Сьогодні література для юнацтва перебуває на зламному періоді суспільної комунікативної парадигми в Україні взагалі. Тоді як статус і тенденції розвитку літератури для дітей (дитячої літератури) є вже доволі визначеними (в цьому напрямку здійснено, зокрема, і декілька фундаментальних вітчизняних досліджень такими науковцями як Емілія Огар, Мирослава Прихода, Лідія Мацевко-Бекерська, Борис Шалагінов, Ольга Папуша, Уляна Гнідець, Наталія Марченко, Лілія Овдійчук, Тетяна Качак та ін.), поняття літератури для юнацтва досі практично не розглядалося як окреме літературне явище. Також це поняття жодним чином не висвітлюється у вітчизняних літературознавчих словниках (лише «дитяча література» та «література для дітей» ). Тільки віднедавна почали окремо підносити питання щодо літературних зацікавлень підлітків на окремих фахових обговореннях та сторінках масових видань. Тональність розгорнутій дискусії задала журналістка Вікторія Сорокопуд , яка взяла інтерв’ю у Галини Борисівни Конашко – директора єдиної в Києві Міської спеціалізованої молодіжної бібліотеки «Молода гвардія». Галина Конашко влучно і справедливо стверджує: «Дуже важливо дати книжку вчасно. Тим більше, що кожна хороша книжка відкривається потроху – в дитинстві ти можеш не побачити того, що бачиш у зрілому віці. Мета читання – щоразу інша. В літературі є такий феномен, коли пишеш ніби для дорослого, а читач знаходиться серед дітей, або, навпаки, пишеш для молоді (як було з Толкієном), а зачитуються дорослі. Сучасні підлітки завантажені навчальною програмою, насиченою об’ємними творами. Це непогано. Але часто їх читають тільки для того, щоб не отримати двійку. На те, що цікаве, залишається обмаль часу. Хочеться і в Інтернеті посидіти, і з друзями зустрітися.

Феномен дитинства опинився в межах наукового дискурсу лише у другій половині ХХ ст. (К.-Г. Юнг, І.С. Кон, Д. Б. Ельконін, Е. Еріксон, Д. І. Фельдштейн та ін.). Питання дитинства розглядалися в межах філософії, психології, соціології, археології, антропології, етнографії, історії культури, літературознавства та інших дисциплін, оскільки світ дитинства вміщує в собі низку інших світів: соціальних взаємин, фізичної реальності та пізнання, історії, культури. Як окремішній філософський концепт і цілісне та значиме соціокультурне явище дитинство осмислюється лише в останні десятиліття минулого століття. Відчутним поштовхом переосмисленню уявлень про дитинство дала зокрема книга Ф. Ар’єса «Дитина і родинне життя за Старого ладу» [1], в якій чи не вперше була поставлена проблема зміни ставлення до дітей і дитинства як предмету наукового розгляду, зокрема в межах історичних дисциплін. На пострадянському просторі відлік подібних досліджень зазвичай починають відстежувати з 1920-х рр. ХХ ст., від моменту з’яви педології як науки про дитинство, що прагнула об’єднати психологічні, біологічні та соціологічні підходи до дитини. Після її нищівного розгрому будь-які дослідження дитинства окрім прикладних жорстоко переслідувалися. Лише після Другої світової війни М. А. Рибніков (1880-1961) підготував проект «Історія російської дитини», що так і не був втілений у життя, та в галузі етнографії з’явилося декілька значимих робіт (зокрема, монографія І. С. Кона «Дитина й суспільство» [4], що намітила перспективні напрями дослідження в даній царині).

В Україні знаковими для наукового осмислення дитинства як соціокультурного феномену став кінець XX – перші десятиліття XXI ст., коли активно з’являються дослідження в галузі фольклору та етнографії (Н. В. Аксьонова, С. Грицишин, Н. Жмуд, Н. В. Зозуля та ін.), історії (А. О. Сова та ін.), педагогіки (Н. С. Брехунець, І. В. Вавілова, А. Г. Зінченко, Р. В. Зозуляк та ін.), журналістики (Н. Б. Антипчук, Т. С. Давидченко, К. О. Кошак, Л. М. Кусий та ін.), мовознавства (Г. І. Атрошенко, О. Ю. Моісеєнко, О. О. Рульова та ін.), бібліотечної справи та книгознавства (Н. А. Бачинська, Н. С. Дяченко, Г. В. Корнєєва, Н. П. Марченко та ін.), літературознавства (О. Д. Бодугай, У. С. Гнідець, О. В. Горбонос, П. В. Кириченко, О. М. Папуша та ін.), філософії (Л. В. Українець та ін.) та інші аспекти дитинознавства.

У даній статті ми спробували з’ясувати, на яких засадничих принципах може ґрунтуватися розгляд книги / літератури / тексту для дітей у межах історичного (вужче, — біографічного) дискурсу та які узагальнення дає змогу робити подібний підхід.

Хоча відмінність «дитячого» дискурсу від «дорослого» на практиці ніколи не заперечувалася, на рівні теорії здавна побутує думка про відсутність окремішності та специфічності звернутої до дітей книги / літератури / тексту, оскільки останні творяться дорослими, які мають історично та психологічно зумовлене власне («не дитяче») бачення того, якими діти мають бути та що саме знати. Відтак, авторитети світу дорослого та відповідні інституції розглядаються як свідомі та зацікавлені посередники у будь-якому сприйнятті книги / літератури / тексту дітьми як способові їх соціалізації. Відтак, книга / література / текст для дітей розуміються як такі, що обслуговують владні структури й тому не можуть існувати як вільна творчість, а є лише інтерпретаційною стратегією [17, с. 6]. Натомість, практика засвідчує de facto їхнє існування як мистецьких творів. Що, в свою чергу, вимагає теоретичного осмислення та представлення в межах єдиного (чи хоча б внутрішньо не суперечливого) поняттєво-термінологічного ряду.

Коли йдеться «про книжку для дітей», предмет розмови об’єктивується, оскільки, поняття «книги» (як і поняття «видання») в межах сучасного наукового дискурсу доволі конкретне та «вичерпне» у своїх значеннях. Відтак, саме «книжка для дітей» як предмет наукового розгляду є на сьогодні найбільш повноцінно термінологічно та поняттєво представленою та дослідженою в межах книгознавчого дискурсу [6; 8; 10]. Але методологічні можливості книгознавства не забезпечують важливої для біографіки мильтидисциплінарної, кросдисциплінарної чи трансдисциплінарної  об’ємності дослідження. Тому й поняття «книги для дітей» не дає змоги в усій повноті окреслити та дослідити історію формування, побутування та зміни зумовлених низкою факторів наративних і комунікативних взаємовпливів «дорослого» та «дитячого» в історичному поступі суспільства та окремої особи.

Література для дітей та юнацтва – це інтерконтекстуальне, соціальне, проблемно-виражене культурне явище міждисциплінарного характеру. Тому аналіз літератури для дітей та юнацтва (ЛДЮ) необхідно здійснювати з урахуванням соціально-культурного контексту її розвитку, якому велику увагу приділяють зарубіжні літературознавці і який, власне, упускають у своїх працях вітчизняні дослідники. Однак, досліджуючи ЛДЮ, обов’язково слід зважати на рівень свідомості потенційного реципієнта, на наявність чи відсутність у нього певного досвіду, на рівень його соціалізації в суспільстві, на рівень поінформованості у безперервному потоці образів і вражень, що відкрито пропонують, зокрема, і українські ЗМІ. Адже дитина-читач вступає в комунікацію з текстом передусім на рівні змісту і форми і шукає у ньому, відповідно, зрозумілі для себе речі. Вітчизняна наука, на жаль, дотримується переважно ілюзорного педагогічно-виховного способу інтерпретації дитячої літератури та обмежується відображенням історичного розвитку літератури, яка увійшла в коло дитячого читання , зокрема, через школу, але первинно не була створена для дітей. Таким чином випадають з поля зору актуальні проблеми і бажання самої цільової аудиторії. Це і спричинило, очевидно, занепад культури читання в Україні, книга перестала бути цікавою і зрозумілою новому підростаючому поколінню. І проблема не в тому, що комп’ютер витіснив книжку. Проблема в тому, що наше суспільство не зацікавило книжкою. А однією з вагомих причин такого занепаду є неприйняття донедавна педагогічними та академічними сферами українського суспільства нового покоління дітей, інакших  дітей, і, відповідно, нової  літератури, спеціально створеної для них.

З історії літератури для дітей відомо, що особливу увагу образу дитини в мистецтві приділили наприкінці ХVІІІ – на початку XIX ст. ранні романтики. Дитинство розглядалося ними не як педагогічна, а як поетична ідея. Романтизм бачив у дитині мудреця, філософа, якому відкриті потаємне знання про світ, його суть, його чудесну природу. Маленькій людині притаманна природна чистота, дитяча душа прагне до справжніх цінностей: краси, любові, дружби, справедливості.
Відомий літературознавець М. Я. Берковський у своїй фундаментальній праці “Романтизм у Німеччині” писав: “Романтизм установив культ дитини і культ дитинства. XVIII ст. розуміло дитину як дорослого маленького формата, навіть одягало дітей у ті ж камзольчики, пристукнувши зверху перукою з кіскою і під руку підсунувши їм шпажку. З романтиків починаються справжні діти, їх цінять самих по собі, а не в якості кандидатів у майбутні дорослі”.
З погляду романтиків, дитина є настільки самодостатньою, що вона не має потреби у суспільстві. Фантазія є тією дієвою властивістю, яка дозволяє їй поєднати власний уявний світ із зовнішнім “буденним” світом. Отже, ідею дитинства у них протиставлено буттю дорослої людини. Соціальна дійсність дитячого життя з’являється в літературі лише через два десятиріччя. Пізні романтики також бачать у дитині високі якості “святої істоти”, але для них дитинство є тією фазою життя, яка рано чи пізно безповоротно закінчується.