Dafny: Які книжки, на Вашу думку, треба обов’язково прочитати дитині, підлітку? Дякую за відповідь.

Олександр Гаврош: Їх багато. І ви самі знайдете на них відповідь, бо краще за всіх знаєте свою дитину. Для початку спробуйте зацікавити книжками, які колись на вас самих справили незабутнє враження у дитинстві. Класика вічна. На щастя. :)

Олеся_1: Ви ж ніби починали як "дорослий" письменник, а потім перейшли на дитячі книжки? Як і чому так сталося?

Олександр Гаврош: Перейшов на дитячу літературу, бо з’явилися теми, про які вважав конче слід розповісти нашим дітям – карпатське опришківство та історія українського силового атлета і циркача Івана Сили, котрим захоплювався на початку ХХ століття увесь світ. Не тільки ж про Робін Гуда та Термінатора українцям знати! Ось так я став дитячим письменником. :)

Говорячи про різні покоління дитячих письменників, ми зазвичай маємо на увазі “чисту” літературу в її діахронічному розвитку, але я переконана, що треба говорити про це значно ширше: зокрема, про культури всередині культури і різність ідеологій, ба навіть “культурних свідомостей”.

На рівні “тут-і-тепер” література для дітей, навіть через призму персоналій, зазвичай мислиться зовсім інакше, аніж література для дорослих, при цьому більшість маркерів, якими окреслюються “дорослі літературні покоління”, у цьому випадку виявляються непридатними.

Суттєву роль відіграють, зокрема, цілком звичне — і водночас абсолютно парадоксальне поєднання у дитячому читанні архаїчності й сучасності, а також докорінно інший, аніж у літературі для дорослих, підхід до фабули, до “знаків часу”, до віку, до біографії як такої.

Хочемо ми того, чи не хочемо, але література для дітей є, була і буде простором конструювання життєвих ситуацій. При цьому в Україні, говорячи про дитячу літературу, воліють уникати цілої низки тем. А відтак поняття “дитяча література” мислиться як абсолютно несумісне з поняттями “суспільство споживання”, “гендерне самовизначення”, “глобалізація”, “етнічне і расове протистояння”, “сприйняття поп-культури”, “соціалізація особистості”, “глибока психологічна травма”, “страх смерті” тощо. У дитячій літературі в Україні не порушуються на доступному для дитини рівні питання, які, можливо, допомогли б краще зрозуміти механізми функціонування довколишнього світу, наприклад, проблема взаємовідношення реклами і кон’юнктури або лібералізації і цензури, і т. д., і т. п. Це дуже звужує наше розуміння того, чим є література для дітей у рамках сучасної цивілізації.

– Розкажіть, як ви стали дитячою письменницею?

– Я з дитинства мріяла бути журналістом. Дописувала до газет із восьмого класу, потім була власним кореспондентом районки… З вісімнадцяти років складала вірші. Але потім підросла, а лірика не встигла вирости за мною. Я зрозуміла це і покинула – не хотілося ставати стандартним писакою із посередніми можливостями. Проте, коли народилася моя перша донька, вірші знову почали писатися, але інші – вірші для дітей. Перша прозова книжка теж була написана для дочки, яка мала один великий недолік – кидала справи, не довівши їх до кінця. Я кинулася шукати по дитячих книжках, аби знайти якийсь приклад, що міг би її перевиховати. Не знайшла і… написала сама! Книжка називалася «Незвичайні пригоди Алі»...

«… Розумієте, я дуже відповідальна людина: коли за щось беруся, то мушу це вивчити досконало. І коли я почала писати, то багато читала матеріалів з педагогіки, історії літератури; перечитала усі праці Маршака, Чуковського. Книжка останнього «От 2 до 5» у мене була і є настільною книгою.

У літературі для дітей є цілий ряд прийомів, які використовуються залежно від віку потенційного читача – для найменших, середніх школярів, котрі вже просто не годяться для старших. Для кожної вікової групи є свої понятійні ряди, інший мовний арсенал, запас слів, інша синтетика твору, різні синтаксичні будови. Для найменших дітей треба писати короткими реченнями, вживати менше означень, прислівників та прийменників, головну роль повинні грати дієслово та підмет… Тобто, розумієте, це ціла наука.