«Все прийшло саме собою і невідомо звідки…» (Інтернет-поштова розмова Лілії Овдійчук із Сергієм Гридіним). 

Сергій Гридін як письменник, що творить для дітей, уже відомий в Україні. Його казкові повісті про Федька – прибульця з Інтернету набули великої популярності. Книги на полицях бібліотек не затримуються. Діти залюбки читають про пригоди комп’ютерного віруса, який з’явився у квартирі звичайного школяра Сашка Біленького, любителя віртуальних ігор. Саме Федько й запропонував Сашкові та його товаришеві Петрику, якого називали Професором за велику кількість прочитаних книг та енциклопедичні знання, побувати у комп’ютерній грі насправді.

Погоджуючись, хлопці не знали, скільки пригод і випробувань їх чекає, поки вони повернуться додому, в затишну кімнату, подалі від страхів і небезпек. Три книги про Федька, прибульця з Інтернету, давали підстави говорити про автора як дотепного вигадника і казкаря, проте у 2013 р. він раптом написав твір, який за всіма ознаками належить до реалістичної прози. Це повість «Не такий». І ще в одному амплуа проявив себе Сергій Гридін. Під час проведення у Рівному симпозіуму «Література. Діти. Час»  у 2013 р. він був директором літературного фестивалю для дітей «Дивокрай» (разом із Євгенією Пірог, креативним директором, координатором проекту «Додай читання»).

Що ховається під яскравою обкладинкою?

Гендерні стереотипи у сучасній українській літературі для дітей

Комп’ютери, телебачення, інтернет, музика, кіно, анімація, книжки — усі ці заняття і розваги конкурують за вільний час дорослих і дітей. Книги мають властивість «затягувати» читача у свій світ, потребують співтворчості і співпереживання. Читання є «складною» розвагою, але саме книги можуть не тільки розважати, а й навчати, розвивати особистість, давати досвід, якого людина може й не набути в реальності.

Та не завжди можна навіть передбачити, що ховається під яскравою обкладинкою.

На цей матеріал мене надихнула публікація Андрія Кокотюхи "На підтримку перекладної літератури в Україні (наївні, але власні думки вголос)".

Ні для кого не таємниця, що від того, які книги читає людина у дитячому та підлітковому віці, залежить, якою вона виросте (про тих, хто не читає художню літературу поза шкільною програмою, не говоримо, бо там проблеми ще глобальніші). Не дарма Володимир Висоцький співав: "Нужные книги ты в детстве читал".

От у тому, які книги "потрібні", а які "не дуже", ми й спробували розібратися. Найбільше нас цікавили книги для середнього і старшого шкільного віку, бо ця література має важливу функцію для розвитку особистості. Саме у цьому віці дитина набирає найбільшу кількість моделей поведінки, формується її світогляд відповідно до життєствердного або маргінального типів, у свідомих вчинках проявляється характер.

ФОРУМ – ЦЕ ЩОРІЧНИЙ ПИСЬМЕННИЦЬКИЙ ЗЇЗД

Упродовж 10-14 вересня 2014 р. у Львові відбувався  черговий, 21-й Форум видавців. Як свідчать його учасники, кожен із них мав своє окремішнє обличчя. Про особливості нинішнього ведуть розмову письменники Анатолій КАЧАН та Володимир РУТКІВСЬКИЙ.

-  Володимире Григоровичу,  ти вже не вперше на форумі. Що він значить особисто для тебе?

 - Це форум не лише одних видавців.  Для мене, як й для сотень «діючих» літераторів, він є ще й  своєрідним письменницьким з’їздом, на якому можна обговорити свої проблеми, зустрітися з колегами і взагалі відчути себе часткою того бурхливого і життєрадісного прогресу, який зветься літературним життям. Причому на відміну від звичних з’їздів, які проходять що п’ять років, цей, «львівський», проходить щорічно.

- Чим, він, як на твою думку відрізняється від попередніх?

- Тим, що майже всі - і видавці, і літератори, і читачі –побоювалися, що він взагалі не відбудеться. Адже на сході  точиться війна і на рахунку кожна копійка. Тож нам зараз не до форумів. Проте, на щастя, цього не сталося.  Львів довів, що він обрав гідних очільників,  які цією акцією ніби підкреслюють, що наше життя Донбасом не закінчується, воно, не зважаючи ні на що, продовжується у звичному режимі: працюють установи, гуляють весілля, збираються форуми. І як тут не подякувати невтомній пані Олександрі Коваль -  натхненникові та постійному організаторові  Форуму. Вона у ці важкі часи звалила на свої тендітні плечі те, що не під силу і сотням чоловіків!

Книга Свободи та Обов‘язку або Що читати піліткам?

Для початку кілька слів, аби з‘ясувати, про що власне йдеться, коли ми говоримо «книжка для підлітка».

Насамперед, це — один із наймолодших сигментів книжки для дітей, який окреслився лишень із появою в суспільстві такого явища як «недоросль» у сенсі особи, котра в традиційному суспільстві мала б усі права «дорослого», але в урбанізованому світі при повній фізичній зрілості є по суті «дитиною» (неправочинною, залежною, соціально невизначною). Видається, що першими осібної, специфічної «підліткової» книжки почали потребувати саме учні розмаїтих «старших шкіл» — доволі освічені, виховані, фізично зрілі, але все ще «не допущені» у дорослий світ. Їхні ровесники в селі чи в межах традиційних фахових, національних, релігійних ті ін. спільнот міста не мали ні часу на «лишнє» читання, ні «підліткових проблем», бо повністю реалізувалися як дорослі повноправні члени спільноти — рано одружувалися, самостійно утримували себе й рідних тощо. Відтак, маємо пам‘ятати, що від початку так звана «підліткова» книжка — це насамперед «міська» книжка, книжка здебільшого «хлоп‘яча», а також книжка, покликана розважити, дати «випустити пар». Бо, з одного боку, читач мав відчувати, що не тратить даремно часу, читаючи (т. т. мусить дізнаватися насправді важливі, нові та обов‘язково корисні йому речі), а з іншого — потребував осягти «свободу дорослого життя» хоча б у співпереживанні та фантазії. У цьому сенсі класикою, як на мене, є «П‘ятнадцятирічний капітан» Жуля Верна, згодом — «Ловець у житі» Дж. Селінджера та «Чайка Джонотан Лінгвістон» Р. Баха.

Отже, первісно у читанні підіток реалізував «обов‘язок дитини», навчаючись, і «свободу дорослого», насолоджуючись. Тому для себе визначаю книгу для підлітків насамперед як Книгу Свободи та Обов‘язку.