Хочемо ми того, чи не хочемо, але література для дітей є, була і буде простором конструювання життєвих ситуацій. При цьому в Україні, говорячи про дитячу літературу, воліють уникати цілої низки тем. А відтак поняття “дитяча література” мислиться як абсолютно несумісне з поняттями “суспільство споживання”, “гендерне самовизначення”, “глобалізація”, “етнічне і расове протистояння”, “сприйняття поп-культури”, “соціалізація особистості”, “глибока психологічна травма”, “страх смерті” тощо. У дитячій літературі в Україні не порушуються на доступному для дитини рівні питання, які, можливо, допомогли б краще зрозуміти механізми функціонування довколишнього світу, наприклад, проблема взаємовідношення реклами і кон’юнктури або лібералізації і цензури, і т. д., і т. п. Це дуже звужує наше розуміння того, чим є література для дітей у рамках сучасної цивілізації.

– Розкажіть, як ви стали дитячою письменницею?

– Я з дитинства мріяла бути журналістом. Дописувала до газет із восьмого класу, потім була власним кореспондентом районки… З вісімнадцяти років складала вірші. Але потім підросла, а лірика не встигла вирости за мною. Я зрозуміла це і покинула – не хотілося ставати стандартним писакою із посередніми можливостями. Проте, коли народилася моя перша донька, вірші знову почали писатися, але інші – вірші для дітей. Перша прозова книжка теж була написана для дочки, яка мала один великий недолік – кидала справи, не довівши їх до кінця. Я кинулася шукати по дитячих книжках, аби знайти якийсь приклад, що міг би її перевиховати. Не знайшла і… написала сама! Книжка називалася «Незвичайні пригоди Алі»...

«… Розумієте, я дуже відповідальна людина: коли за щось беруся, то мушу це вивчити досконало. І коли я почала писати, то багато читала матеріалів з педагогіки, історії літератури; перечитала усі праці Маршака, Чуковського. Книжка останнього «От 2 до 5» у мене була і є настільною книгою.

У літературі для дітей є цілий ряд прийомів, які використовуються залежно від віку потенційного читача – для найменших, середніх школярів, котрі вже просто не годяться для старших. Для кожної вікової групи є свої понятійні ряди, інший мовний арсенал, запас слів, інша синтетика твору, різні синтаксичні будови. Для найменших дітей треба писати короткими реченнями, вживати менше означень, прислівників та прийменників, головну роль повинні грати дієслово та підмет… Тобто, розумієте, це ціла наука.

Біолог за освітою, перекладач за покликанням – про дитячу літературу, взаємодію перекладів із музикою та творчі плани

–  Як ти почав перекладати? Адже маєш зовсім іншу професію. Які були твої перші переклади?

– Перекладати почав заледве не раніше, ніж опановувати професію. Тому я не "біотехнолог, який перекладає" і не "перекладач, який працює в лабораторії". Радше щось середнє. І біологія, і перекладацтво паралельно росли в мені, доки я ріс. І розвивалися у дивному симбіозі. Приміром, для науковця будь-якого рівня життєво необхідно знати англійську – уся література англійською, а ще ж листування із зарубіжними колегами, статті у міжнародні журнали... Отак англійська шліфується. З іншого боку, постійна робота зі словом допомагає, коли пишеш яку-небудь статтю про "особливості ферментативної регуляції системи зсідання крові". Приємно, коли старші колеги прибігають запитати, як краще ту чи іншу фразу повернути...

Перші переклади – це вірші Роберта Бернса і того ж Кіплінґа. Перша прозова проба – "Джонатан Лівінґстон, мартин". Досі не опублікована, до речі. Продаю недорого. Авторські права на оригінал коштують тисячу доларів, переклад віддам за тисячу гривень . Перша книга – "Книга Драконів" Едіт Несбіт. Дитячі казки про драконів англійської авторки кінця 19 ст. Потім "Такі Собі Казки" Кіплінґа.

«Батьки і діти, діти і батьки, нам нічого ділить на спільнім полі»
Б. Олійник

Найбільш глобальним зрушенням останніх десятиліть у планетарних межах стало стрімке прискорення інформатизації суспільства, зокрема й українського, та трансформація його у принципово нову сутність, яку нині прийнято означувати як «суспільство знань».
Ознаками цього нового стану є:
- різка гуманітарна та інформаційна нерівність людей, не пов’язана з їхнім майновим чи соціальним статусом (людина впливова, визнана та зреалізована може бути глибоко некультурною, з несформованими смаками та деградованою мораллю);
- різке пришвидшення зміни поколінь, коли втрачається зв’язок на рівні побутових реалій і культурно-соціальних матриць уже не між онуками та дідами (як було у 20 ст.), а в межах одного десятиліття;
- комунікація та самореалізація особи перестає залежати від місця її фізичного перебування та сьогочасного реального оточення (відтак, на рівні «живого прикладу» наслідуються не лише традиційні культурні зразки, а й віддалені: харчуватися «як японець», одягатися «як в Парижі», вірити у африканське вуду, спілкуватися в Мережі з товаришем із Австралії та працювати в тій таки Мережі на фірмі, офіс якої розташовано в Італії) тощо.