У видавничій справі настала епоха кардинальних змін. Концепти інновацій, які ще 10 років тому мали статус футуристичних або ж і зовсім нездійсненних, сьогодні втілюються у цілком реальні видавничі продукти, активно заповнюючи ринкові ніші. Новий виток розвитку — це реакція галузі на виклики «цифрової революції» [1, с. 45]: інтеграція інтелекту людини в електронні мережі комунікацій, активне розширення його можливостей, зміни сприйняття, обробки інформації, а також звичних уявленнях про книгу, читання і читача.

У видавничій справі такі процеси викликали бурхливий розвиток інноваційного потенціалу. Активне інкубування та поширення інновацій розпочалося в сегменті книговидання для дітей. Те, що сьогодні зароджується і розвивається у ньому, може стати материнським трендом для наступних поколінь читачів і розповсюдитись на інші сегменти галузі.

Краєзнавство – це комплекс наукових дисциплін, різних за змістом та методами дослідження, але які у своїй сукупності ведуть до наукового і всебічного пізнання краю. Таке пізнання не оминають у своїй творчості багато письменників, поетів, художників, бо енергія рідної землі, народної пам’яті, багатства історії допомагає їм у виявленні нагальних проблем сучасності та пошуку шляхів їх вирішення. Прикладів художнього освоєння краєзнавчого матеріалу в доробку вітчизняних митців ХХ століття можна знайти багато. Наведемо кілька прикладів.

Сучасний поет та літературний критик В. Базилевський створив кілька циклів віршів, де описує цікаві моменти з історії зарубіжних країн. Наприклад, добірка «З вершини Мтацмінди» розкриває особливості грузинської культури, а цикл «Відкриття Болгарії» – насичений історичною пам’яттю балканської країни. Є в автора вірші, в яких він торкається національної історичної спадщини: «Онуфріївський парк», «В садибі Тобілевича...», «Канівські строфи», «Ні Ненаситець, не Будило...» та ін. За допомогою таких творів письменник по-перше, вводить українського читача у світовий культуропростір, а по-друге, культивує інтерес до національних пам’яток.

Вітчизняна літературна скарбниця була б набагато біднішою без самобутньої, відданої рідній землі й своєму народові письменниці Людмили Березіної-Василевської (1861 – 1927). Першого листопада 2011 року виповнилося 150 літ від дня її народження.

Доробок Дніпрової Чайки високо оцінили не тільки сучасники письменниці, зокрема І. Франко, М. Коцюбинський, але й літературознавці пізніших поколінь. У різні періоди розвитку українського літературного процесу її твори досліджували Ф. Білецький, Є. Будько, Н. Вишневська, Я. Голобородько, Л. Голомб, В. Грабовецька, А. Гудзенко, Н. Калениченко, О. Камінчук, А. Крат, К. Науменко, І. Немченко, О. Міхно, В. Олексенко, В. Пінчук, Б. Чайковський, Н. Чухонцева та інші науковці.

Українське літературознавство початку ХХІ століття демонструє пильну увагу до зв’язку з іншими науками і дисциплінами. Так, останнім часом доволі популярними стали літературознавчі дослідження, що послуговуються набутками психології. Проте не менш важливим є зв'язок з іншими галузями. Останнім часом в українському суспільстві активізувалася увага до проблеми, яка існує вже не одне десятиліття, – проблеми сирітства. Новітні соціологічні дослідження демонструють значні напрацювання в напрямку вирішення і подолання порушеного питання. При цьому більшість науковців намагаються знайти відповіді на болючі питання в минулому. Література – вид мистецтва, який зберігає інформацію про минуле у вигляді письмової фіксації суспільно-історичних подій. Тож аналіз художніх творів дозволяє відновити події, які були характерні для тієї чи іншої доби. Аналіз художніх творів на певному історичному зрізі дозволяє сформувати доволі повне уявлення про соціальні явища цієї доби. Українська література для дітей і про дітей демонструє найбільш різнобарвну інформацію про дитину: образи дітей, їхню психологію, світогляд, умови, в яких формується дитина тощо. Тож проблема дитячого сирітства, на нашу думку, найбільш повно розкривається саме в таких творах. Дитячі твори кінця ХІХ - початку ХХ століття творилися здебільшого не просто письменниками, а людьми, які були так чи інакше наближені до педагогіки – хтось присвятив дітям усе своє життя, хтось працював із дитячою аудиторією певний час.

Українська література для дітей і про дітей або дитяча література, або література для дітей та юнацтва (дефінітивне розмаїття і неоднозначність кожного із цих формулювань залишимо для подальших розвідок) пройшла тривалий і складний шлях становлення, яке, проте, ще не завершено. Утвердження і визнання української дитячої літератури почалося лише з другої половини ХІХ ст., але згодом більш ніж сто років дитяча література наражалася на різні негативні закиди з боку тих, хто не хотів визнавати її право на незалежність від «дорослої» літератури. І це не означає, що дитяча література прагне до відірваності, цілковитої відмежованості в окрему галузь літератури, але й закривати очі на те, що вона має свою беззаперечну специфіку (психологічну, соціологічну, культурологічну) теж не варто. При цьому висловлювання деяких сучасних авторів і дослідників типу «Увесь парадокс… української дитячої літератури в тому, що ніде у світі не існує такого поняття як дитяча література… дитяча література — один із сатанинських винаходів більшовицького режиму з метою ідеологічної обробки наймолодших громадян…» [12; 7] видаються аж занадто фарисейськими, адже, до чого тут постійно вплутуваний «більшовицький режим», якщо про дитячу літературу говорили вже задовго до його утвердження. Поряд із такими категоричними висловлюваннями маємо й абсолютно протилежні, зокрема, колишній редактор журналу «Соняшник» Т. Щербаченко вважає, що дитяча література — це той рівень, на який переходять письменники, коли складаються як особистості. А І. Андрусяк на означення дитячої літератури вживає лаконічний але місткий вислів — «вищий пілотаж».