Веселе полювання

Лисиці-сестриці
Стріляли із рушниці.
Летіли із рушниці
Солодкі полуниці.

Марійка сиділа й малювала. Спочатку взяла блакитний олівець:
- Хай небо буде погідне, ясне! — сказала вона й намалювала небо.
- У небі хай сяє сонечко, - сказала вона і взяла жовтий олівець.
Намалювала сонце, і небо повеселішало.
А внизу поле, чорне та сумне.
- Розвеселімо його! - мовили жовта і блакитна барви.
Взялися за рученьки і злинули додолу: одна блакитним дощиком, друга ясним проміннячком.
У чорній землі спала насінинка. Пробудилася та й каже:
- Як мені хороше! Дощик мене напоїв, сонечко зігріло. Буду я проростати.
І над землею піднявся зелений паросток. І другий піднявся, і третій, і тисяча тисяч веселих зелених паростків!

- Приходь до мене на день народження, - запросив Марійку Місяць.
- А коли він у тебе: влітку, взимку чи весною?
- Щомісяця, - сказав Місяць. - Бо кожного місяця я народжуюся новий. Тепер, бачиш, я повний.
- Та бачу! - засміялася Марійка, бо Місяць був круглий та білий, наче свіжий млинець.
- А новий я тонкий, як серпочок. Приходь!
Потім були хмарні дні.
Коли небо нарешті прояснилося, Марійка побачила місячний серпик.
- Це вже ти народився? - зраділа вона.
- Ні, тепер я старий, - зітхнув Місяць.

Небо синє та зоряне. А що в ньому біліє з краю в край?
- То полотно. І я таким буду, - сказав льон.
- То борошно, — заперечила пшениця. - Хто-хто, а я на борошні розуміюся.
- Мууу, то молоко. Он його стільки розтеклося, - мрійно мовила корова, жуючи свою жуйку.
- А може, то туман? Він зранку прощається зі мною й піднімається в небо. Напевно то він, - зітхнула долина.
- Ні, то сіль! Бо солі багато, - плеснуло море солоною хвилею.
- Таж-ж-ж то вишні цвітуть! Бож-же ж наш, скільки вишень! - загуділи хрущі. - Летімо до них скоріш!
І вони полетіли так далеко, що, будьте певні, не повернуться, поки не зацвітуть сади на другу весну.

- Мальво, палахкотюча свічко, що літо тебе поставило перед сонцем, як перед іконою! Мальво, що руки зелені здійняла в палкій молитві! Про що ти говориш із Богом?
- Я руки здійняла й квітки засвітила, немов у церкві лампадки, і складаю подяку за вітер, що листя моє голубить, за дощ лопотючий, що поїть живою водою, за сонце, що квіти цілує, за ранок і за смеркання, за радість дитини, що квітку мою заплела в косичку.
- Мальво, струнка красуне в темно-вишневих стрічках! Чого ти в Господа просиш за свою щиру молитву?
- Я дякую, а не прошу! Він більше щодня дарує, ніж я попросити вмію.

Мензатюк З. Мальва / З. Мензатюк // Український квітник / З. Мензатюк. - Київ, 2011. - С. 38-39.