Валентин Бердт (справжнє ім’я Валентин Бердута) увійшов до літературного середовища просто й невимушено, але, як би не намагався залишитися непоміченим (а таке враження складається таки у пересічного читача, бо не ряснить Інтернет численними інтерв’ю) у нього це виходить погано. Його твори помічені й відзначені кількома творчими конкурсами «Коронація слова», а шкільний роман «Мій друг Юрко Циркуль та інші» здобув літературну премію «Великий Їжак».

Мешкає у Харкові, за фахом – журналіст. У літературі дебютував збіркою верлібрів.

Пан Валентин погодився розказати про власний шлях у літературу, кумедних (і не тільки) героїв своїх книг та шляхи розвитку сучасної української літератури.

– Цікаві переходи: журналістика – поезія – проза – дитяча проза... Здається, що кожного разу Ви починаєте писати нову главу в своєму житті. Або й книгу. З чим це пов’язане?

«Скоріше це не переходи, а розгалуження шляхів самовираження, якими я мандрую час від часу, Та найдовші, безперервні подорожі тривають дорогами журналістики, бо кожен день розпочинається з газетярських клопотів і ними закінчується. Взагалі, усі шляхи творчості так тісно переплітаються, що важко визначитися, що з чого витікає. Напевне, це є суб’єктивний стан душі, коли водночас відчуваєш себе дитиною, поетом, прозаїком, журналістом, художником, композитором... Гадаю, що він притаманний багатьом романтичним, неспокійним натурам. А журналістика – це прекрасна нагода завжди бути у гущі життя, щодня мати нові знайомства, зустрічі, бесіди».

Поетеса та прозаїк Любов ВІДУТА – львів’янка. Іноді мені здається, що це визначення дуже важливе для творчості авторки, яка цьогоріч відсвяткувала 12-річчя від початку своєї активної творчої діяльності.

Її перша книжка «Працьовита бджілка» вийшла друком у 2008 році у Львові. У наступному ж, 2009 році, побачила світ тематична збірка про вибір професій «Ким я буду? Ким я стану?». У 2010 році видана збірка дитячих віршів, загадок, скоромовок «Усміхнулось сонечко» тощо.

Традиційно щороку з’являються на світ одна, а то й дві книжки авторки. Книжки виходять у Львові, Харкові, Києві, Чернівцях, Дрогобичі та ін.

На теперішній час Любов – авторка понад 35 книжок, серед яких переважна більшість – книги для дітей. Книги ці різнопланові, бо ж авторка то презентує прозові книги – фантастичний роман «Ловці думок» для юні, то повість про життя та діяльність українського греко-католицького священика, письменника і публіциста Кирила Селецького, то чудову віршовану Абетку для дітей, то поетичний збірник «Корабель світлих мрій».

Отже, розпитувати авторку буду не тільки про її творчість, але й про, так би мовити, глобальне...

Вителька початкових класів Любов Георгіївна КУПЦОВА працює в Одеській спеціалізованій школі № 40 із травня 1988 року. Вона – автор понад 10 авторських програм, підручників та методичних рекомендацій для вчителів мови та літератури молодших класів.

Відзначена Грамотами міського управління освіти та Управління освіти і науки Одеської обласної державної адміністрації, президента України за досягнення та вагомий внесок в освіту, Міністерства освіти за роботу з обдарованими дітьми. За рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради отримала почесне звання «Кращий педагогічний працівник міста Одеси».

Можна стверджувати, що своє життя Любов Георгіївна присвятила дітям. Може, тому й вона працює не тільки на ниві освіти, але й літератури – однієї з головних складових виховання підростаючого покоління.

Цього року повість Любові Купцової «Ксюша та Ведмідь» була відзначена 1-ю премією VIIІ міжнародного літературного конкурсу творів для дітей та юнацтва «Корнійчуковська премія».

Отже, наша розмова з письменницею про творчість, викладання, виховання, натхнення і кохання...

– Пані Любове, як сталося, що Ви обрали професію вчителя?

"У п’ятому класі ми взяли шефство над першокласниками. З цього дня, мабуть, я і пішла стежкою до вчителювання. Спочатку проводила ігри з малюками на перервах, потім стала читати у вільний час книги, приходячи до них в групу продовженого дня. А одного разу під час канікул зловила себе на думці, що чогось мені не вистачає. А не вистачало спілкування з малюками!" 

От і зараз. Ніби немає «інформаційного приводу». Але то суха журналістика, коли потрібен «привід». Впевнена: з розумною людиною завжди є, про що погомоніти. А вже розмовляти з письменником  — суцільне задоволення. Бо й нового дізнаєшся, і чогось навчишся. Та й ділиться зі світом митець щиро, а жаринки його таланту і живлять, і надихають…

Мій подвійний колега  — освітянин і письменник Роман Росіцький  — саме така людина: творчо обдарований і щедрий на добре слово.

Роман Петрович Росіцький автор книг: «Прудкі вітерці» (2008 р., АВІАЗ), «Місія» (2010 р. «Богдан»), «Мешканці Старого Двору» (2012 р. АВІАЗ), «Лук Нічної Громовиці» (2015 р., ВСЛ), «Киця-мандрівниця зі Старого Двору» (2015 р., АВІАЗ), «Королівство рафінованого сміху» (2016 р., Віват), «Пір’їнка Птаха-мрії» (2017 р., АВІАЗ).

У співавторстві з дружиною, Іриною Росіцькою, видав кілька збірників сценаріїв шкільних свят і веселих сценок для шкільних театрів мініатюр («Сьогодні свято», «На шкільних меридіанах», «Гумор та приколи сучасної школи», «Гумор та приколи сучасної школи  — 2», «Шкільні свята і будні»).

Працював у школах Зборівського району. З 1993-го  — вчитель ЗОШ № 1 Зборова.

— Часто-густо автори розказують, що письменниками мріяли стати з дитинства. Але більшістю  — то дівчата. (Ага, нариваюсь... Зараз мене звинуватять, що гендерної рівності не дотримуюсь). Скажи, ким ти мріяв стати в дитинстві?

 — Хіба у мене був вибір? Зрозуміло ж, що космонавтом! Та оскільки підсліпуватих космонавтів не існувало в природі, довелося відкоригувати свої мрії. А от підсліпуваті астрономи траплялися. Більше того, їхні очі були озброєні телескопами! Але в селі обсерваторій не будують, тож довелося братися за ручку і писати фантастику.

Любов, до світу з’являється лише тоді, коли безкінечно полюбиш рідну землю: Зірка Мензатюк та екологічне натхнення

Дитяча література, українська дитяча література потрохи вибирається за межі скромних другорядних ролей в українській літературі, наповнюється змістом, теорією, методологією і визначними іменами. Серед таких імен – ім'я Зірки Мензатюк, надзвичайної, тонкої, глибокої авторки творів для дітей. Зауважу лише, що Зірку сміливо можна назвати і однією з найбільш «екологічних» авторок, яка своїми творами будить в читачах любов до природи, повагу до всього живого, співчуття та бажання захищати увесь цей такий тендітний світ.

Добрий день! Попереду Великдень, значне свято для християн і видатне – для природи. Усе пробуджується, квіти, комахи, буяють трави, радіють люди. І сьогодні я хочу у Вас розпитати про любов до природи, про те, коли Ви вперше відчули себе частинкою української природи, українського світу, про те, що любите і що Вас, можливо, тривожить. Пані Зірко, не знаю, чи ви в курсі, але я як хімік і природничник віднесла вас до екологічних дитячих письменників, то ж сьогодні хочу розпитати про українську природу і Вашу до неї любов, яка читається в усіх Ваших казках, есе, розповідях.

От, погляньте. Великдень – особливе свято, де з воскресінням Христа постає і величне, радісне весняне оновлення природи. Традиційні свята, як правило, пов’язані з природою, бо від неї залежав добробут; вони були втіленням, з одного боку, сподівань, а з другого – вдячності за все те хороше, що дарувало життя. Про вдячність ми тепер не особливо згадуємо, а шкода, тому що вона концентрує увагу на позитиві і, я б сказала, є непоганим антидепресантом.

З самого малечку я росла серед живого зеленого світу, оскільки народилася в селі. А це – хата у вінку дикого винограду, квітники навколо двору, великий старий сад, у який прибувала вода, коли розливався Прут. Це кіт і курчата, це малі новонароджені ягнята, яких заносили до хати, щоб зігрілися й обсушилися в теплі. Я росла у тих квітниках, тому саду, тішилася тими ягнятами, то був мій дитячий рай. Значно пізніше я зрозуміла, що жилося тоді нелегко й не в багатстві, але малою я не помічала нестатків, навпаки, розкошувала, бо мене оточували затишок і краса.

Хто і як вчив вас поважати кожну квіточку, кожну комашечку, як Ви це робите у своїх творах?

Не було ніякої спеціальної науки. Просто так робили батьки, сусіди, і це сприймалося як належне: підв’язати жоржину, щоб не зламалася після дощу. Відчинити вікно в стайні, бо повернулися з вирію ластівки. Полити грядки, бо в’януть. Це були повсякденні клопоти, звичайна сільська робота.

Не все я тоді розуміла і не поводилася бездоганно. Нарвати букет квітів у лузі – це теж було запросто. Ніхто не казав: не рви, та квітка рідкісна, не винищуй її.