«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Ольга КУЖДІНА

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Досвід війни – це все, що змінює людину та її сприйняття навколишнього світу у зв’язку з війною.

Звісно, війна вплинула і на мене. Перших кілька місяців повномасштабного вторгнення не писала і не читала книг взагалі. Вважала, що для українців тепер є тільки одна важлива тема – війна і виживання. І що це надовго. А всі ці котики, зайчики і веселі пригоди надто «мирні і буденні». Діти більше ніколи такого читати не будуть.

Потім весь свій пережитий досвід (евакуація, повітряні тривоги, сховища, волонтерство, життя в шкільному спортзалі) описала в тексті. Він став терапевтичним для мене особисто. Рукопис вийшов книжкою у видавництві АССА. Багато читачів, і дорослих, і дітей, дали відгук, що ця книжка теж стала для них своєрідними ліками і підтримкою у важкий період. Проводила презентації книги по школах і бібліотеках, давала інтерв’ю місцевим медіа, а потім припинила цю роботу. Тому що людям завжди цікаво послухати про особистий досвід автора. А тема війни зараз для мене ще надто болюча, поки що не готова обговорювати подробиці з іншими, особливо з медіа, яким потрібна яскрава картинка заради переглядів.

Після цього проєкту більше не маю бажання писати нічого, що хоч якось пов’язане із війною. Пишу виключно смішне, абсурдне і навіть дурненьке».

"Час війни" (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Зірка МЕНЗАТЮК

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Досвідом війни вважаю зміну акцентів в українській дитячій літературі. Якщо до війни провідною була розважальна література, навіть на початку війни письменники ще дискутували, потрібно чи ні писати дітям про війну чи краще читати те ж розважальне, відволікаюче (пам’ятаю таку дискусію в Національному музеї літератури України), то тепер питання вирішене, так би мовити, явочним порядком: з’явилося стільки книжок про нинішню російсько-українську війну, причому хороших, що складно прочитати, не пропустивши нічого достойного.

Для мене особисто в творчості нічого не змінилося. Я й раніше любила брати складні, на перший погляд недитячі теми».

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Я писала про Хмельниччину, зокрема про битву під Берестечком, у повісті «Таємниця козацької шаблі»; писала про бій бандерівців (цілком реальний) у повісті «Як я руйнувала імперію». Але обидві книжки – про сучасних, чи то майже сучасних дітей, і воєнні події – то тільки окремі розділи.

Чому ця тематика для мене важлива? По-перше, вважаю, що діти мають знати історію свого народу, і книжка може допомогти в цьому, принаймні зацікавити минулим. А по-друге, у круговерті складних, часто кризових подій воєнного часу яскравіше проявляються характери героїв, виразніше видно важливість чи неважливість таких «бородатих» понять, як порядність, вірність обов’язку, патріотизм».

"Час війни" (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Богдана МАТІЯШ

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Не знаю, чи коректно словосполучення «досвід війни» брати в лапки у запитанні. На жаль, ми всі, хто живе в Україні, ближче чи далі від/до фронту, маємо досвід війни – кожен свій. Це передовсім досвід травм (припускаю, ми знаємо лише про частину з них, а частини банально не усвідомлюємо). Досвід втрат – для когось це втрата рідних, близьких, друзів, які загинули внаслідок війни; для когось це втрата дому, рідного міста, фактично свого минулого, якщо землю, на якій ти жив, окупували; досвід евакуації; досвід біженства – дуже й дуже непростий, у якому фактично треба починати багато що з нуля; досвід роз’єднаних родин; досвід підірваного здоров’я, психічної та фізичної шкоди для нього. Тому досвід війни – це про низку травм, із якими нам треба справлятися і якось жити далі.

Цієї війни вже не викреслиш із наших біографій і з біографій тих, хто лише нещодавно прийшов у світ. Вона дуже багато на чому позначатиметься.

Чимало письменників згідні з тим, що війна в певному сенсі відбирає в нас мову письма. Є багато тем, про які сьогодні хоч і хотів би, не можеш написати. Не можеш писати так безтурботно, як колись. Або й узагалі не можеш писати ні про що інше, а лише про війну, – хоч узагалі ніколи не припускав, що ця тема ввійде у твоє письмо.

Довший час після початку російсько-української війни (маю на увазі ще 2014 рік) я взагалі не могла ні про що писати. Повномасштабне вторгнення теж дуже обмежило коло тем і жанрів, у яких можу працювати.

Зовсім не можу писати тексти для дітей, хоч і хотіла би. Просто не йде.

У поезії – дорослій – майже не пишеться ні про що інше, крім війни. Але розумію, що людині з тилу, яка не воює, помножувати вірші довкола воєнної теми не зовсім чесно і, можливо, дещо навіть пафосно. Тому пишу зовсім мало. Тоді, коли справді емоції настільки переповнюють, що єдиний добрий спосіб із ними справитися, – це їх виписати.

Натомість працюю зараз в інших жанрах. Зокрема, нині працюю з митрополитом Борисом Ґудзяком над книжкою, зосередженою саме на російсько-українській війні. Але це книжка, в якій можна знайти роздуми довкола питань, які виникають радше у дорослих, а не в дітей».

«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Андрій КОКОТЮХА

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Життя без планів наперед, на довше, ніж тиждень, а то і взагалі доба.

Змін нема, окрім відчуття потреби розглядати всі наступні рукописи та сюжети в контексті війни.

До речі, я почав це робити не від лютого 2022 року, а від березня 2014-того».

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«У повістях «Гімназист і Чорна рука», «Гімназист і Вогняний змій» та «Гімназист і Біла ворона» події розгортаються восени 2015 року. Там серед дійових осіб – ветеран АТО, розвідниця та російські агенти. Важливо, що «Гімназист і Чорна рука», де, за сюжетом, восьмикласники рятують від неправдивого звинувачення в убивстві українського воїна та діють російські агенти впливу, є в шкільній програмі. Щоправда, для позакласного читання.

«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Мар’яна СТЕФАК

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу , письменницьку індивідуальність?

«Мій особистий досвід війни, мабуть, не такий багатий, як у інших українців. Я мешкаю з родиною у маленькому селі неподалік районного центру на Заході України. Тут відносно тихо і безпечно. Так, лунає сирена, діти ходять до укриття. Але нема всіх тих жахіть, які на власні очі бачать люди прифронтових міст і сіл. Хіба щоразу, коли зустрічаємо навколішках кортеж із воїном «на щиті», не розумієш, чому має бути ТАК. У душі радієш, що це не хтось із рідних чи близьких, а потім мучишся пекучим соромом за ту митьєву радість.

Це такі собі емоційні гірки: то ти радієш, що трохи змогла задонатити на важливий збір, то руки опускаються, бо бачиш ще десяток і всі термінові, а на карті уже порожньо; то тішися, що твої діти живуть звичним життям у рідних стінах, то почуваєшся найпаскуднішою матір'ю, бо не вивезла їх закордон; то відчуваєш гордість за брата, котрий служить із 2022 року, то палаєш від гніву: чому саме він?!

Якщо описати одним словом досвід війни, то це "розгубленість", коли ти ніби знаєш, як правильно, але чомусь саме оце "правильно" – завжди боляче, страшно і повне невідомості. Виявилося, що війна – не про патріотів-героїв, романтизованих у книжках, які я читала з дитинства, а про намагання жити і робити правильний вибір, незважаючи ні на що.

Мене як письменницю змінив лютий 2022 року. До цього війна здавалася далекою, наче в іншій країні. Знаєте, коли кажеш "ой, ой, як погано" і живеш своїм життям. Коли ти особисто не знаєш когось, хто "там", все сприймається менш емоційно. Мабуть, тому у моїй дебютній підлітковій повісті "Ключ Горгона" головний антагоніст Змій Горгон насправді не таке вселенське зло, як його змальовують. Там нема епічних битв. Лише боротьба із собою, переживання наслідків неправильного вибору.

Наразі підписано угоду на другу книгу  фентезійного циклу – повість «Вовчі діти». І ось тут зло це вже винятково зло, яке слід знищити, інакше воно знищить тебе. Я більше не шукаю в ньому ознак людяності, дитячих травм чи причин його поведінки, які могли б хоч якось його виправдати. Як каже головна героїня: "Вони здохнуть всі до одного". 

До речі, саме через брак ідеї щодо справді злого антогоніста зараз на павзі наступне фентезі. Я впевнена, що сучасному читачеві потрібен хтось, хто відповідає реаліям. Інакше просто в нього не повірять.