Спроба гендерної класифікації сучасної літератури для дітей,

як найпростіша кількісно-порівняльна характеристика

за єдиною ознакою статевої приналежності авторства

На думку психологів, книги для хлопчиків і дівчаток бажано розрізняти, оскільки психологія у них різна. Звідси, хлопчикові прийнятніше читати казки про благородних лицарів, героїв тощо, так як вони виховують «чоловічі» риси вдачі, а для дівчаток – книжки про принцес, фей і т. д. Відразу ж напрошується питання, а як щодо розмежування авторства? Логічно, що за поняттям «сродна душа» для хлопчиків мали б писати автори-чоловіки, а для дівчаток – жінки-письменниці. Себто, дівчатка пишуть для дівчаток, хлопчики – для хлопчиків, як такі, що на практиці пережили подібні проблеми становлення. Втім, це окрема тема для майбутньої дискусії, як і для більш ширшого висвітлення її в наукових працях та дослідженнях на цю тему. Повертаючись до ключового питання нашої конференції про ключові питання сучасної літератури для дітей, у сьогоднішній нашій розмові насамперед хочу звернути увагу на простіший вияв розмежування за єдиною ознакою статевої приналежності авторства. Насамперед, наведу слова чоловіка-письменника: «Здається, більшість дитячих письменників – жінки. З іншого боку, мені дивно, що чоловіки не пишуть для дітей, адже багато з них залишається дитиною в душі ще дуже довго. Можливо, вони соромляться цього або бояться це розкрити»…[9]. Цей вислів належить сучасному знаному автору Олесю Ільченку. Закликана цими словами до власного обдумування порушеної проблеми, пригадую імена сучасних дитячих письменників і мимоволі ловлю себе на тому, що також нараховую більше таки що жіночих імен в царині творчості для дітей. Втім, виключно на свій розсуд покладатися у цій справі замало – зважаючи на свої читацькі уподобання, книжкові рекламні компанії та цілеспрямовану промоцію окремих видавництв, як і власну «розкрутку» деяких передбачливих борзописців тощо… Отож, послуговуючись не надто привабливою для творчої людини наукою, званою сухим словом «статистика», вдаюсь до можливого пошуку істини. Для цього використовую найпростіший метод: огляд двох знакових книжкових подій, що проходять щорічно в різних містах – у Києві, та у Львові. Розпочнімо із «найсвіжішого».

Відповідь на два означені «КЛЮЧові» питання, на мій погляд, значною мірою лежить у проблемі «Відсутність культури читання в дітей».
Від багатьох письменників, бібліотекарів, учителів (мовчу вже про «звичайних» людей!) доводилось чути: «А моя дитина читати не любить». Причому, вимовлялося це мало не з гордістю: от, мовляв, яка вишукана, яка перебірлива й оригінальна у смаках моя дитина! А про те, що насправді це звучить не ліпше, ніж «А моя дитина вітатися до людей не любить» чи «А моя дитина зубів не чистить», — геть і думки нема! Як і про те, що це ж ми, письменники, батьки, вчителі якраз і не привчили дитини до читання, користаючись із того, що її перебування «в телевізорі» чи «в комп’ютері» насправді дуже зручне, адже дозволяє спокійно займатися своїми справами. Прилучення ж до книжки, звісно, вимагає великої повсякденної праці, винахідливості та любові.

«Як на мене, КЛЮЧова проблема в літературі для дітей — це велика кількість низькопробних книжечок — вульгарно проілюстрованих, із дуже слабким, часто явно графоманським текстом.
Не далі як цього літа в Італії через цю проблему я плакала ревними сльозами, і то не в переносному, а в прямому сенсі цих слів. Скрізь, де буваю, я обов’язково дивлюся на книжки. Так от, в Італії мене вразили не найчудовіші видання, — вони там є, але не гірші є і в нас. Зате чого там не знайшла (хоч шукала ретельно) — це дешевих книжечок-потвор, які в нас продаються ледь не на кожному кроці — на Петрівці, біля виходів із метро, у книгарнях, навіть на книжкових ярмарках-ВИСТАВКАХ! В Італії вони відсутні. Є дорожчі, є й дешевші, є більш ошатні, подарункові, а є простіші, скромні, але — все одно красиві, зроблені з великим смаком.

Італійцям важливо, щоб у їхніх дітей формувалися правильні вподобання, щоб діти виростали естетами. А нам — не важливо?

На запитання КЛЮЧа відповідає дитяча письменниця, поетеса, літературний критик

Оксана Лущевська

— Чи повинна держава/суспільство якимось чином регулювати процеси в книговиданні для дітей/дитячому читанні поза шкільництвом? Якщо можете, порівняйте ситуацією за межами України з вітчизняною.

Держава мала б усіляко підтримувати й стимулювати книговидання, а не регулювати його. У США, де я зараз отримую освіту, і вивчаю, зокрема, американський досвід у сфері дитячої літератури, функціонують кілька провідних видавництв, таких як Scholastic, Random House, Simon & Schuster, HarperCollins, Penguin Putnam і приблизно 250 менших.  Можна стверджувати, що федеральний уряд практично не втручається в їхню роботу та книговидання загалом за виключенням сфери законів, зокрема щодо прав автора та видавця.

На сьогодні, і то не в останню чергу завдяки активній позиції Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва, в Україні активізувались різні літературознавчі студії, які включили нарешті літературу для дітей та юнацтва як обов’язковий предмет вивчення у Вишах не лише студентами-педагогами, але й студентами-філологами. Варто наголосити, що ЛДЮ як предмет дослідження розглядається тепер не лише крізь призму педагогічно-виховної функції (в цьому напрямі вже маємо багаторічний досвід роботи кафедри методики викладання російської мови та світової літератури Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, літературної лабораторії Національної академії педагогічних наук України та ін.), а й сприймається літературознавцями як самобутній феномен, котрий заслуговує на особливу увагу. Тут варто згадати активну працю Інституту філології та соціальних комунікацій Бердянського державного педагогічного університету, кафедри теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка, кафедри зарубіжної літератури та теорії літератури Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича, кафедри зарубіжної літератури Полтавського національного педагогічного університету ім. В.Короленка, кафедри української літератури Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара та ін.). Вторгнення світил науки з дорослої літератури у дитячу знаменує безперечний прорив, або, краще назвати, реформу як у сфері літературознавчої науки, так і в питаннях визнання ЛДЮ як самодостатнього літературного феномену. Однак самих досліджень у сфері літературознавства чи теорії літератури в Україні було здійснено досі ще дуже мало. Тому, розкриваючи концепцію літератури для дітей та юнацтва сьогодення, доцільним є звернутися до основоположних досліджень ЛДЮ, запропонованих іноземними фахівцями у цій галузі (Марія Ніколаєва (Великобританія), Ганс-Гайно Еверс (Німеччина), Джон Штефенс (Австралія) та ін., оскільки школа наукових філологічних розвідок цього феномену у світі існує вже понад сорок років. При цьому слід, звісно, переглянути здобутки і наших знавців  (Ольга Папуша, Віктор Костюченко, Лілія Овдійчук та ін.).