«Напевно, істини я не відкрию, коли скажу: всі діти від народження – поети. Так само, як і всі справжні поети на все життя лишаються дітьми!

Тільки дитина та поет можуть довго-довго, сидячи навпочіпки, роздивлятися, як у духмяній траві вовтузяться мурахи, милуватися різьбленими пелюстками волошки, а в шумі черепашки, прикладеної до вуха, не лише чути шерех морських хвиль, а й відчувати на обличчі солоні бризки прибою. Єдина різниця між поетом і дитиною в тому, що поет не тільки чує, бачить, а й уміє образно розказати про побачене людям…

Саме до таких поетів, які вийшли з дитинства й не полишали його, належить Андрій Пилипович М’ястківський...

Народився він 14 січня 1924 року в сім’ї селянина-чоботаря, при світлі каганця навчався грамоті, але дитинство його – це можна стверджувати! – попри всі нестачі та негоди було щасливе. Зеленокоса рідна Вінничина щедро напувала майбутнього поета зі своїх джерел, і дитинно-довірливі очі його жадібно вбирали в себе земну красу, щоби згодом оддати її людям у щемкому й задушевному слові.

Не випалила, не потолочила щире й лагідне серце поета й війна, котру він почав солдатом і солдатом переможно скінчив.

Оповідач дитячої провесни

Від давних давен і по сьогодні народ наш славен своїми народними оповідачами, людьми, що обдаровані рідкісним талантом – оповідати. І не просто вести розповідь, а малювати словом – людей, природу, взагалі життя. Якщо, приміром, такий оповідач розкаже вам про криницю, то вже так, що схочеться з неї води напитися; якщо про людину, якої ви ніколи не знали, то вже так це зробить, що ви почуєте і побачите її в своїй уяві, мовби давнього знайомого. Оповідач – людина здебільшого бувала, до того ж має пильне око до життя і чуйне серце, тож слухати його – все одно, що читати хорошу книжку.

Андрій Пилипович М’ястківський має неабиякий хист оповідати усно, і оповідь його, часом весела, часом сумна, завжди вдатна і завжди щира. Так він і пише, як розповідає, знаючи найважливіше правило митця: не сказати нічого зайвого, а лише те, що має художню вагу, себто, не тільки змушує нас уявляти певну картину, а й хвилюватися від неї: любити чи не любити, печалитися чи радіти, співчувати чи зневажати.

«Павло не балакучий і сміливості не має. «В його сивих очах усе сумно, бо сирота…» – кажуть мої мама. Я не знаю, як це в очах, але в його хаті хоч і пахне медом, хоч і вазонки ростуть, таки сумно. Мені жалко цього високого Павла. Не має мами, тата. Ніхто йому і в голові не поськає, не приголубить. Ніхто за нього не заступиться, як скривдять хлопці на вулиці. Нема йому з ким балакати в тій хатині. І до школи не ходить, бо сирота. Я навіть одного разу тихенького плакав на печі за Павлом, бо як же це – без мами?.. Заслабнеш, а вони тобі і варення малинового, і вкриють тебе кожушиною, і схиляються над тобою. Візьмуть голову у свої долоні, цілують: «Дитино моя слабенька, а що тобі болить?..» І сирота Павло, і хлопчик Миколка, що отак уболіває за свого товариша, – з повісті А. М’ястківського «Хлопці з Бубни». Дитинство героїв цієї повісті припало на кінець 20-х років, коли одноосібному селянству судилося ще й холод і проголодь, а діткам навіть до школи не всім випадало ходити: ні в чому або ні за ким, як ото сивоокому Павлові. Були ще й ... багатії, ... що намагалися лжею та облудою якомога більше загарбати – і землі народної, й сили, а якщо людина талановита, як отой сліпий співака дід Василь, то й обдарування його скорити.

Таємниця Радія Полонського 

(відомий дитячий письменник був пов’язаний із Закарпаттям)

Закарпаття славиться багатьма талантами. Але є ціле гроно видатних постатей, які начебто не зафіксовані у культурному літописі найзахіднішої області України. Нині про них ніхто не згадує, хоча їхнє життя було безпосередньо пов’язане із Срібною Землею. Хай вони тут не народилися і не поховані, але віддали частку свого серця і Закарпаттю. До таких належить і харків’янин Радій Полонський.  

В українській літературі для дітей є низка авторів, які потрапили сюди начебто випадково. Все життя писали «дорослі» твори, але до літературної скарбниці увійдуть в першу чергу дитячими, хоча й  створили  їх усього декілька. До таких, наприклад, належать Петро Козланюк із його казкою-повістю «Мандрівники» та Радій Полонський із «Таємницею країни Суниць». Обидві книжки я пам’ятав ще з дитинства і шкода, що в незалежній Україні вони не набули колишнього розголосу.

На відміну від Петра Козланюка, який загинув під час війни, Радій Федорович прожив 73 роки і помер не так давно – у 2003 році. (Цього року виповнилося двадцять років від його смерті). Тобто, був майже нашим сучасником. У Харкові його добре знали, адже він довгий час очолював обласну організацію Національної спілки письменників України. Запам’ятався виступами на захист української мови, культури, історії.

Юний читач шукає у літературних творах не тільки пригод і смішних ситуацій, як часом думають деякі вихователі. Ні, його хвилює і щира непідробна лірика, і складні переживання героїв. А щодо тематики, то навряд чи є така тема, до якої б у нього не було живого інтересу.

Наталя Забіла не вважала, що інтереси цього маленького читача прямо пропорційні його вікові. Малюка цікавить і те, що його оточує, і те, що перебуває близько від нього, і те, що десь далеко, і те, що закрито від нього космічними далями. Коротше кажучи, саме живе життя з усією його реальністю, з усіма його проявами — і в тому числі з фантастичністю уяви — є колом інтересів юного читача, а отже, неминучим творчим матеріалом дитячого письменника. Наталя Забіла більш, ніж хто інший з українських дитячих письменників, змогла оволодіти цим матеріалом і показати в своїх творах життя народу так широко і глибоко, як це дозволяє вік читача. Ми не зустрінемо у віршах Н. Забіли майже жодної абстракції, дуже рідко трапляються у неї загальні, невиразні місця. Адже вона не просто автор творів для дітей, який працює за певними приписами літературної і педагогічної теорії, а оповідач-мати. Мати — дуже зацікавлена особа. Вона внутрішньо, найчастіше підсвідомо, відчуває, що дитині корисно, а що їй шкодить...

Дбаючи про те, щоб читачеві-дитині незрозуміле стало зрозумілим, щоб абстрактне поняття стало конкретним, вклалося в його свідомість, набуло відчутності, поетеса будує свої образи так, щоб більш віддалене порівнювалось з більш близьким, більш широке з таким, що легко оглянути, що можна побачити своїми очима, до чого можна доторкнутися. Так, наприклад, зернятко у неї лягає в землю, немовби в постельку; сніжинки літають у повітрі, мов білі комашинки, а небачена раніше медуза стає просто купкою холодцю.

Відмінною рисою творчості Н. Забіли є густонаселеність її образами дітей. Скільки у нас писалось та й іще, на жаль, пишеться віршів для дітей, в яких бере участь безлике «ми» або безіменні «діти», чи ще щось подібне до цього...

«Російські окупанти замордували і вбили мого колегу — дитячого письменника Володимира Вакуленка-К.

Його ідентифікували за ДНК-аналізом, у могилі номер 319. На деокупованій Харківщині.

Важко дібрати слова, ком у горлі.

Перечитала наше з Володею листування: обмінювалися віршами, планували якісь спільні виступи. Володя часто запрошував долучитися до різних соціальних ініціатив.

До свого сорому, кілька його повідомлень я лишила без відповіді. Певно, одразу не помітила, а потім було не актуально.

Володя був дуже прямим і щирим. Якщо якийсь вірш йому подобався, то писав «супер!», якщо ні — «вибач, не зайшло».

Він був прозорим, без туману, без надбудов. До кінця лишався собою.

Кажуть, коли рашисти брали його в полон, то кричав «Слава Україні!».