На запитання КЛЮЧа відповідає дитяча письменниця, поетеса, літературний критик

Оксана Лущевська

— Чи повинна держава/суспільство якимось чином регулювати процеси в книговиданні для дітей/дитячому читанні поза шкільництвом? Якщо можете, порівняйте ситуацією за межами України з вітчизняною.

Держава мала б усіляко підтримувати й стимулювати книговидання, а не регулювати його. У США, де я зараз отримую освіту, і вивчаю, зокрема, американський досвід у сфері дитячої літератури, функціонують кілька провідних видавництв, таких як Scholastic, Random House, Simon & Schuster, HarperCollins, Penguin Putnam і приблизно 250 менших.  Можна стверджувати, що федеральний уряд практично не втручається в їхню роботу та книговидання загалом за виключенням сфери законів, зокрема щодо прав автора та видавця.

На сьогодні, і то не в останню чергу завдяки активній позиції Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва, в Україні активізувались різні літературознавчі студії, які включили нарешті літературу для дітей та юнацтва як обов’язковий предмет вивчення у Вишах не лише студентами-педагогами, але й студентами-філологами. Варто наголосити, що ЛДЮ як предмет дослідження розглядається тепер не лише крізь призму педагогічно-виховної функції (в цьому напрямі вже маємо багаторічний досвід роботи кафедри методики викладання російської мови та світової літератури Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, літературної лабораторії Національної академії педагогічних наук України та ін.), а й сприймається літературознавцями як самобутній феномен, котрий заслуговує на особливу увагу. Тут варто згадати активну працю Інституту філології та соціальних комунікацій Бердянського державного педагогічного університету, кафедри теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка, кафедри зарубіжної літератури та теорії літератури Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича, кафедри зарубіжної літератури Полтавського національного педагогічного університету ім. В.Короленка, кафедри української літератури Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара та ін.). Вторгнення світил науки з дорослої літератури у дитячу знаменує безперечний прорив, або, краще назвати, реформу як у сфері літературознавчої науки, так і в питаннях визнання ЛДЮ як самодостатнього літературного феномену. Однак самих досліджень у сфері літературознавства чи теорії літератури в Україні було здійснено досі ще дуже мало. Тому, розкриваючи концепцію літератури для дітей та юнацтва сьогодення, доцільним є звернутися до основоположних досліджень ЛДЮ, запропонованих іноземними фахівцями у цій галузі (Марія Ніколаєва (Великобританія), Ганс-Гайно Еверс (Німеччина), Джон Штефенс (Австралія) та ін., оскільки школа наукових філологічних розвідок цього феномену у світі існує вже понад сорок років. При цьому слід, звісно, переглянути здобутки і наших знавців  (Ольга Папуша, Віктор Костюченко, Лілія Овдійчук та ін.). 
 

Якось одна дівчинка, учениця другого класу, сказала своєму татові:
- Ти знаєш, не підвозь мене до школи на машині. Мені незручно.
Тато розчулився: «Яка вона скромна в мене!» — і каже:
- Це дуже добре, донечко,  що ти так говориш. Але ти ж будеш запізнюватись.  Живемо ми далеченько. А я все одно їду на роботу. Це по дорозі...
- Краще я буду запізнюватись,—сказала доня.— Всіх підвозять на «Волгах», на «Жигулях», а в нас такий задрипаний «Запорожець». Мені незручно...

– Усе частіше літературні критики зауважують – “Андрусяк дитиніє”, маючи на увазі, що все час­тіше ви звертається до написання дитячої літератури, яку вважаєте “вищим пілотажем” для письменника. Ба більше, свою “дитячу” літературу називаєте іноді навіть більш “дорослою”. Які ознаки цієї “дорослості”?

– Цими словами лише намагався привернути увагу колег до того, що працювати для дітей – це передовсім величезна відповідальність. Останнім часом доволі часто маю змогу виступати перед малечою, спілкуватися з дітьми різного віку – відтак бачу, з якою величезною довірою вони сприймають кожне мовлене, а тим паче написане слово. Причому що менші діти – то більша довіра! З цього випливає, що ми, письменники, які працюють для дітей, – фактично не маємо права на помилку. Бо кожна наша помилка обходиться занадто дорого. Дитяча література – це доросла відповідальність.

Сьогодні світова дитяча література переживає справжній ренесанс. „Володар кілець” та Гаррі Поттер ось уже скільки років підкоряють серця юних читачів. У Великобританії до п’ятірки кращих письменників входять троє дитячих. Громадяни Росії чи не півстоліття навстоячки виспівують слова, написані дитячим поетом. У Швеції мало який письменник наважиться стати поруч з Астрід Ліндгрен та Туве Янссон. І зрозуміло, чому скрізь до дитячого письменника ставляться як до дорослого, тільки ще краще. Адже в тих країнах підростаюче покоління знаходиться в центрі уваги суспільства.

От тільки у нас все не як у людей. Дитяча література практично відділена від держави. Та й від своїх же „дорослих” колег доводиться чути зневажливе: „дитяча література? Це ж примітив на рівні „сонце-віконце”! Таким „цінителям” не зайве нагадати, що в українській дитячій літературі працювали Микола Вінграновський, Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Віктор Близнець, Дмитро Білоус, Всеволод Нестайко, Анатолій Костецький, Віктор Кава, завдяки яким вона досягла висот воістину „срібного віку”.