Легенда про юну Весну

(фантастична повість)

Розділ 2

...Діти дійшли до першої бухти. Митько побіг уперед, щоб раніше за всіх видертися на найвищий камінь.

– А до корпусу? – полишивши історію, лукаво нагадав вожатий. – Нас і так довго немає.

Історія змінила його, сповнила натхненням, зробила ближчим, і друзі хоча б ненадовго перестали бачити в ньому чужого.

– Погуляймо трішки довше, – заканючила Анжела.

– І послухаємо, – в голосі Христини відчувався мед лестощів.

Влад хмурився: історія захопила його найменше, а ось перспектива залишитися поза табором зовсім не тішила. І сутінки вже підіймаються від моря... Хизуватися перед малечею було просто, а от здійснити задумане значно складніше. Чи то він раніше за всіх почав дорослішати, що став таким розважливим?..

Павук

На День народження Петрику подарували гараж. З розсувними дверцятами! Справжній-справжнісінький! І зовсім не схожий на іграшковий.

А ще у гаража знімався дах. На почесному місці біля дверцят завжди стояла червона пожежна машина з пластиковим водієм і командою сміливих вогнеборців.

Петрик аж стрибав від радості, обнімав маму і тиснув руку батькові. Майже як дорослий – міцно-міцно.

Та щастя тривало недовго. Поселився у дальньому куточку гаража величезний павук. Очі отакезні! Лапи мохнаті! Жвали клацають! Справжній монстр!

Облаштовувався павук у новенькому гаражі, заплітав куточок павутинням, а вночі до автівок приглядався.

Як не зазирне Петрик до гаражу, щоб погратися, а павук там. Очі блискають, жвали рухаються. Пальцем павутиння зачепиш – сердиться, бігає, павутиння потривожене лагодить. До червоної пожежної машини і її команди почав підбиратися, вже й павутинку накинув.

Пролог

Море тихо гойдало темні хвилі, мінилося примарним зеленим світлом. Здавалося, зачерпнеш солоної води, а в долонях залишиться сяйво.

Капітан Ярош Сокіл стояв на піску, дивився, як за виднокрай опускається місяць, віддаючи золотаве мерехтіння хвилям, які цієї ночі зеленили кордон між небом і морем. Капітан був середнього зросту, підперезаний багряним поясом, озброєний шаблею і пістолетом. Легкий вітерець ворушив недовгі пасма темно-русявого волосся, що завивалося на кінцях, – зараз його не ховали, як зазвичай, під зав’язаною по-піратськи хустиною чи капелюхом.

1. Зачин – Тисячолітнє прокляття

Здавна селилися на Дніпрових берегах люди. Були тут і скіфи, і сармати, і слов’яни. Різним богам поклонялися, та в одне вірили: що правда оману перемагає, що за кожен добрий вчинок нагорода буде, а за кожен лихий – кара; що життя найціннішим у світі є – й у цьому, й у потойбічному, й на землі, й у вирії.

А ще знали, що смерті боятися не треба, бо продовження вона життя – новий спалах, нова іскра над багаттям, нова зірка осяйна на небосхилі. І править світом воля, й людська воля до волі богів може дорівнятися, якщо буде людина гідною та відважною.

Непростим був той світ, жорстоким, але щирим, змінювався він, як усе на землі змінюється. Сонце сходить щоранку, і сузір’я щоночі розквітають на небесному оксамиті. На волосинку, чого й оком людським не помітиш, змінюють вони місце своєї появи, рухаються небом. І лише тисячоліття ту таємницю знають, тільки вони бачать, як вицвітає небесна синь, старішають зірки, згоряє одвічне сонце, даруючи землі золото і життєдайне тепло.

От і на Дніпрових кручах перестали селитися войовничі сармати і скіфи – натомість будували сумирні люди на островах величної ріки білі храми з банями. А замість віче, народної волі, дедалі частіше вказувала шлях народу воля князівська – воля одного замість волі усіх. І часто величався справжнім Богом лише один із проявів життя, а всі інші відкидалися.

Куций

Микита дуже хотів собаку. Маленький пухнастий жмутик, що згодом виросте у великого пса, з яким можна буде гордовито гуляти по вулиці і ловити заздрісні погляди однокласників. А влітку вони підуть на річку і будуть плавати, Микита робитиме вигляд, що тоне, а вірний товариш рятуватиме хазяїна і вже на березі ставитиме лапи йому на плечі, намагаючись облизати лице. І зватимуть цього величного собаку Громом, Графом або ще якось солідно і звучно.

Хлопчик замріявся, задивившись за вікно. Сутінки лягали на землю, і вікна будинку навпроти мерехтіли святково і трохи по-особливому. Десь там, за фіранками жили собаки. Різні – пуделі, чау-чау, такси, вівчарки, фокстер’єри...