«Як на мене, КЛЮЧова проблема в літературі для дітей — це велика кількість низькопробних книжечок — вульгарно проілюстрованих, із дуже слабким, часто явно графоманським текстом.
Не далі як цього літа в Італії через цю проблему я плакала ревними сльозами, і то не в переносному, а в прямому сенсі цих слів. Скрізь, де буваю, я обов’язково дивлюся на книжки. Так от, в Італії мене вразили не найчудовіші видання, — вони там є, але не гірші є і в нас. Зате чого там не знайшла (хоч шукала ретельно) — це дешевих книжечок-потвор, які в нас продаються ледь не на кожному кроці — на Петрівці, біля виходів із метро, у книгарнях, навіть на книжкових ярмарках-ВИСТАВКАХ! В Італії вони відсутні. Є дорожчі, є й дешевші, є більш ошатні, подарункові, а є простіші, скромні, але — все одно красиві, зроблені з великим смаком.

Італійцям важливо, щоб у їхніх дітей формувалися правильні вподобання, щоб діти виростали естетами. А нам — не важливо?

На запитання КЛЮЧа відповідає дитяча письменниця, поетеса, літературний критик

Оксана Лущевська

— Чи повинна держава/суспільство якимось чином регулювати процеси в книговиданні для дітей/дитячому читанні поза шкільництвом? Якщо можете, порівняйте ситуацією за межами України з вітчизняною.

Держава мала б усіляко підтримувати й стимулювати книговидання, а не регулювати його. У США, де я зараз отримую освіту, і вивчаю, зокрема, американський досвід у сфері дитячої літератури, функціонують кілька провідних видавництв, таких як Scholastic, Random House, Simon & Schuster, HarperCollins, Penguin Putnam і приблизно 250 менших.  Можна стверджувати, що федеральний уряд практично не втручається в їхню роботу та книговидання загалом за виключенням сфери законів, зокрема щодо прав автора та видавця.

На сьогодні, і то не в останню чергу завдяки активній позиції Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва, в Україні активізувались різні літературознавчі студії, які включили нарешті літературу для дітей та юнацтва як обов’язковий предмет вивчення у Вишах не лише студентами-педагогами, але й студентами-філологами. Варто наголосити, що ЛДЮ як предмет дослідження розглядається тепер не лише крізь призму педагогічно-виховної функції (в цьому напрямі вже маємо багаторічний досвід роботи кафедри методики викладання російської мови та світової літератури Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, літературної лабораторії Національної академії педагогічних наук України та ін.), а й сприймається літературознавцями як самобутній феномен, котрий заслуговує на особливу увагу. Тут варто згадати активну працю Інституту філології та соціальних комунікацій Бердянського державного педагогічного університету, кафедри теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка, кафедри зарубіжної літератури та теорії літератури Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича, кафедри зарубіжної літератури Полтавського національного педагогічного університету ім. В.Короленка, кафедри української літератури Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара та ін.). Вторгнення світил науки з дорослої літератури у дитячу знаменує безперечний прорив, або, краще назвати, реформу як у сфері літературознавчої науки, так і в питаннях визнання ЛДЮ як самодостатнього літературного феномену. Однак самих досліджень у сфері літературознавства чи теорії літератури в Україні було здійснено досі ще дуже мало. Тому, розкриваючи концепцію літератури для дітей та юнацтва сьогодення, доцільним є звернутися до основоположних досліджень ЛДЮ, запропонованих іноземними фахівцями у цій галузі (Марія Ніколаєва (Великобританія), Ганс-Гайно Еверс (Німеччина), Джон Штефенс (Австралія) та ін., оскільки школа наукових філологічних розвідок цього феномену у світі існує вже понад сорок років. При цьому слід, звісно, переглянути здобутки і наших знавців  (Ольга Папуша, Віктор Костюченко, Лілія Овдійчук та ін.). 
 

Якось одна дівчинка, учениця другого класу, сказала своєму татові:
- Ти знаєш, не підвозь мене до школи на машині. Мені незручно.
Тато розчулився: «Яка вона скромна в мене!» — і каже:
- Це дуже добре, донечко,  що ти так говориш. Але ти ж будеш запізнюватись.  Живемо ми далеченько. А я все одно їду на роботу. Це по дорозі...
- Краще я буду запізнюватись,—сказала доня.— Всіх підвозять на «Волгах», на «Жигулях», а в нас такий задрипаний «Запорожець». Мені незручно...

– Усе частіше літературні критики зауважують – “Андрусяк дитиніє”, маючи на увазі, що все час­тіше ви звертається до написання дитячої літератури, яку вважаєте “вищим пілотажем” для письменника. Ба більше, свою “дитячу” літературу називаєте іноді навіть більш “дорослою”. Які ознаки цієї “дорослості”?

– Цими словами лише намагався привернути увагу колег до того, що працювати для дітей – це передовсім величезна відповідальність. Останнім часом доволі часто маю змогу виступати перед малечою, спілкуватися з дітьми різного віку – відтак бачу, з якою величезною довірою вони сприймають кожне мовлене, а тим паче написане слово. Причому що менші діти – то більша довіра! З цього випливає, що ми, письменники, які працюють для дітей, – фактично не маємо права на помилку. Бо кожна наша помилка обходиться занадто дорого. Дитяча література – це доросла відповідальність.