адресована підлітковій аудиторії.

Сучасна проза для дітей середнього шкільного віку (5-8 клас) репрезентована такими основними жанрово-тематичними різновидами: казковими, фантастичними, історичними, біографічними, реалістичними творами. Казки, фантастика та фентезі – надзвичайно популярне читання в середовищі підлітків, окрім того, багато творів уведено до шкільної програми для текстуального вивчення або до списків для додаткового (позакласного) читання. Серед дитячих письменників виокремлюються такі відомі майстри означених жанрів: В. Аренєв, Л. Воронина, О. Гаврош, С. Гридін, О. Дерманський, М. та С. Дяченки, Галина Малик, Д. Матіяш, З. Мензатюк, Сергій Оксеник, М. Павленко, Г. Пагутяк, В. Рутківський. Ю. Винничук,– які, беручи  за основу реальне життя, широко використовують у своїх текстах архетипні, фантастичні, міфологічні сюжети, образи та мотиви, описують нереальні події для увиразнення певної авторської ідеї, пояснення явищ, що відбуваються у світі і непояснимі з точки зору логіки або для протиставлення вигаданих образів реальним з метою впливу (естетичного, виховного тощо) на читача. У казковій та фантастичній прозі наявні різні види і форми інтертекстуальності, які потребують дослідження, а також з’ясування виконуваних ними функцій. Це і є метою цієї статті. Для реалізації поставленої мети необхідно опрацювати літературознавчі розвідки з означеної проблеми і проаналізувати окремі фантастичні та казкові твори, спосіб їхньої композиційної будови, міжтекстові співвідношення, види, форми і функції інтертекстуальності.

У науковий обіг термін «інтертекстуальність» був уведений Ю. Крістевою 1967 року (на основі переосмислення окремих положень М. Бахтіна) й швидко набув поширення у літературознавстві та літературній критиці. Інтертекстуальність трактується як подвійна гра, що надає нового статусу засвоєним фрагментам (інтертекстам), вибудовує нові тексти на руїнах старих [12:342]». Звідси «інтертекст – це фрагмент чужого попереднього тексту, введений в новий, свіжо створений літературний твір [12:343]». Спроби класифікації різновидів інтертекстуальності належать П. Х. Торопу та Ж. Женетту. П. Х. Тороп уводить поняття прототексту (первинного тексту), метатексту (створеного тексту) та інтексту (семантично насиченої частини тексту, у якій смисл і функція визначається подвійним описом).

Кизилова В.В. Динаміка української літературної прозової казки : монографія / В. В. Кизилова. – Київ : Талком, 2020. – 211 с.

 

Українська літературна казка упродовж тривалого часу перебувала на периферії наукових інтересів літературознавців. Розвиваючись в річищі загальносвітового наукового поступу, новітнє українське літературознавство засвідчує динамічні процеси в цьому напрямку, що пов’язані насамперед зі спробами сучасного прочитання авторської казки, уточненням певних аспектів історії її розвитку в ХІХ – ХХІ століттях, осмисленням специфіки. Відтак, з’ява ґрунтовних досліджень, в яких продемонстровано різнопланове поєднання традиційно-усталеного підходу до вивчення художнього казкового тексту як мистецького феномену із новими досягненнями та відкриттями у царині теоретичного осмислення природи художньої творчості, в контексті новітніх літературознавчих проектів є актуальною й важливою.

 

 

 

 

«Не варто себе дурити: образ інших народів чи власний образ, який живе в нашій душі, залежить від того, як у дитинстві нас вчили історії. Це вкарбовується на все життя».

М. Ферро.

Транскордонне співробітництво в Україні, котра має значні потенційні можливості щодо його розвику (19 з 25 регіонів є прикордонними, а зовнішній кордон – найдовший серед європейських країн), зазвичай розглядають як новітнє (започатковане в 90-х рр. минулого століття) явище, діяльність, спрямовану на встановлення добросусідства та першочерговий крок на інтеграційному шляху країни. Здебільшого дослідження вітчизняних учених присвячені насамперед проблемам розробки та реалізації регіональної політики транскордонного співробітництва в умовах інтеграції Ураїни до глобального геополітичного й економічного простору та зосереджені на економічних, політико-правових і управлінських аспектах проблеми[1]. Також активно вивчається культурологічна та соціологічна (зокрема й в етнологічному аспекті) проблематика транскордонних взаємозв‘язків[2]. Свою історіографію та теоретикометодичні підвалини мають також дослідження у царині історії українського порубіжжя стосовно прилеглих до української території держав[3]. Але як окрема цілісна проблема (зокрема в розрізі соціокультурних трансформацій суспільства) у межах історичного знання транскордонні взаємовідносини в Україні фактично не розглядалися. Та і самі кордони країни у своїй повноті, включаючи соціокультурне та ментальне розуміння і осягнення їх суспільством, перебувають у процесі становлення.

Нині, зважаючи на агресію Росії щодо України та втрату країною низки територій, проблема кордонів набула для нашої держави цілком конкретного геополітичного значення, водночас спонукаючи суспільство до активного свідомого вибудовування власних інформаційних і культурно-ідентифікаційних меж. Останнє не можливо без віднайдення індикаторів, які б могли об‘єктивно свідчити про стан вибудовування та сприйняття українською спільнотою власних соціокультурних кордонів. Одним із таких індикаторів, на нашу думку, може стати книга для дітей як специфічний соціокультурний феномен, який природнім чином об‘єктивує собою так званий «діалог поколінь» і водночас відображає стан і напрямок розвитку усіх сфер буття суспільства[4]. В основі наших підходів до цього феномену лежить соціокомуніативний підхід як такий, що «уможливлює стемний аналіз книги, зокрема і як «складової соціального середовища, що в свою чергу, формується з економічної, політичної, культурної та інших систем»[5]. А також сповідувані К. Мігонем ідеї «книжкової культури» як такої, що увиразнює нерозривний зв‘язок між культурним потенціаом суспільства, культурою та книжністю та дає змогу трактувати книгу як інструмент і як засіб комунікації та сутнісне ядро соціокультурних процесів.

 


[1]До прикладу: М. А. Лендєл, П. Ю. Студеняк, Регіон в системі прикордонного співробітництва, Ужгород, 2009; І. Р. Михасюк, С. М. Федишин, Транскордонне співробітництво в умовах глобалізації, Львів, 2010; Н. А. Мікула, В. В. Толкованов, Транскордонне співробітництво, Київ, 2011; Є. В. Рябінін, Транскордонне співробітництво в системі процесів регіональної інтеграції України (політологічний аналіз), Маріуполь, 2011; С. І.  Устич, Кордон, війна та мир в долі сучасного світу. Тріада життя чи колапсу?, Ужгород, 2011; Українсько-російське транскордонне співробітництво: сучасний стан і перспективи, Харків, 2013; Н. В. Панасюк, Д. Ю. Мельник, Транскордонне співробітництво в природоохоронній сфері? [в:] Економ. науки. Сер. : Економіка та менеджмент, 2012, Вип. 9(2), с. 388–396; Я. Й. Малик, О. І. Береза, Нормативно-правове забезпечення транскордонного співробітництва Україн, Ефективність державного управління, 2013, nr. 35, s. 13–19; А. С. Матвієнко, Територіальний вимір транскордонного співробітництва [в:] Держава і право. Юридичні і політичні науки, 2013, Вип. 60, с. 449–455; Н. Стрижиченко, Транскордонне співробітництво: сутність та форми [в:] Зб. наук. праць ЧДТУ. Сер. : Економічні науки, 2013, Вип. 34(1), с. 164–167; А. В. Фреяк, Тенденції розвитку транскордонного співробітництва в контексті євроінтеграційного курсу України [в:] Актуальні проблеми міжнарод. відносин, 2013, с. 327–333; M. Дубина, Сутність та компонентний склад транскордонної економічної безпеки [в:] Вісник Запоріз. нац. ун-ту. Економічні науки, 2014, Вип. 3, с. 174–184; В. Ю. Левчук, Методичний підхід до оцінки транскордонного ефекту співробітництва прикордонних регіонів [в:] Економічний форум, 2015, № 2, с. 122–127; В. Ф. Лутчак, Регіональна політика розвитку економічного транскордонного співробітництва: напрями покращення [в:] Аспекти публічного управління, 2014, № 9–10, с. 80–86; Л. І. Продан, Транскордонне співробітництво Карпатського Єврорегіону за умов Східного розширення Європейського Союзу [в:] Наук. вісник Львів. нац. ун-ту ветеринарної медицини та біотехнологій ім. Ґжицького, 2014, т. 16, Вип. 3(5), с. 185–194; Савош Л. В., О. В. Савченюк, Теоретичні основи транскордонного співробітництва [в:] Економічні науки. Серія: Економічна теорія та економічна історія, 2014, Вип. 11, с. 152– 158; О. П. Тищенко, Т. О. Королюк, Північно-східне транскордонне співробітництво України: очікування та реалії [в:] Академічний огляд, 2014, № 2, с. 126– 134; С. Устич. Інноваційні методи управління системою транскордонного співробітництва [в:] Геополітика України. Історія і сучасність: зб. наук. праць, Вип. 8, Ужгород, 2012, с. 9–24; І. М. Чучка, Вплив транскордонного співробітництва на розвиток національної економіки [в:] Актуальні проблеми економіки, 2014, Вип. 5 с. 143–151 та ін.

[2] До прикладу: О. Г. Стегній, М. М. Чурилов, Регіоналізм в Україні як об‘єкт соціологічного дослідження, Київ, 1998; Культурно-цивілізаційний простір Європи і Україна: особливості становлення та сучасні тенденції розвитку, Київ, 2010; Суспільні цінності населення України в теоретичних і практичних вимріах, Київ, 2013; Донбас в етнополітичному вимірі, Київ, 2014; Україна: час виборуб Київ, 2014; М. Воропай. Вивчення культури населення українсько-російського порубіжжя Слобожанщини в другій половині XX – на початку XXI ст. [в:] Етнічна історія народів Європи, 2007, Вип. 22, с. 61–66; І. Артьомов. Транскордонна статистика як інструмент управління регіональним розвитком [в:] Геополітика України: історія і сучасність : зб. наук. праць, Вип. 10, Ужгород, 2011, с. 107–117; О. Шевчук, Соціокультурний феномен кордону, його види і способи подолання [в:] Наук. запис. Нац. ун-ту «Острозька академія». Сер. : Культурологія, 2012, Вип. 10, с. 124–131; С. І.  Устич, Системна теорія транскордонних процесів та її соціальна імплементація [в:] Укр. соціум, 2013, № 2, с. 112–126.

[3] До прикладу: Схід і Південь України: час, простір, соціум, т. 1, Київ, 2014; В. В. Гарагонич, Транскордонне співробітництво в євроінтеграційній стратегії України 19912011рр.: історіографічний аспект [в:] Наук. вісник Ужгород. ун-ту. Сер. : Історія, 2012, Вип. 29, с. 188–202; Г. В. Касьянов, О. П. Толочко, Національні історії та сучасна історіографія: виклики й небезпеки при написанні нової історії України [в:] Україн. істор. журнал, 2012, Вип. 6, с. 4–24; В. Колодяжна, Транскордонне співробітництво України: поняття, види, форми [в:] Історико-правовий часопис, 2013, № 1, с. 11–15; В. Ляска, Districtus podhorayensis: до проблеми територіальної організації Галицько-Волинського порубіжжя у XIII–XIV століттях [в:] Княжа доба: історія і культура, 2013, Вип. 7, с. 109–136; Н. М. Чорна, Транскордонне співробітництво України та Польщі у висвітленні української історіографії [в:] Наук. зап. Вінницьк. держ. пед. ун-ту ім. М. Коцюбинського. Серія : Історія, 2014, Вип. 22, с. 270–275; Я. Верменич, Донбас у контексті теорій порубіжжя: соціогуманітарний аналіз [в:] Укр. істор. Журнал, 2015. № 1, с. 108–134 та ін.

[4] Н. П. Марченко, Видання для дітей як соціокультурний чинник збереження та трансформації нації  [в:] Дитяча книга і промоція читання в Східній Європі: зб. наук.-практ. ст., упор. Е. Огар, Київ, 2012, с. 95–97.

[5] Е. І. Огар, Соціокомунікативний підхід у сучасних книгоорієнтованих дослідженнях [в:] Наук. записки Укр. академії друкарства, 2014, Вип. 4, с. 162.

 

«Ми не можемо дозволити собі зараз таку розкіш, як смисли для вбогих.

Наша робота — це смисли для щасливих пасіонаріїв.

Бо вони вже народилися. І вже ростуть».

Маріанна Кіяновська.

 

Відсутність в Україні чітко окресленої державної ідеології з часом перетворила соціально-політичне міфотворення на одну з провідних рис буття суспільства. Особливо гостро брак ідеології став відчутним після Революції Гідності. Водночас, як зазначає О. Гойман: «Зовнішня загроза сприяє об’єднанню українців, незважаючи на конфесійну, національну приналежність, мову і місце проживання»[1].

Цивілізаційні виклики, що постали перед Україною, загострили потребу в розмежуванні свідомої та несвідомої діяльності соціуму, історії «бажаної» та реальної. В умовах анексії частини територій та війни на східних кордонах країни гуманітарії зобов‘язані запропонувати українському суспільству дієвий інструмент свідомої консолідації та визначення єдиних ціннісних орієнтирів. Одним із найбільш дієвих засобів у цьому сенсі є добір та суспільне «проговорювання» персоналій, які витворюють своєрідний «звичаєвий пантеон»[2] нації як набір узвичаєних поведінкових і націєасоціативних типів[3], котрі маркують власними іменами певні історичні проміжки. Відсутність його у суспільстві спричиняє ціннісний хаос і безсистемність роботи виховних інституцій, веде до мимовільної переорієнтації молодшого покоління на пантеони інших держав. Частково дану проблематику в своїх дослідженнях порушували: В. І. Попик, Н. П. Марченко, Н. І. Любовець (у царині біографіки)[4]; Н. М. Вернигора, Н. С. Дяченко, О. В. Іванченко, Г. В. Корнєєва, Л. М. Кусій, Н. П. Марченко, Е. І. Огар (у царині книгознавста та пробем читання)[5]; І. В. Братусь, А. Є. Здражко, С. С. Іванюк, Т. Б. Качак, В. В. Кизилова (у царині літературознавства)[6]; І. В. Вавілова, В. В. Гладишев, І. Д. Нілова (у царині педагогіки)[7]. Водночас прискорена інформатизація та поява суспільства знань призвели до цифрової та гуманітарної нерівності: частина успішних в інших сферах буття суб‘єктів залишаються несформованими користувачами знання. Відтак історія та біографія факту стає доступною лише частині суспільства, інші представники якого (не залежно від віку) спроможні сприймати лише історію сюжетів і образних міток (як діти!). Отже, значимим стає не сам факт, а його грамотне позиціонування, просування та інтерпретування. За цих умов біографічна галузь знання перетворюється на міждисциплінарну самостійну сферу, котра, по-суті, визначає культурологічно-ціннісні орієнтири суспільства. (Йдеться не лише про наукові засади формування національного чи державного пантеону, а й про ціннісні критерії відбору постатей і вибору ключових, сигнальних моментів їх долі для подальшого тиражування та узвичаєння в системі суспільних цінностей).

 


[1] О. О. Гойман, Маніпулювання масовою своідомістю в умовах гібридної війни [в:] Грані, 2015, с. 50.

[2] Під цим поняттям розуміємо історично тяглий узвичаєний у щоденному житті суспільства набір персоналій, котрі більшістю трактуються як типові виразники їхніх рис, потреб і спромог.

[3] Йдеться про постаті, з якими на рівні буденної свідомості асоціює себе людина як представник певної нації.

[4] До прикладу див.: В. І. Попик, Ресурси довідкової біографічної інформації: історичний досвід формування, сучасний стан, проблеми та перспективи розвитку, Київ, 2013; Н. П. Марченко, «Біографія дитинства» в науковому полі біографіки та колі дитячого читання [в:] Бібліотечний вісник, 2011, № 6, с. 28-34; Н. П. Марченко, Продукування та адаптація до потреб користувача та пропагування біографічного знання бібліотеками України для дітей [в:] Українська біографістика, 2015, Вип. 11, с. 296-311; Н. І. Любовець, Біографічні серії в контексті розвитку української біографічної традиції [в:] Українська біограф істика, 2008, Вип. 4, с. 267–282.

[5] До прикладу див.: Н. М. Вернигора, Книговидання для дітей в Україні ХХ століття: типологія, проблематика, жанрові особливості, Київ, 2013; Н. С. Дяченко, Формування системи рекомендаційних бібліографічних посібників для дітей в Україні, Київ, 1998; О. В. Іванченко, Видавництво «Веселка»: особливості становлення, функціонування й розвитку (1934-2010 рр.), Київ, 2011; Г. В. Корнєєва, Українська дитяча книжка Східної Галичини: історико-книгознавчий аспект (друга половина XIX ст. – 1939 p.), Київ, 2005; Л. М. Кусий, Михайло Таранько — редактор і видавець української періодики та книжкових серій для дітей і молоді (1919–1939 рр.), Київ, 2009; Н. П. Марченко, Видання для дітей в Україні 1917-1923 рр.: історіографія, джерела, типологія Київ, 1998; Е. І. Огар, Дитяча книга в українському соціумі (досвід перехідної доби) Львів, 2012.

[6] До прикладу див.: І. В. Братусь, Історико-біографічна проза Оксани Іваненко, Київ. 2001; А. Є. Здражко, Історіографічний огляд українських видань перекладної дитячої літератури від кінця ХІХ ст. до початку ХХІ ст., Херсон, 2013; С. С. Иванюк, Украинская советская проза для детей. 1917–1941. Герой и концепция адресата, Київ, 1987; Т. Б. Качак, Модель художньої репрезентації дискурсу дитинства у біографічних та автобіографічних творах для дітей [в:] Біографія як текст: матеріали ХІ Міжнар. поетикологічної конф. (16-17 жовт. 2014 р.), Чернівці, 2014, с. 56–57; В. В. Кизилова Художня специфіка української прози для дітей та юнацтва другої половини ХХ століття, Луганськ, 2013.

[7]До прикладу див.: І. В. Вавілова, Дитяча література як засіб формування особистості дитини (друга половина XIX – початок XX ст.), Харків, 2008; В. В. Гладишев, Вивчення автобіографічних матеріалів у процесі вивчення життя і творчості письменника в курсі зарубіжної літератури (11 клас), Київ, 1995; І. Д. Нілова, Художні компоненти структури навчальної книги як засіб розвитку пізнавального інтересу молодших школярів, Київ, 1997.