«За характером я циган-непосида. Прописаний у Бердянську, а вважай щоранку зустрічаю сонце де завгодно – на березі моря, лиману, в полі. Там мені все знайоме – трави, квіти, комахи, пташки, звірята. Я там, як кажуть, своя людина» – щиро зізнався Богдану Чалому письменник Олексій Огульчанський (30.03.1912–13.08.1996) у листі, написаному в переддень свого 70-річного ювілею [6, с. 252].
Свою любов до всього живого О. Огульчанський не просто проніс через усе життя, насичене науковими дослідженнями і краєзнавчими пошуками, а й зумів прищепити її юним вихованцям – допитливим школярам гуртка юних природолюбів Палацу піонерів міста Бердянська. За його словами, під час «відвідин природи діти не тільки пізнають цей дивовижний світ, але й вчаться бути його захисниками» [8, с. 3].

Розвиток сковородинської ідеї «сродної праці» у пригодницько-шкільних повістях для дітей 1960-1980-тих років (на матеріалі прози Олексія Огульчанського, Бориса Комара, Анатолія Давидова)

«Людина народжується двічі: вперше – коли з’являється на світ, удруге – коли стає трудівником», – стверджує народна мудрість. Органічною складовою філософського вчення Г. Сковороди є його засадниче поняття про «сродну працю». На думку мандрівного філософа, мудрою і щасливою можна назвати лише ту людину, яка усвідомила спорідненість своєї душі й тієї справи, яку вона обирає головним заняттям у своєму житті, до якої прагне з дитячих літ. Ця природна відповідність, спорідненість душі й справи всього життя і є «сродною працею».
Про філософське й літературне освоєння концепції «сродності» в духовній спадщині Г.Сковороди писали такі дослідники: Д. Багалій, Ю. Барабаш, Г. Верба, І. Головаха, В. Ерн, А. Єфименко, В. Житченко, І. Іваньо, М. Кашуба, І. Ковалівський, О. фон Кульчицький, О. Лисенко, М. Маслін, О. Мишанич, А. Мудрик, Ф. Поліщук, П. Попов, Л. Рижак, Б. Рубчак, І. Табачников, Л. Ушкалов, Н. Юхименко та ін.
У цій статті ми робимо спробу окреслити найсуттєвіші грані засадничого сковородинівського поняття «сродність», розкрити тлумачення цього поняття у творчій спадщині філософа й показати особливості відтворення ідеї «сродної праці» у пригодницько-шкільних повістях для дітей 1960-80-х років О. Огульчанського, Б. Комара, А. Давидова.

Специфіка змалювання культури первісних людей періоду неоліту в історико-пригодницьких повістях для дітей «Країна інкурів» Олексія Огульчанського та «Цілющий камінь» Анатолія Давидова

Література для дітей є вагомим чинником у справі залучення юного покоління до вивчення вітчизняної духовної і матеріальної культури. Змістовно й художньо вартісна історична книга допомагає сформувати у дитини-читача інтерес до дослідження своїх витоків і повагу до національних та світових надбань. З особливим зацікавленням діти сприймають пізнавальний історичний твір, в ідейно-тематичне осердя якого покладена пригода – надзвичайна подія.

Пригодницький сюжет приваблює мотивом таємничості, ігровим началом. Наявність активного героя, ровесника юного адресата, робить історико-пригодницький твір більш доступним для рецепції підлітка. Найчастіше пригода пов’язана з мандрівкою, із розкриттям якоїсь таємниці. Ми зосередимося на зразках такої прози в українській літературі періоду 1960-1980-х років.

Проблема свободи є однією з найважливіших світоглядних проблем, вона здавна перебуває в центрі уваги філософів, теологів, політологів, правознавців тощо. Як стверджують філософи, нині маємо близько двохсот визначень терміну «свобода», що засвідчує як її багатовимірність, так і неоднозначність її сприйняття [12, с. 24].
Особливого звучання проблема свободи набуває в наш час кардинальних соціальних, енерго-інформаційних та інших змін, коли, згідно з езотеричною традицією, починається Епоха Водолія, астрологічного знаку, який відрізняється своїм волелюбством [9, с. 232], а людство, згідно з твердженням соціолога із США Елвіна Тоффлера, здійснює перехід у фазу «Третьої Хвилі» розвитку цивілізації – фазу постіндустріального, інформаційного суспільства [10, с. 365].
У цій фазі людство стає космічним фактором, тобто наслідки техногенної діяльності людей починають дедалі більше виходити за межі планети Земля, також, з іншого боку, усе з більшою інтенсивністю та наполегливістю освоюються глибини людської психіки, що часто робиться не з добрими намірами.

Ми знаємо, що соціалізація дітей відбувається, зокрема, через культурний продукт, який та споживає: кіно, телевізійні програми, журнали та, звісно ж, книжки. Про вплив останніх на дітей американська дослідниця Марша Ліберман свого часу зазначила: можливо, сугестивна сила літератури зростає пропорційно до її здатності захоплювати[1]. Тож, що кращою є дитяча книжка, то небезпечнішою вона може бути. З розвитком теорій постколоніалізму, феміністичної, марксистської критики, екокритики та інших студій дитяча література завдяки своїй сугестивний силі опинилася в центрі уваги як джерело засвоєння дітьми різноманітних стереотипів, поведінкових зразків, систем цінностей. Сучасна українська дитяча література в цьому контексті є напрочуд цікавим об’єктом для дослідження. Адже, з одного боку, вона поступово адаптується до глобалізаційних і полікультурних вимог, а з іншого – свідомо плекає деякі рудиментарні погляди та стереотипи.