Закохана ворона

Наш цуцик, тобто Данилко, хоче, щоб я бігав за круглою іграшкою. Вона стрибає — це цікаво, я ганяю її лапами, штовхаю носом, але навіщо мені брати її до рота?

— Принеси м’ячика, дай м’ячик, лови м’ячика! — гукає малий.

Навіщо мені його ловити? Він же несмачний! Це ж не помідор, не горішок, не ягідка!

Данилко кидає той м’ячик, щоб він стрибав, і вимагає, щоб я його приносив.

— Це-Все-Він, ця штука не жива і не їстівна, — я лизькаю м’яча і кривлюся, щоб людське дитинча мене зрозуміло.

— Дурненький, це не їдять, цим граються, — цуцик присідає і чеше мені за вушком. Оце приємно!

— Наш Лео не вміє гратися м’ячем, — жаліється за вечерею Мелася, а я лежу під столом і все чую. — Та й взагалі він нічого не вміє.

«Оце було образливо!» — дивлюся на неї з докором, але мала мене не помічає. Образа зароджується десь у глибині мого живота і...

— Вміє тільки пукати! — раптом верещить Вона-Перша-Почала і затуляє носа серветкою.

— Лео, фу! Геть із кухні! — кричить її брат.

— Уф-ф, відчиніть вікно! — просить Ма-Ну-Ма. — Може, час вийти з ним на вулицю?

Волохата красуня

Гуляти мене водять у парк біля дому. Через дорогу переходити не треба, тому я бігаю без шлейки. Дуже зрідка мене беруть на повідок, коли ми ходимо на прогулянку містом. У парку гуляють й інші собаки зі своїми людьми, і всі ці люди теж люблять збирати какульки своїх песиків у пакетики — це так мило! У мене є товариш — чихуахуа Арнольд. Він дуже малесенький з ніжками-павутинками і хвостиком-бубликом. А ще Арнольд дуже красиво гавкає! Як я заздрю його голосу! Це не звичайний «Гав!», а довге й протяжне «Гау-вау-вау!». Я завжди його прошу так поспівати, а от його людина сердиться і ши­кає на нього: «Фу, Арнольде! Цить!».

Є ще симпатична бульдожка-француженка Тільда. Як ми з нею обіймаємось!

— Привіт, Тільдо! — гукаю я здалеку.

— Лео-Фу! Лео-Фу! Це ти! Це ти-и-и-и-и! — верещить Тільда і біжить мені назустріч. її вуха лопочуть, наче крила, щічки стрибають вгору-вниз, слина летить навсібіч, язик метляється на вітрі — це так романтично і красиво!

Украдені

(уривок в авторському виконанні)

Вони боялися навіть дихати, сподіваючись, що той, хто наробив стільки шелесту, пробіжить мимо, не помітивши їх. Але щось невидиме вдарило по ногах і голосно заскавуліло.

— Сардель! — впівголоса радісно скрикнув Йожеф. — Ну й налякав ти нас.

— Нічого собі! — вихопилось у Васька. — Як же він нас знайшов? І як ти його впізнав у темряві?

Діти вилізли з куща і рухалися широкою лісовою просікою в напрямку дороги, який їм вказував Берті.

— Ти б краще запитав, як вас знайшов я. Вам пощастило, що я добре орієнтуюся, швидко запам’ятовую будь-яку дорогу. Я б іще раніше до вас прийшов, але не все так просто, як на прогулянці. Трохи все ж заблукав. Та воно й на краще, якраз достатньо стемніло. А собаки — вони ж розумні, нюх на господаря гарний мають. Коти додому повернуться, як би далеко ти їх не завіз, а собаки йдуть за людиною, навіть за сотні кілометрів знайдуть. Цьому, бач, знадобилася доба з гаком, та все ж знайшов!

               Наші гори

      Ой, на гору Плішку

      Легко вийти пішки.

      А на той Синяк

      Ну ні так ні сяк!

      Ой, із гори Діл

      Видно десять сіл.

                       У музеї

       В музейній залі тиха так –

       Ми навіть мухи чули…

       Учитель каже: – Дихає

       Тут – чуєте? – минуле!