Мій брат – янгол

Розділ третій,

у якому я дізнаюся про великий секрет і (майже) нікому про нього не розповідаю

Ви не повірите, але подіяло! Батьки, мабуть, дослухалися поради, і в мене незабаром буде братик. Почалося все з того, що мама стала дуже дивною. Вона вилежувалася в ліжку аж до десятої ранку. Не ходила на свою ранкову пробіжку. І найдивніше: не готувала нам свій супер поживний і корисний сніданок. Отой із авокадо, хлібцями, яйцем у «мішечок» і зеленим салатом — «я це не їм, я не цапок», як називає його тато. Натомість я хрумкала пречудові, дуже некорисні глазуровані пластівці, якими запасся тато. І навіть не заливала їх молоком.

А ще мама почала їсти дивні речі. Вона робила канапку з чорного хліба, малинового мармеладу і квашеного огірка. Запивала котлети молоком. Їла суп із печивом. А найгірше: вона постійно хотіла чогось незвичного, чого не було вдома, і майже завжди пізно вночі. Татко аж шість разів їздив до цілодобового супермаркету. Останнього разу — по солону карамель. От поясніть мені, будь ласка, як узагалі карамель може бути солоною?

Ключ Горгона

Упольований скарб

Осінній Чарліс геть не схожий на те голе, сіре і облізле неподобство, до якого ви, люди, доводите свої ліси. Тут завжди, навіть за день-два до зимової сплячки, вирує життя. Усі метушаться, перегукуються за роботою, звідусіль лунає веселий сміх. У нас вважається, що засинати слід із найяскравішими спогадами і з якнайкращим настроєм, тоді й зимові сни будуть кольорові. Куди не ступи — всюди лунає: «Привіт, Ярку! На добраніч, Ярку! Солодких снів!» На додачу бажають, щоб наснилося те, що, на їхню думку, найприємніше: потерчата — густе жабуриння, мавки — квітуча галявина, люзини — прозоре озеро із запашним лататтям, болотник — жаб’ячий хор.

— А бодай тебе вдвоє скрутило, тричі перевернуло і об землю гепнуло! Дивись, куди преш! — пробурчало сердито з-під ніг. Не надто схоче на стандартні побажання солодких снів.

Знайти країну амазонок

При корчмі була одна кімната. Та й кімнатою її не назвати-нічліжка з погано набитими сінниками й двома дерев’яними лавами. У хліві й те краще було б, якби не дощ, який дедалі дужчав.

Катря скрутилася калачиком на сіннику в куточку, з головою накрилася кунтушем. Волоцюга ліг горілиць просто на лаву й одразу засопів. Матей виволік свій сінник на середину кімнати, довго крутив носом перед тим, як умоститися, але Талестра перевершила і його: власний сінник вона затягнула на вільну лаву й застелила аж двома ковдрами.

— Це від клопів. Знаєте, яка в мене шкіра чутлива?

— Ну ясно ж: королівна, — гмикнув Матей. — Ти там у себе в шатрі на золотому ліжку спала? Певно, на трьох перинах?

— Асам?..

— Та спіть уже! — перервав Волоцюга, ляснувши долонею по дерев’яній перекладині.

— То ось хто в нас найніжніший, — гмикнула Талестра й загасила свічку.

Русалонька із 7-В та Загублений у часі

Розділ 23

Вітина казочка

Жила собі колись у Леськовичах одна сирітка — Маруся Фіртик. Якось разом з іншими жінками ходила вона білити панські покої. А верталась — напали на неї панські собаки й геть-чисто подерли одяг. Прийшла Маруся додому — плаче, сльозами заливається. Що кривдно, а що спідниці шкода. Сорочку можна полатати, а зі спідниці — саме дрантя зосталось. Спідниця ж у неї, сироти, єдина.

Добрі люди їй і нараяли: сходи, Марусю, до пана і проси, хай спідницю відкупить.

                                                                                            Маринка та Левчик

Лев був страшним, старим, але добрим. Страшним він був від того, що грива у нього поріділа, а шкіра сильно потерлася.

Старим він був тому, що його подарували Маринці, коли їй виповнилося два роки. Дівчинка вже і не пам’ятала цього. Але мама розповідала, що тоді лев був більшим за Маринку. Зараз Марина вже виросла – їй вже цілих шість років, і лев не здається таким великим.

А добрим лев був тому, що дівчинка його любила. Вона не могла заснути, якщо його не було поруч. Влітку мама навіть сердилася:

– І так спечно, так ти ще й цю іграшку тягнеш до ліжка.

Але Маринка тільки сильніше притискала свого Левчика до себе. Мама зітхала і, дочекавшись, коли донька засинала, намагалася витягнути іграшку з її рук. Але дуже часто це їй не вдавалося. То дівчинка міцно охоплювала руками Левчика, то сама іграшка обмотувалася хвостом навколо її рук. Маринка навіть чула, як мама скаржилася своїй мамі – бабусі Паші:

– Невже можна так любити якусь іграшку?

Бабуся посміхнулася на те і відповіла:

– Пам’ятаєш себе в шість років? У тебе тоді був Тотошка – тигреня. І ти його так обіймала, що він став схожим на камбалу.