«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Уляна ЧУБА

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Оскільки я мешкаю у західному тиловому місті, то до 2022 року мій досвід війни був досить опосередкований. В АТО воювали друзі та родичі, яким ми допомагали як могли.

Звісно, повномасштабне вторгнення шокувало. Спершу відчула розгубленість, яка перейшла в паніку і бажання за всяку ціну врятувати своїх дітей. Врешті, керуючись цим страхом і невідомістю, я з дітьми виїхала на майже пів року за кордон. Писати будь-що в цей час здавалося неможливим. Було навіть соромно ділитися власними переживаннями, адже ми як-не-як були в безпеці. Відтоді я досить мало пишу і в соцмережах. Будь-який допис здавався в той час неважливим, навіть не другорядним, а зовсім не потрібним. Видавалося, наче має право існувати лише інформація про війну: новини, збори. Та я із задоволенням читала дописи друзів і колег – про звичайне життя, про їхні дрібні радощі. Такі речі теж потрібні, бо трохи збалансовують рівень паніки. І раділа кожній новій дитячій книжці.

За кордоном я дуже важко переживала вимушене переселення. Мабуть, величезні стреси (зокрема, особисті сімейні трагедії) притупили мою чутливість, бо відтоді я пишу доволі небагато. Важко зануритися в стан радості, емоційної свободи, щоб вловити ниточку творчості і написати щось справді важливе».

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Власне, за кілька місяців за кордоном, після вбивства наших військових в Оленівці (а там перебував син моєї близької знайомої, який, на щастя, вижив) я написала дитячу повість, опосередковано пов’язану з війною. Це радше повість про боротьбу, з дуже прозорими посилами, динамічна і з підбадьорливим кінцем. Надихнуло на її написання мене також спостереження за донькою, яка дуже важко переживала розлуку зі своїм татом і своє безсилля в тій ситуації. З одного боку, я вважаю цю повість дуже вдалою (і її вже взяло в роботу видавництво), з іншого – я довго вагалася, чи показувати її взагалі комусь. Адже дуже страшно, що ця тема може ранити дітей, хоч як обережно її подавати.

«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Наталя ЯСІНОВСЬКА

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Я вже багато років живу у США (з 2009 року), тож мій «досвід війни» не є безпосереднім. Про обстріли, прильоти й тривоги я читаю з новин і чую від рідних і друзів, які лишилися в Україні. Та все ж війна змінила всіх українців, незалежно від того, скільки вони живуть за кордоном. Коли діти святкують дні народження чи виступають на змаганнях – ми гортаємо стрічку новин і перепитуємо друзів, чи все у них гаразд, бо в їхнє місто/район прилетіла ракета. Коли дивимося шкільну виставу і поруч лунає щирий сміх, усмішка сповзає з обличчя, так і не з’явившись, бо душать сльози через загибель однокурсника. Таке подвійне життя, коли усвідомлюєш, що вже ніколи не буде, як раніше, хоча навколо ніби нічого й не змінилося, і розумієш, що донатів та інформаційної підтримки (все ще важливо і потрібно розповідати і про те, що відбувається в Україні зараз, і про історичні корені російсько-української війни) замало, бо люди платять за вільну Україну життям.

Після початку повномасштабного вторгнення я думала, що більше ніколи не буду писати для дітей і підлітків. Бо що я писала раніше? Здебільшого – «проблемну» підліткову літературу. Коли в країні війна – все інше здається не важливим і не потрібним. Навіщо читати про проблеми, коли їх у житті більше, ніж досить. Та й кому потрібні книжки, якщо головне – вижити?

Та час ішов, і потреба писати повернулася. Перше, що я написала після 24 лютого, – історію про кумедного хом’яка для молодших школярів. За сміхом я ховала свій страх і намагалася підтримати дітей, бо ж сміх зцілює.

Безумовно, «досвід війни» не може не впливати на письмо. Писати стало важче, бо не хочеться, щоб твоя книжка стала тригером чи ретравмувала дитину. Я дуже уважно продумую персонажів і ситуації, в які вони потрапляють, бо все більше неповних сімей, дітей, чий тато загинув на війні, родин, які втратили дім… Про це неможливо не думати, сідаючи за наступну історію».

«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Анна БАГРЯНА

1. Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Війна застала мене в Болгарії, де я живу вже багато років, тому, звісно, мій «досвід війни» – більше внутрішній, емоційний. Це постійні переживання за Україну, за своїх рідних і друзів, особливо за тих, які воюють.

Із самого початку був страх, була паніка, було бажання робити все можливе, щоб хоч якось долучитися до перемоги. Я продавала свої картини та вироби ручної роботи, щоб зробити внесок на підтримку ЗСУ, виступала у болгарських ЗМІ – розповідала правду про нас, про нашу історію, адже в Болгарії, на жаль, російська пропаганда іноді просто зашкалює.

Із початку повномасштабного вторгнення росії в Україну я була в Києві лише двічі – буквально по кілька тижнів. Щодня проводила зустрічі зі своїми читачами у бібліотеках і навчальних закладах, долучалася до різних культурно-мистецьких заходів і проектів.

Звісно, війна не могла не вплинути на творчість. Тема війни у моїх нових творах присутня. Щоправда, не у всіх. Та й пишеться зараз значно менше, ніж до 2022 року.

Щодо «досвіду», можу сказати ще й таке: війна навчила нас цінувати те, що маємо, і, взагалі, для більшості українців змінила систему цінностей».

2. Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Роман-фентезі для підлітків, який я пишу ще із січня 2022 року, пов’язаний із російсько-українською війною, розпочатою у 2014 році. Мій головний герой – переселенець із Донеччини.

Коли почалася повномасштабна війна, я на певний час закинула своє писання. Повернулася до нього відносно нещодавно і багато чого змінила як у вже написаному тексті, так і в самому задумі твору.

Не знаю, що з того вийде і коли я нарешті допишу цей роман, але вважаю, що тему війни варто підіймати у літературі для дітей.

«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Олександр ГАВРОШ

1. Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Ужгород – найбільш тилове місто України. Тому «досвід війни» тут, на щастя, найменший. Але понад два з половиною роки ми перебуваємо у ситуації, коли значна частина країни охоплена війною, щодня спостерігаємо у новинах про чергові звірства і руйнації, зроблені російськими окупантами, а мільйони людей стали біженцями. Це позначається на всьому, зокрема й на емоційному, психологічному, економічному стані кожної людини.

У першій рік-півтори взагалі важко було братися до творчої праці. Далі прийшло усвідомлення, що література (навіть дитяча) – це також боротьба. Недарма Путін хоче знищити насамперед нашу українську ідентичність. Тому працюю, не марнуючи жодного дня.

Думаю, що війна всіх нас зробила жорсткішими, менш наївними і «дитячими», тож і твори мої «дорослішають».

2. Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Раніше про війну я писав як про частину нашої історії. Зокрема, у повісті «Героїчні канікули» із циклу «Музей пригод», де розповідається про події Карпатської Україні 1939 року. Це було важливо тому, що йшлося про маловідому сторінку української минувшини, яка є частиною національного самоусвідомлення. Епізоди боїв там займають незначне місце, більше йдеться про сам контекст цієї історичної події.

«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Галина ТКАЧУК

1. Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Усі ми переживаємо війну дуже важко.

У кожного, звісно, свій досвід, та не хотілося би перераховувати тут відомі речі. Зазначу тільки, що під час війни та у зв’язку із війною у моєму житті відбулося кілька важливих і важких подій, про які я не хотіла би писати. Найтяжчий досвід – це, звісно ж, втрата друзів.

Однак життєствердна частина досвіду, пов'язаного з війною, – особливе сестринство, яке склалося у нашій воєнній еміграції».

2. Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Про війну я написала три книжки.

Першу – історичну – іще до повномасштабного вторгнення. Вона має назву «Щури, кнури і Миша» і оповідає про київських дітей періоду феодальної роздробленості Київської держави. Мені йшлося про те, щоби відчути (і співпережити), як діти проживали війну в ті далекі часи.