Наукові дослідження




«Ми не можемо дозволити собі зараз таку розкіш, як смисли для вбогих.

Наша робота — це смисли для щасливих пасіонаріїв.

Бо вони вже народилися. І вже ростуть».

Маріанна Кіяновська.

 

Відсутність в Україні чітко окресленої державної ідеології з часом перетворила соціально-політичне міфотворення на одну з провідних рис буття суспільства. Особливо гостро брак ідеології став відчутним після Революції Гідності. Водночас, як зазначає О. Гойман: «Зовнішня загроза сприяє об’єднанню українців, незважаючи на конфесійну, національну приналежність, мову і місце проживання»[1].

Цивілізаційні виклики, що постали перед Україною, загострили потребу в розмежуванні свідомої та несвідомої діяльності соціуму, історії «бажаної» та реальної. В умовах анексії частини територій та війни на східних кордонах країни гуманітарії зобов‘язані запропонувати українському суспільству дієвий інструмент свідомої консолідації та визначення єдиних ціннісних орієнтирів. Одним із найбільш дієвих засобів у цьому сенсі є добір та суспільне «проговорювання» персоналій, які витворюють своєрідний «звичаєвий пантеон»[2] нації як набір узвичаєних поведінкових і націєасоціативних типів[3], котрі маркують власними іменами певні історичні проміжки. Відсутність його у суспільстві спричиняє ціннісний хаос і безсистемність роботи виховних інституцій, веде до мимовільної переорієнтації молодшого покоління на пантеони інших держав. Частково дану проблематику в своїх дослідженнях порушували: В. І. Попик, Н. П. Марченко, Н. І. Любовець (у царині біографіки)[4]; Н. М. Вернигора, Н. С. Дяченко, О. В. Іванченко, Г. В. Корнєєва, Л. М. Кусій, Н. П. Марченко, Е. І. Огар (у царині книгознавста та пробем читання)[5]; І. В. Братусь, А. Є. Здражко, С. С. Іванюк, Т. Б. Качак, В. В. Кизилова (у царині літературознавства)[6]; І. В. Вавілова, В. В. Гладишев, І. Д. Нілова (у царині педагогіки)[7]. Водночас прискорена інформатизація та поява суспільства знань призвели до цифрової та гуманітарної нерівності: частина успішних в інших сферах буття суб‘єктів залишаються несформованими користувачами знання. Відтак історія та біографія факту стає доступною лише частині суспільства, інші представники якого (не залежно від віку) спроможні сприймати лише історію сюжетів і образних міток (як діти!). Отже, значимим стає не сам факт, а його грамотне позиціонування, просування та інтерпретування. За цих умов біографічна галузь знання перетворюється на міждисциплінарну самостійну сферу, котра, по-суті, визначає культурологічно-ціннісні орієнтири суспільства. (Йдеться не лише про наукові засади формування національного чи державного пантеону, а й про ціннісні критерії відбору постатей і вибору ключових, сигнальних моментів їх долі для подальшого тиражування та узвичаєння в системі суспільних цінностей).

 


[1] О. О. Гойман, Маніпулювання масовою своідомістю в умовах гібридної війни [в:] Грані, 2015, с. 50.

[2] Під цим поняттям розуміємо історично тяглий узвичаєний у щоденному житті суспільства набір персоналій, котрі більшістю трактуються як типові виразники їхніх рис, потреб і спромог.

[3] Йдеться про постаті, з якими на рівні буденної свідомості асоціює себе людина як представник певної нації.

[4] До прикладу див.: В. І. Попик, Ресурси довідкової біографічної інформації: історичний досвід формування, сучасний стан, проблеми та перспективи розвитку, Київ, 2013; Н. П. Марченко, «Біографія дитинства» в науковому полі біографіки та колі дитячого читання [в:] Бібліотечний вісник, 2011, № 6, с. 28-34; Н. П. Марченко, Продукування та адаптація до потреб користувача та пропагування біографічного знання бібліотеками України для дітей [в:] Українська біографістика, 2015, Вип. 11, с. 296-311; Н. І. Любовець, Біографічні серії в контексті розвитку української біографічної традиції [в:] Українська біограф істика, 2008, Вип. 4, с. 267–282.

[5] До прикладу див.: Н. М. Вернигора, Книговидання для дітей в Україні ХХ століття: типологія, проблематика, жанрові особливості, Київ, 2013; Н. С. Дяченко, Формування системи рекомендаційних бібліографічних посібників для дітей в Україні, Київ, 1998; О. В. Іванченко, Видавництво «Веселка»: особливості становлення, функціонування й розвитку (1934-2010 рр.), Київ, 2011; Г. В. Корнєєва, Українська дитяча книжка Східної Галичини: історико-книгознавчий аспект (друга половина XIX ст. – 1939 p.), Київ, 2005; Л. М. Кусий, Михайло Таранько — редактор і видавець української періодики та книжкових серій для дітей і молоді (1919–1939 рр.), Київ, 2009; Н. П. Марченко, Видання для дітей в Україні 1917-1923 рр.: історіографія, джерела, типологія Київ, 1998; Е. І. Огар, Дитяча книга в українському соціумі (досвід перехідної доби) Львів, 2012.

[6] До прикладу див.: І. В. Братусь, Історико-біографічна проза Оксани Іваненко, Київ. 2001; А. Є. Здражко, Історіографічний огляд українських видань перекладної дитячої літератури від кінця ХІХ ст. до початку ХХІ ст., Херсон, 2013; С. С. Иванюк, Украинская советская проза для детей. 1917–1941. Герой и концепция адресата, Київ, 1987; Т. Б. Качак, Модель художньої репрезентації дискурсу дитинства у біографічних та автобіографічних творах для дітей [в:] Біографія як текст: матеріали ХІ Міжнар. поетикологічної конф. (16-17 жовт. 2014 р.), Чернівці, 2014, с. 56–57; В. В. Кизилова Художня специфіка української прози для дітей та юнацтва другої половини ХХ століття, Луганськ, 2013.

[7]До прикладу див.: І. В. Вавілова, Дитяча література як засіб формування особистості дитини (друга половина XIX – початок XX ст.), Харків, 2008; В. В. Гладишев, Вивчення автобіографічних матеріалів у процесі вивчення життя і творчості письменника в курсі зарубіжної літератури (11 клас), Київ, 1995; І. Д. Нілова, Художні компоненти структури навчальної книги як засіб розвитку пізнавального інтересу молодших школярів, Київ, 1997.

 

Творчість сучасної української письменниці Наталії Дев’ятко ввійшла до списку літератури для додаткового читання школярами. Зокрема рекомендована для старших підлітків її трилогія "Скарби Примарних островів". Нині вийшли друком дві частини: "Карта і компас" та "Кохана Пустельного Вітру". Ці романи відразу після виходу стали предметом обговорення критиків, численних відгуків та рецензій (Н. Антоненко, В. Білявська, Е. Заржицька, Т. Литовченко та ін.), але не досліджувались в контексті сучасного літературного процесу та розвитку українського фентезі як його складової частини. Звернення до аналізу художнього світу романів на часі, адже вони презентують нову жанрову модифікацію в літературі для дітей та юнацтва – пригодницьке фентезі з виразними мариністичними мотивами.

Морські пригоди, як основний сюжетний стрижень, проглядаються крізь низку фентезійних елементів – міфологію, ущільнений хронотоп, розмаїтий образний світ. Море, як особливий душевний стан персонажів, об’єднує їх у єдину команду однодумців. Воно є ініціальною ознакою для упізнавання "Своїх": "Карта з’явиться знову, коли ти знайдеш тих, у чиїх очах плескотить море" [1, с. 4].

«Краса без красивостей» дитячої музи Ліни Костенко
20 травня 2020, 8:15   Автор: Антоніна Мовчун

 

Поезія Ліни Костенко має дві найцінніші людські чесноти – мужність і розум. Водночас – це твори ніжної та прекрасної жінки, що володіє могутньою силою почуттів, вражає їх витонченістю та аристократизмом. Поет і критик В. Базилевський переконаний: «Українській літературі поталанило, що є у ній постать, яка життям і творчістю утверджує благородство вищих мистецьких принципів». Чистий і щирий голос Ліни Костенко, її неповторно-своєрідна поезія вже понад півстоліття чарують нас. Шанувальники її таланту не стомлюються в нетерплячому очікуванні нових книг поетеси. Їх вихід у світ – завжди культурне свято для України.

 

Біль недитячих вражень...

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року. Її маленька батьківщина – невеличке, ошатне у своїй буйній зелені містечко Ржищів на Канівщині. Тут вона побачила світ у родині високоосвічених порядних людей – шкільних учителів. Батько знав дванадцять мов, вільно почувався в усіх шкільних науках, тому чи й не всі навчальні предмети міг викладати (та й викладав!) у школі. Родина майбутньої поетеси зазнала суворих переслідувань у роки сталінщини. Батько був репресований, десять найкращих років свого життя він втратив у концтаборах. І донька змалку засвоювала та переплавляла в собі ту родинну силу духу. Від батьків здобувала гіркий досвід життєвої мужності й любові, стійкості й наполегливості.

Раннє дитинство Ліни минало понад Дніпром – річкою, з якою пов’язано чимало поетичних перлин поетеси. Скупана в його водах, вона одну зі своїх збірок назве «Над берегами вічної ріки». Тож дитинство її, й справді, пройшло «над берегами вічної ріки» – спочатку у Ржищеві. Коли ж дівчинці минуло шість років, батьки-вчителі переїхали до Києва. Там її з матір’ю застала Друга світова війна. Ліні було одинадцять... На все життя в душі залишилася гіркота тих чорних днів. Вона болить поезіями, у яких згадується «дитинство, вбите на війні» та «перший вірш, написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні». Про початок своєї творчості Ліна скаже: «Справа не в тому, коли написано перший вірш. Справа в тому – коли вперше відчута поезія». Може, тому, закінчивши після війни середню школу і вступивши в Київський педагогічний інститут, щоб зберегти родинну династію вчителів, Ліна навчання продовжувала вже в Москві – у єдиному на весь гігантський тодішній Союз – Літературному інституті імені М. Горького.

 

Постановка        проблеми.        Проблема        взаємозв’язку пізнання, мислення та мови розроблялася в лінгвістичній науці здавна. У результаті  цілеспрямованого  дослідження  процесу  відображення  явищ  навколишньої  дійсності  в мові постав складний витвір пізнавальної людської  діяльності  –  картина  світу,  що  становить  ядро  світогляду,  загальнокультурне  надбання  нації.  У  залежності  від  ступеня  узагальненості  осягнення навколишнього світу виокремлюють її концептуальну,  наївну,  наукову  моделі.  Кожну  з  них  формує  мовна  картина  світу  (МКС)  з  її  складниками:  МКС  людства,  національна  МКС,  МКС   певної   спільноти   людей,   індивідуальна   МКС.  Відтак  у  лінгвістиці  кінця  ХХ  –  початку  ХХІ століття проблематика, пов’язана з мовним образом  світу,  що  синтезує  матеріальний  дух,  досвід  нації,  привертає  увагу  все  більшої  кількості дослідників.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Наукові  інтереси  сучасних  учених  спрямовані  на  розгляд  не  лише  загальнонаукової  (Ф.  Бацевич,  Л. Лисиченко, О. Маслова, О. Селіванова, Ж. Соколовська), а й окремих/спеціальних картин світу – міфологічної, народнопоетичної, художньої, чоловічої,  жіночої  (С.  Єрмоленко,  Н.  Данилюк,  В.  Жайворонок,  Н.  Мех,  Т.  Сукаленко  та  ін.).  У  цьому  контексті  цікавим  об’єктом  постає  дитяча  МКС,  яка  опрацьована  ще  недостатньо,  її  моделювання є одним із актуальних питань ан-трополінгвістики. Витоки     цієї     проблематики     пов’язуємо     з  вивченням  дитячого  мовлення  ще  І.  Франком,  О. Курило, С. Смаль-Стоцьким. Відтоді воно виступає  складним  мовним  і  психічним  явищем,  яке вивчають лінгвісти, психологи, педагоги. Згодом  лексика  дитячого  мовлення  принагідно  залучалася під час вирішення проблем соціальних варіантів української мови (В. Ващенко), формування мови та мовлення (Т. Возний), перекладознавства  (В.  Карнаушенко),  практичної  лексикографії  (В.  Чернецький)  [4;  5;  8;  16].  Про  чільне  місце дитячого мовлення в різноплановій мовній системі свідчить розвиток такої галузі сучасного мовознавства як онтолінгвістика, яка вивчає формування мовленнєвої компетенції дитини, виникнення  й  подальші  вікові  зміни  в  мові  індивідів.  Сучасні наукові розробки в цьому напрямку розширюють наші уявлення про виникнення і розвиток  людської  мови,  її  функції  та  особливості.  Спробою  описати  перебудову  сприйняття,  зміцнення  пам’яті,  розширення  уявлення  і  мислення під впливом народної творчості та художньої літератури  є  доробок  Н.  Дзюбишиної-Мельник (6, 7).   Дитяче мовлення розглядалося на прикладі творчості  класиків  української  літератури  і  сучасних письменників у розвідках Г. Атрошенко, А.  Мойсієнка,  Б.  Тихолоза  [1;  10;  14].  Отже,  за  останні  роки  стало  помітним  зацікавлення  науковців лексикою художнього дитячого мовлення, яка у всьому багатстві та різноманітті представлена в творах для дітей. 

Феномен сучасної української хлопчачої прози
4 грудня 2019, 14:26   Автор: Тетяна Качак

Феномен сучасної української хлопчачої прози

Феномен дівчачої і хлопчачої прози для дітей та юнацтва постав унаслідок появи значної кількості ґендерно маркованих творів – однієї із ключових тенденцій розвитку сучасної української літератури для юних. Універсальна модель дитинства, яка є домінантною у прозі для дітей, у підлітковому її сегменті увиразнюється і набуває фемінних та маскулінних ознак. Акцентуючи на проблемах дорослішання, автори розкривають проблему становлення особистості та формування гендерних ролей.

Сьогодні маємо чудові зразки як дівчачої, так і хлопчачої прози. І якщо дівчачу прозу розглядаю в контексті  фемінного дискурсу, то закономірно, що хлопчача проза репрезентує маскулінний дискурс. Про це детально йдеться у монографії «Тенденції розвитку української прози для дітей та юнацтва початку ХХІ ст.»[1].

«Маскулінний дискурс – сукупність комунікативних висловлювань, об’єднаних репрезентацією маскулінності як категорії ґендеру, комплексу тілесних, психічних і поведінкових особливостей, цінностей і стереотипів, які характерні для чоловіків. У художній прозі він реалізується на різних рівнях поетики: у типово хлопчачих темах і проблемах, центруванні й виписуванні хлопчачих образів і характерів, жанрово-стильових і наративних моделях, мові й інших маскулінно ідентифікованих елементах твору»[2] .

«Хлопчачий текст – художній текст, який створений на основі центрування образів, характерів, опису поведінки та психології хлопців, що безпосередньо пов’язано з актуалізацією дискурсу маскулінності, домінуванням чоловічих уявлень, досвіду. Він, як правило, адресований не тільки читачам-хлопцям, але завжди про них. Яскравими зразками репрезентації маскулінного дискурсу, хлопчачих текстів є реалістичні повісті «Не такий», «Незрозумілі», «Не-Ангел» Сергія Гридіна, «Арсен» Ірен Роздобудько, оповідання із збірки «10 історій для хлопців»,  пригодницькі повісті «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу», «Пригоди тричі славного розбійника Пинті», «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» Олександра Гавроша, «Іван Сірко – великий характерник», «Іван Сірко – Славетний кошовий» Марії Морозенко, історичні пригодницькі повісті та романи «Сторожова застава», «Джури козака Швайки», «Джури-характерники», «Джури і підводний човен», «Джури і Кудлатик», автобіографічна повість «Потерчата» Володимира Рутківського, детективні повісті «Полювання на золотий кубок», «Мисливці за привидами», «Собачі клопоти», «Небезпечна спадщина», «Клуб боягузів», «Донька короля», «Колекція гадів», «Група залізного порядку», «Гімназист і Чорна рука» Андрія Кокотюхи.

Тенденція актуалізації хлопчачих текстів в українській літературі для юних не нова. Історія української літератури для дітей та юнацтва ХХ ст. фіксує тяглість традиції маскулінного дискурсу в різножанрових творах. Її реалістичний напрям найяскравіше презентують твори «Малий Мирон» (1903)  І. Франка, «Кумедія з Костем» (1910) і «Федько-халамидник» (1913) В. Винниченка, «Чмелик» (1920) В. Короліва-Старого, «Казка мойого життя» (1936 – 1941)  Б. Лепкого, «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1978) Гр. Тютюнника. Їм притаманні маскулінний тип поетики, автобіографізм, спогади з дитинства»[3].

Також зауважую, що твори про хлопців не завжди транслюють стереотипні уявлення про маскулінність. Комплексом психологічних і поведінкових особливостей, які не відповідають уявленням про маскулінність, наділяють своїх героїв хлопчаків Григір Тютюнник («Дивак»), Віктор Близнець («Звук павутинки»), Євген Гуцало («Дениско»). Ця тенденція ще сильніше проявляється в сучасних прозових текстах для дітей і юнацтва. Специфічні ознаки маскулінності засвідчує пригодницька проза. Традицію Бориса Харчука, Всеволода Нестайка, Анатолія Дімарова, Володимира Малика в історико-пригодницькій прозі майстерно продовжують Володимир Рутківський («Сторожова застава», «Джури…»), Марія Морозенко («Іван Сірко – великий характерник», «Іван Сірко – Славетний кошовий»), а в пригодницькій історико-біографічній та казковому епосі – Олександр Гаврош. 

Маскулінний дискурс у творах для дітей та юнацтва реалістичного спрямування розбудовується через типово хлопчачі теми і проблеми, трансляцію автором способу сприйняття і бачення світу (часто через автобіографізм) позицію головного героя – хлопця. Тема дорослішання хлопців, формування чоловічих якостей і способів поведінки у різних ситуаціях й обставинах – ключова в адресованих підліткам реалістичних творах Сергія Гридіна. Автор максимально відверто описує психологічний і фізіологічний, статевий розвиток хлопців, становлення їх ґендерної ідентичності.