Про ці повісті почула раніше, з повідомлень видавництва «Академвидав» про започаткування серії сучасних книжок для підлітків. Знаю авторів анонсованих книг, іншу їхню прозу, а іще й співпрацюю творчо з підлітками, отож поява книг для дітей так званого «перехідного віку» в шанованому видавництві викликала цілком зрозумілий інтерес. Отож, на фестивалі «Азбукове королівство Магів і Янголів» придбала обидві книги та відразу ж взялась до читання.

Насамперед зауважу, повісті Ірини Мацко «Перехідний вік моєї мами» та Сергія Гридіна  «Не-Ангел» – це читання «поза віком». Для мене особисто – це якраз і є знак хорошої книжки, коли її адресація виходить за межі одного рядка. Поза сумнівом, книжка для підліткового віку (як і якісна в сенсі авторського письма книжка іншої вікової адресації) однаковою мірою корисна для прочитання дітьми та батьками. Часом навіть і більшою мірою, як усілякі психологічні посібники. Добре написана автором книжка впливає як емоційно, так і слугує наочною ілюстрацією моделювання поведінки в стосунках дітей і батьків. Приміром, от як може бути в реальності, коли раптом…

«Дискусія з хвостиком» про дівчачі й хлопчачі цінності в житті та літературі пройшла у межах «Абеткового королівства ангелів і магів», котре щорічно гостинно відкриває двері перед Книжниками в чарівному просторі Музею книги і друкарства України.

Родзинкою цьогорічної зустрічі було те, що запрошені до розмови письменники не знали про «хвостик» від модератора — щиро залюблених у читання гуманістів, які погодилися послухати дискусію «з боку» і лише наприкінці своїми думками додали їй нового дихання та векторів розвитку.

Аби широкий загал зміг хоча б трішки відчути багатоголосся цієї на правду цілісної, але яскраво індивідуалізованої розмови, КЛЮЧ попросив усіх учасників, а також тих, хто зміг долучитися лише віртуально, стисло висловитися з теми розмови.

***

«Поговорити про дівчачі й хлопчачі цінності мене змусила хвиля книжок про «принцес» останніх років. Книжок гарних і цікавих, дотепних і вигадливих. Але чому лишень «принцеси»?! Окрім того, все життя була певна, що «принцесою» є лишень донька «короля», та й у майбутньому на неї має очікувати якщо не «принц», то хоча б «герой». Але якраз таких книг — про справжніх благородних татусів і відважних маленьких лицарів — виявилося на диво мало…

Тоді виникає запитання, навіщо ми переконуємо наших дівчаток, що кожна з них — маленька принцеса, якщо водночас не пропонуємо батькам і хлопчикам ідеал достойного сильного чоловіка?

Дитячий письменник Микита Кашницький — давній і щирий приятель КЛЮЧа. Цей мужній і дуже сердечний чоловік завжди у перших лавах небайдужих, будь-то Майдан, батальйон «Айдар», тренування бійців чи зустрічі з дітьми, котрі опинилися у зоні воєнного конфлікту.

КЛЮЧеві давно хотілося поспілкуватися з ним на теми складні, які потребують позиції та щирості. Сподіваємося, розмова вдалася .

— Пане Микито, свого часу ми з Вами зазнайомилися, завдячуюючи появі Вашої першої книжки для дітей «Пригоди Пухнастика і В‘юнка» (2010 р.). Що саме спонукало успішного юриста, правозахисника, етнічного росіянина «взятися за перо» та ще й написати книжку, яка, по суті, є своєрідною подоріжжю Україною на зразок відомих пригод Нільса з дикими гусьми?

«Тут справа ось в чому: народилась у мене дитинка і почала рости. Коли їй виповнилося півроку, я вирішив знайти книжечку, в якої головними героями були б сучасні українські персонажі. Щось на кшталт Чебурашки, який, як відомо, мешкав у Москві. Довго шукав — не знайшов. Магазини обійшов, Петрівку… Інтернету тоді ще не було… Ну, нема та і годі. Вирішив написати таку книжечку сам. Так просто.

Звичайно, намагався обставити все таким чином, щоб моя дитина, читаючі цей шедевр, чомусь навчалася — не тільки в прикладному сенсі, а й емоційно, дізналася, що таке дружба, співчуття…

Ну, й відкривала для себе Україну разом із героями твору».

Ах, Одеса! Морська перлино! Привітна, гомінка, весела... А ще — чемна, інтелектуальна, поетична. Особливо це помітно у ті дні, коли в місті відбувається Міжнародний книжковий ярмарок «Зелена хвиля». Тож, коли «Зелена хвиля» підхоплює і несе тебе по знаменитій Дерибасівській — серед яток із новими книгами майже всіх українських видавництв, котрі вийшли друком у 2015–2016 рр., саморобками, іграшками, сувенірами, і ти маєш ледь не на кожному кроці зупинятись і тиснути руку (або й чоломкатися) з друзями та знайомими — отримуєш ні з чим незрівняне задоволення. Навіть забуваєш про ту особливу південну спеку приморського міста. А може, не забуваєш, а просто перестаєш звертати на неї увагу...

Цьогоріч в Одесі «Зелена хвиля» «накрила» місто вдвадцяте. І цей ювілей одесити відсвяткували з розмахом. Розклад заходів було розписано по годинах. Я налічила більше 60-ти, а потім і лік загубила. Перепрошую, але найбільш детально розкажу про ті заходи, які відвідала або брала участь.

Отже, з 4 по 7 серпня, з раннього ранку й до пізнього вечора, на головній сцені, як завжди, встановленій на початку Дерибасівської, виступали письменники й актори, співаки й видавці.

Певно кожний юний (і не лише ) читач, захоплений «Джурами» Володимира Рутківського, хотів би з‘ясувати, наскільки точно відобразив письменник у творі історичне минуле України, які з описаних битв справді відбувалися та хто з героїв мав прототипів у дійсності.

Настя Павлюк із м. Костопіль на Рівненщині у межах роботи Малої академії наук здійснила таке дослідження та надала КЛЮЧеві його результати. Із вдячністю друкуємо уривки з роботи дівчини, котрі, сподіваємося, будуть цікавими широкому колу читачів.

В. Рутківський дотримується уходницької версії виникнення козацтва: «У Воронівці так повелося здавна: як тільки висівали в землю зерно, найметкіші хлопці збивалися у ватагу і йшли у дніпровські плавні полювати на звіра чи ловити рибу. Раніше це називалося здобичництвом. А тепер, хоча хлопці займаються все тим же, чомусь називається козакуванням». Вустами діда Кібчика пояснює: «По-татарському козак — це вільна людина, котрій і сам чорт не брат. Хоче — звіра полює, хоче — візьметься за шаблюку і йде на ногайця».

«Козакування — справа небезпечна», — стверджує письменник. І це цілком відповідає дійсності. Адже саме по собі життя та полювання у нетрях плавнів, де невелика ватага залишалася наодинці з могутністю природи, могли призвести до лиха. Якщо ж врахувати те, що під час татарського набігу, а такі траплялися часто, хлопці першими брали удар на себе і навіть могли потрапити у полон, розуміємо, наскільки раннє козацтво ризикувало своїм життям.

В. Рутківський змалював козацтво у розвитку. Із промислових ватаг хлопці-молодці поступово перетворюються на організоване, добре координоване військо, здатне гідно боронити тих, хто лишився у них за спиною... За сюжетом, першим ідею відбити полонених у татарського загону озвучує козак-початківець Левко Заярний — вигаданий персонаж. Тоді, аби збільшити свою чисельність, воронівський гурт здобичників збирає людей із сусідніх островів і звільняє «з десяток полонених», напавши на «невеликий татарський загін, що розташувався у видолинку».