«Батьки і діти, діти і батьки, нам нічого ділить на спільнім полі»
Б. Олійник

Найбільш глобальним зрушенням останніх десятиліть у планетарних межах стало стрімке прискорення інформатизації суспільства, зокрема й українського, та трансформація його у принципово нову сутність, яку нині прийнято означувати як «суспільство знань».
Ознаками цього нового стану є:
- різка гуманітарна та інформаційна нерівність людей, не пов’язана з їхнім майновим чи соціальним статусом (людина впливова, визнана та зреалізована може бути глибоко некультурною, з несформованими смаками та деградованою мораллю);
- різке пришвидшення зміни поколінь, коли втрачається зв’язок на рівні побутових реалій і культурно-соціальних матриць уже не між онуками та дідами (як було у 20 ст.), а в межах одного десятиліття;
- комунікація та самореалізація особи перестає залежати від місця її фізичного перебування та сьогочасного реального оточення (відтак, на рівні «живого прикладу» наслідуються не лише традиційні культурні зразки, а й віддалені: харчуватися «як японець», одягатися «як в Парижі», вірити у африканське вуду, спілкуватися в Мережі з товаришем із Австралії та працювати в тій таки Мережі на фірмі, офіс якої розташовано в Італії) тощо.

Спроба гендерної класифікації сучасної літератури для дітей,

як найпростіша кількісно-порівняльна характеристика

за єдиною ознакою статевої приналежності авторства

На думку психологів, книги для хлопчиків і дівчаток бажано розрізняти, оскільки психологія у них різна. Звідси, хлопчикові прийнятніше читати казки про благородних лицарів, героїв тощо, так як вони виховують «чоловічі» риси вдачі, а для дівчаток – книжки про принцес, фей і т. д. Відразу ж напрошується питання, а як щодо розмежування авторства? Логічно, що за поняттям «сродна душа» для хлопчиків мали б писати автори-чоловіки, а для дівчаток – жінки-письменниці. Себто, дівчатка пишуть для дівчаток, хлопчики – для хлопчиків, як такі, що на практиці пережили подібні проблеми становлення. Втім, це окрема тема для майбутньої дискусії, як і для більш ширшого висвітлення її в наукових працях та дослідженнях на цю тему. Повертаючись до ключового питання нашої конференції про ключові питання сучасної літератури для дітей, у сьогоднішній нашій розмові насамперед хочу звернути увагу на простіший вияв розмежування за єдиною ознакою статевої приналежності авторства. Насамперед, наведу слова чоловіка-письменника: «Здається, більшість дитячих письменників – жінки. З іншого боку, мені дивно, що чоловіки не пишуть для дітей, адже багато з них залишається дитиною в душі ще дуже довго. Можливо, вони соромляться цього або бояться це розкрити»…[9]. Цей вислів належить сучасному знаному автору Олесю Ільченку. Закликана цими словами до власного обдумування порушеної проблеми, пригадую імена сучасних дитячих письменників і мимоволі ловлю себе на тому, що також нараховую більше таки що жіночих імен в царині творчості для дітей. Втім, виключно на свій розсуд покладатися у цій справі замало – зважаючи на свої читацькі уподобання, книжкові рекламні компанії та цілеспрямовану промоцію окремих видавництв, як і власну «розкрутку» деяких передбачливих борзописців тощо… Отож, послуговуючись не надто привабливою для творчої людини наукою, званою сухим словом «статистика», вдаюсь до можливого пошуку істини. Для цього використовую найпростіший метод: огляд двох знакових книжкових подій, що проходять щорічно в різних містах – у Києві, та у Львові. Розпочнімо із «найсвіжішого».

Відповідь на два означені «КЛЮЧові» питання, на мій погляд, значною мірою лежить у проблемі «Відсутність культури читання в дітей».
Від багатьох письменників, бібліотекарів, учителів (мовчу вже про «звичайних» людей!) доводилось чути: «А моя дитина читати не любить». Причому, вимовлялося це мало не з гордістю: от, мовляв, яка вишукана, яка перебірлива й оригінальна у смаках моя дитина! А про те, що насправді це звучить не ліпше, ніж «А моя дитина вітатися до людей не любить» чи «А моя дитина зубів не чистить», — геть і думки нема! Як і про те, що це ж ми, письменники, батьки, вчителі якраз і не привчили дитини до читання, користаючись із того, що її перебування «в телевізорі» чи «в комп’ютері» насправді дуже зручне, адже дозволяє спокійно займатися своїми справами. Прилучення ж до книжки, звісно, вимагає великої повсякденної праці, винахідливості та любові.

«Як на мене, КЛЮЧова проблема в літературі для дітей — це велика кількість низькопробних книжечок — вульгарно проілюстрованих, із дуже слабким, часто явно графоманським текстом.
Не далі як цього літа в Італії через цю проблему я плакала ревними сльозами, і то не в переносному, а в прямому сенсі цих слів. Скрізь, де буваю, я обов’язково дивлюся на книжки. Так от, в Італії мене вразили не найчудовіші видання, — вони там є, але не гірші є і в нас. Зате чого там не знайшла (хоч шукала ретельно) — це дешевих книжечок-потвор, які в нас продаються ледь не на кожному кроці — на Петрівці, біля виходів із метро, у книгарнях, навіть на книжкових ярмарках-ВИСТАВКАХ! В Італії вони відсутні. Є дорожчі, є й дешевші, є більш ошатні, подарункові, а є простіші, скромні, але — все одно красиві, зроблені з великим смаком.

Італійцям важливо, щоб у їхніх дітей формувалися правильні вподобання, щоб діти виростали естетами. А нам — не важливо?

На запитання КЛЮЧа відповідає дитяча письменниця, поетеса, літературний критик

Оксана Лущевська

— Чи повинна держава/суспільство якимось чином регулювати процеси в книговиданні для дітей/дитячому читанні поза шкільництвом? Якщо можете, порівняйте ситуацією за межами України з вітчизняною.

Держава мала б усіляко підтримувати й стимулювати книговидання, а не регулювати його. У США, де я зараз отримую освіту, і вивчаю, зокрема, американський досвід у сфері дитячої літератури, функціонують кілька провідних видавництв, таких як Scholastic, Random House, Simon & Schuster, HarperCollins, Penguin Putnam і приблизно 250 менших.  Можна стверджувати, що федеральний уряд практично не втручається в їхню роботу та книговидання загалом за виключенням сфери законів, зокрема щодо прав автора та видавця.