Мирик у підземному місті

Дорослі — абсолютно нелогічні створіння. А мої батьки — поготів.

Я мовчу про абсурдність самої ідеї попертися в гори замість того, щоб насолоджуватися подарунками після дня народження. Адже це очевидно. Але якщо дитину потягли в ці дикі місця, то дайте вже хоча б насолодитися тими крихтами щастя, що дає ранковий сон.

Але ж ні!

Спершу мене намагалося розбудити рубання дров — схоже, тато лагодив табірну кухню. Потім діставав цей божевільний дзенькіт металевого посуду. Наче того мало, хтось почав тертися біля намету, від чого змокріла за ніч стінка кілька разів хвосьнула мене по щоці, аж довелося повністю закутатись у спальник.

Але коли хтось залазив у намет і наступив на мою ногу, я вже не міг змовчати:

— Та дайте ж дитині поспати!

— О, дитина прокинулася! — зраділа мама.

    — Прокинулася? — від обурення я стягнув край спальника з обличчя і побачив її ледь припухлу після ночі, але божевільно радісну фізіономію.

Я народився собакою

Так, не мавпою в теплій Індії, де багато бананів, які я обожнюю. Не милим єнотиком, який може витягати щось смачненьке з вуличних смітників, бо в нього спритні лапки. Мене будуть сварити, якщо я просто підійду до смітника, щоб лише понюхати ті чарівні аромати зіпсутих продуктів!

Ні. Я народився пухкеньким песиком, у якого замість струнких ніг — кривенькі курячі стегенця. Ще в мене плескатий писок, від чого я постійно рохкаю, і дулька замість хвостика, але... Але погляд моїх очей розчулить навіть крижане серце, бо над тими очима в мене дивовижні лапаті вуха, як у казкового ельфа, як у Йоди із «Зоряних воєн» чи Стіча з мультика «Ліла і Стіч».

Усі-пусі! Мі-мі-мі! Лео, фу!

Усе почалося з того, що великі, майже повністю лисі створіння забрали мене від мами і привезли в цю квартиру. Я засмутився. Тут усе пахнуло чужим: ані мого, ані маминого запаху.

Мене поставили на підлогу. Звідкись прибігли створіння меншого зросту і заволали: «Усі-пусі! Мі-мі-мі!». Хоч мені вже було цілих шість місяців, але я злякався і пустив калюжку, і тоді всі створіння разом заволали: «Лео, фу!».

І далі все моє життя почало коливатися від «Усі-пусі! Мі-мі-мі!» до «Лео, фу!». Варто було мені заснути, як до мене прибігали з телефо­ном, щоб сфоткати: «Усі-пусі! Мі-мі-мі! Як він мило спить!». Коли я нама­гався вполювати нахабного сонячного зайчика, який мене дражнив і ховався, вони знову мене знимкували і репетували: «Усі-пусі! Мі-мі- мі! Який він ще дурненький!».

Я навіть спершу думав, що «Усі-пусі! Мі-мі-мі!» — це моє ім’я. Та що старшим я ставав, то частіше звучало «Лео, фу!». Пісяєш на килим — одразу кричать: «Лео, фу!», пісяєш за диван — не одразу, але знову кричать: «Лео, фу!». А як мені ще позначити цей дім своїм запахом? Усі собаки знають, що де напісяв — там твоя територія! Що ж, заборонили пісяти вдома — довелося більше пукати. А ще ці великі й малі істоти такі дивні — на вулиці вони збирають мої какульки в пакетики і хвалять мене: «Молодець, Лео!». Якщо раптом кавалочок какульки з мене випаде вдома, то вони теж прибирають, але вже сварять: «Лео, фу!». Тобто я роблю те саме, і вони роблять те саме, але то хвалять, то сварять — і як їх зрозуміти?

Навіщо потрібні коти?

Я вважаю, що коти — абсолютно зайві створіння. Бо вони не граються! Якщо ти ходиш на чотирьох лапах, то маєш гратися. Така моя думка. Я до кожної дворової кицьки й кота підходив! Присідав, рохкав їм у писок: «Привіт, друзяко!», попою крутив, а це ж і є запрошення погратися. А вони на це що?

Шипіли!

Вигинали спини!

Якось одна кицька почала тікати. О! Я зрадів! Нарешті побігаємо! А вона як стрибне на дерево! От дурепа, я ж не вмію лазити по деревах! Я гавкав, скавучав, скиглив, дряпав стовбур: «Злізь, будь ласочка! Давай пограємось!». А вона сіла на гілці і лапкою вмивається, ніби мене тут і нема. От нахаба! А мої задньолапі, які самі себе називають «господарі», знову кричали мені: «Лео, фу! Не ганяй котів!». Та хіба ж я ганяв? Я запрошував до гри! От нічого ці людиська не розуміють!

Щоразу я з чистим серцем кличу котів гратися, а вони поводяться як егоїсти! Тобто істоти, які люблять тільки себе.

 Жувати капці — це любов!

Поступово я звик до нового дому і моїх людей. Дізнався, що великих істот звати Ну-Тат й Ма-Ну-Ма. Але самі вони називають одне одного Коханий і Кохана. А от з людськими цуценятами все якось заплутано. Дорослі їх називають Данилко й Мелася, або Зайці, Котики, Дитинчата, Банда і Що-Вже-Знову (і як тоді їх розрізнити?). Самі цуценята кличуть одне одного Це-Все-Він і Вона-Перша-Почала. Розумієте, як мені з ними складно? Тому для себе я малих називаю цуценятами — все одно вони нічого з моєї мови не розуміють. Ще й пахнуть усі по-різному.

Ну-Тат Коханий пахне чимось гострим, металевим і димним. Ма-Ну- Ма Кохана — чимось терпким і квітковим зі скляночок, якими пшикає на себе вранці, і я чхаю. Людські цуценята пахнуть сонцем і смаколи- ками, які вони часто гризуть, а я облизую їм пальці, але після душу всі вони пахнуть майже ніяк. Ця жахлива звичка — постійно митися — мене дуже дратує. Бо як я можу впізнати своїх, якщо вони перестають пахнути як мої?

Але їхні капці зберігають найкращі й найрідніші запахи! М-м-м, немає нічого кращого за аромат людських лап, якщо це лапи твоєї зграї!

Коли літо закінчилося, Це-Все-Він та Вона-Перша-Почала пішли до школи — не знаю, що це таке, але без цуценят вдома стало так нудно й тихо! І самотньо аж до сліз! Кохані цілими днями пропадали на роботі. Спочатку я думав, що це така дивна гра: вони виходять за двері, стоять там до вечора і потім заходять знову. Але ні, одного разу мене прийшла вигуляти людина-сусідка, і коли ми вийшли з квартири, за дверима нікого не було! Ненавиджу роботу і школу, хто їх вигадав? Чому вони майже щодня забирають мою зграю? Я так сумував! І мені лишилася єдина розрада. Вгадали? Ну? Правильно! Збирати їхні капці, тягти на своє місце і там їх нюхати, облизувати і жувати!