Одеса має яскраву літературну спадщину, притаманний лише їй присмак вишуканого гумору, зітканий з багатоголосого говору містян. Тому і оселився тут літературний пегас, який живе донині.

Формування традицій, певно, почалося з самого заснування міста, а у 20 роках ХХ століття Одеса стала важливим культурним осередком. В нашому місті діяли різноманітні культурні товариства, об'єднання та літературні кафе. Одне з таких кафе носило назву "ХЛАМ", що має наступне тлумачення: Художники, Літератори, Артисти, Музиканти. Їх відвідували представники творчої інтелігенції, письменники та поети, які увіковічнили ім'я Одеси — І. Бабель, Є. Багрицький, Ю. Олеша, В. Катаєв. Під час одного зі своїх приїздів до Одеси, свої вірші читав там Володимир Маяковський.

До речі, сьогодні на вулиці Ланжеронівській, між Оперним театром та Літературним музеєм, створили “Алею Слави”, де увіковічнили імена культурних діячів Одеси, серед них є і письменники.

Співробітники Центральної дитячої бібліотеки КУ “ЦМБС для дітей” міста Одеси, що знаходиться за адресою Французький бульвар, 11-А, вирішили відродити колишні традиції нашого міста. 7 червня відбулось перше засідання бібліокафе з символічною назвою “ХЛАМ”.

Ідея створення належить Людмилі Волковій (завідуюча відділом обслуговування), дапомогав у розробці Олексій Надемлінськй (одеський дитячий письменник, бібліограф відділу довідково-бібліографічних та інформаційних послуг). Метою створення бібліокафе є збереження культурних традицій міста, знайомство читачів з видатними особистостями міського та загальноукраїнського рівня, залучення підростаючого покоління до саморозвитку та культурного зростання.

Першим видатним відвідувачем нашого “ХЛАМу” став Станіслав Савович Стриженюк — письменник, поет, журналіст, лауреат літературних премій імені К.Г. Паустовського, П.Г. Тичини, “Золоте перо”, “Культурна столиця -2019”. Наш почесний гість в березні цього року відзначив серйозний ювілей, як жартує сам письменник: “Мені залишилось десять років до ста”. Слухаючи Станіслава Савовича, хочеться його наслідувати: багато ходити пішки, декламувати вірші, творити чудові твори.

– Доброго дня, Еліно Іванівно! Сьогодні у нас із вами є чудова нагода поговорити про літературу, книжки, письменництво.

– Вітаю, пані Любочко! Чудово, поговорити з Вами ніколи не проти!

– Мене завжди цікавило, про що думає той чи інший письменник чи письменниця, коли розпочинає писати книжку. Свою емоцію я знаю. Чоловік, заходячи у кімнату, де пишу, безпомильно визначає цей процес. Каже, що в такі моменти я усміхаюся особливою усмішкою. Яка ваша емоція? Що рухає вами? Цікавість? Нетерплячка? Жадоба пригод? Бажання поділитися своїми знаннями чи спрага дізнатися про щось нове?

– Таки дійсно, що кожен письменник береться за справу по-своєму. Насправді ніяких усмішок – лише зосередженість і повне занурення. Я люблю писати вночі, коли точно ніхто не заважатиме. Іноді у мене складається враження, що перетворююсь на тих героїв, про яких пишу. Бо не бачу, яка у них зовнішність, а лише зсередини. Якщо почитати мої казки або повісті, то одразу впаде в око, що я практично ніколи не описую зовнішність персонажа – лише дії, розмови, роздуми.

Стосовно ж того, що рухає... (посміхається). Хм, цікаво. Ніяких нетерплячок, жадоби чи спраги. Це точно. Просто, коли приходить герой і починає про себе розповідати, не залишається нічого іншого, як починати записувати те, про що він розповідає. Іноді приходить лише одна-однісінька фраза: початок оповідання або фінал. Тоді треба подумати. Дії героїв та їхні характери розкриваються поступово. Спочатку незнайомці, а через деякий час починаєш розуміти, що знаєш про них дуже багато: як вони діють в тих чи інших обставинах, як спілкуються з друзями, зі знайомими, з батьками, як поводяться під час небезпеки абощо.

Часто-густо я пишу не про людей, а про тварин/ птахів/ риб/ комах отже, перед тим, як повністю поринути у творчій процес, багато читаю енциклопедій, довідників, шукаю цікавинки в інтернеті – адже конче треба розуміти не тільки характери, але й не помилитися в найдрібніших деталях, донести до маленьких читачів правдиву інформацію щодо живих істот, які мешкають і на теренах нашої країни, і світу.

Спочатку було слово. І слово це було “Конкурс”.

Це слово зародилося у голові вчительки російської мови та зарубіжної літератури Української національної гімназії № 2 міста Одеси Лінецької Рити Семенівни у далекому 1991 році.

На той період питанню розвитку творчих здібностей дітей та молоді майже не приділялось уваги. Вважалося, що діти повинні тільки співати, танцювати та читати твори вже відомих авторів, а не створювати свої. Рита Семенівна вирішила виправити ситуацію.

Молодій Українській державі потрібні були ті, хто приносить їй славу: спортсмени, художники, поети, письменники, музиканти, вчені. Таких людей треба було вирощувати, розвивати їх здібності. Саме для вирішення цієї проблеми Рита Семенівна створила проєкт “Кожний спроможний випробувати себе”, який отримав підтримку Наукового товариства любителів мови та літератури “Дивне поряд”, що існувало на той час в Українській національній гімназії № 2 міста Одеси. Кілька років пішло на отримання гранту, та оформлення цього проєкту у повноцінний творчий конкурс і лише у 1996 році все почалось.

Два роки поспіль на базі гімназії проходили шкільні, районні, міські творчі змагання, в яких брали участь юні художники-ілюстратори, композитори, перекладачі, автори. До проведення конкурсу долучилися Централізована міська бібліотечна система для дітей, Британська рада, Одеській інститут удосконалення вчителів, літературне товариство “Світ Паустовського”, Українська асоціація викладачів зарубіжної літератури, окремі батьки.

Але третій загальноміський конкурс у 1998 році вже проходить під егідою  Централізованої міської бібліотечної системи для дітей, а саме Центральної дитячої бібліотеки ім. Гайдара. Головою журі стає завідувач відділу обслуговування читачів Волкова Людмила Юхимівна. Вона й досі — вже 25 років —  займає цю посаду.

У 2021 році Загальноміський творчій конкурс “Кожний спроможний випробувати себе” відмічає своє 25-річчя. Відлік ми ведем саме з 1996 року, коли цей проєкт перестав бути проєктом і насправді вийшов на великий “дорослий” рівень.

1. Перша версія трилогії була написана у 2006–2007 роках і починалася як творчий експеримент. Авторка і сама не знала, як далеко ця історія заведе її у той чарівний світ.

2. Перша публікація книг «Скарби Примарних островів. Карта і компас» і «Скарби Примарних островів. Кохана Пустельного Вітру» відбулися у видавництві «Навчальна книга – Богдан» у 2011–2012 рр. Заключна частина трилогії не вийшла через негідну поведінку видавництва. А права на твір, вкрадені в авторки видавництвом, довелося повертати за допомогою юристів, на що пішло кілька років. Останні документи «офіційного розлучення» між видавництвом та автором були підписані лише наприкінці 2019 року.
 

3. Презентації «Скарбів Примарних островів» на Шостому Київському Весняному книжковому ярмарку «Медвін» (2011), Форумі видавців у Львові (2011) і Львівському міжнародному дитячому фестивалі (2012) були костюмованими.

4. Буктрейлер, створений Дариною Корольовою у 2012 році, був одним із перших українських буктрейлерів. У ньому з'являється й Алла Марковська, яка згодом стала головним ілюстратором трилогії: 

https://www.facebook.com/natalia.devyatko/posts/3661257060656587

Валентин Бердт (справжнє ім’я Валентин Бердута) увійшов до літературного середовища просто й невимушено, але, як би не намагався залишитися непоміченим (а таке враження складається таки у пересічного читача, бо не ряснить Інтернет численними інтерв’ю) у нього це виходить погано. Його твори помічені й відзначені кількома творчими конкурсами «Коронація слова», а шкільний роман «Мій друг Юрко Циркуль та інші» здобув літературну премію «Великий Їжак».

Мешкає у Харкові, за фахом – журналіст. У літературі дебютував збіркою верлібрів.

Пан Валентин погодився розказати про власний шлях у літературу, кумедних (і не тільки) героїв своїх книг та шляхи розвитку сучасної української літератури.

– Цікаві переходи: журналістика – поезія – проза – дитяча проза... Здається, що кожного разу Ви починаєте писати нову главу в своєму житті. Або й книгу. З чим це пов’язане?

«Скоріше це не переходи, а розгалуження шляхів самовираження, якими я мандрую час від часу, Та найдовші, безперервні подорожі тривають дорогами журналістики, бо кожен день розпочинається з газетярських клопотів і ними закінчується. Взагалі, усі шляхи творчості так тісно переплітаються, що важко визначитися, що з чого витікає. Напевне, це є суб’єктивний стан душі, коли водночас відчуваєш себе дитиною, поетом, прозаїком, журналістом, художником, композитором... Гадаю, що він притаманний багатьом романтичним, неспокійним натурам. А журналістика – це прекрасна нагода завжди бути у гущі життя, щодня мати нові знайомства, зустрічі, бесіди».