Опитування проводилося у IV кварталі 2024 р. та узагальнило досвід півсотні авторів, які працюють у царині дитячої літератури. За віком 50 % із опитаних старші 40 років, 28 % – старші 30-ти, 12 % – старші 50-ти, і лише 10 % – старші 60. Тобто, переважна більшість учасників – люди нової ґенерації, сформовані вже за незалежності та частково – за часів «перебудови» й розпаду радянської імперії.

Лише 8 % із них – чоловіки. Двоє на час опитування – військовослужбовці. За малим винятком (менше 2 %) у кожного з письменників близькі – на фронті. Всі тією чи іншою мірою задіяні у волонтерських проєктах (для понад 20 % волонтерство стало основною чи рівноцінною з письменництвом справою).

Серед опитаних – уродженці 19 областей України, котрі нині мешкають як у відносно безпечних містах країни (Дніпро, Київ і Київщина (44 %), Львів, Ніжин, Одеса, Рівне, Тернопільщина, Ужгород і Закарпаття, Івано-Франківськ і Франківщина), так і за її межами (Болгарія, Греція, Мальта, Німеччина, Польща, США, Франція).

Які книжки про війну для дітей і юнацтва справили на Вас особисто найсильніше враження?

«Загалом я вважаю, що занадто багато дитячих, підліткових і юнацьких книжок різних епох неприпустимо романтизують війну, про що ми чуємо давно і постійно»

Валентина ВЗДУЛЬСЬКА.

«Я прочитала не надто багато дитячої літератури про російсько-українську війну. Не впевнена, що колись це надолужуватиму. Я хочу вірити, що, якщо в мене з’явиться дитина, це відбудеться уже в мирний час, і гострої потреби розповідати малюку про війну в ранньому віці не виникне».

Юля ВРОТНА.

«Щиро кажучи, найбільше враження на мене справило те, що Астрід Ліндгрен писала свою таку улюблену для багатьох «Пеппі Довгапанчоху» під час Другої світової війни. … Як в умовах лихоліття (навіть попри те, що Швеція не воювала, війна все одно позначилася на житті країни) можна було написати щось настільки оптимістичне, радісне, сповнене життя? Як під час війни авторці вдалося настільки відволіктися, щоб не переносити не вельми радісну буденність у книжку, та ще й створити таку яскраву персонажку? Дуже хотілося б уміти робити подібне. Такий приклад для мене значно промовистіший, ніж книжки суто про війну й довкола війни».

Богдана МАТШЯШ

«…на письменників (журналістів, драматургів, сценаристів) лягає важке завдання відтворити нинішню страшну війну у своїх творах, аби наші колосальні жертви, трагедії та звитяги не були забутими».

Олександр ГАВРОШ.

Низка опитуваних не змогли чи відмовилися відповісти на запитання.

Серед причин називали: набуту некомпетентність («…відколи мої діти виросли, трохи випала з контексту дитячого літературного процесу», Г. Осадко), відсутність цих книг у колі особистого читання («В Україні я таких не бачив або не читав. Перекладної літератури теж не бачив або вона проходила повз мене», А. Кокотюха), небажання образити колег («Називати когось конкретно не буду, аби нікого не виділяти. Як на мене, зараз з'являється чимало хороших історій та якісних книжок», З. Биндас).

Більшість респондентів, відповідаючи, наголосили на суб’єктивності та редукованості / враженості своїх суджень.

Найчастішим поясненням виступає захисна реакція психіки та свідоме намагання уникати важких тем («…зараз спостерігаю і по собі, й по багатьох знайомих читачах, що люди воліють читати щось недотичне до війни. Це, мабуть, природна захисна реакція психіки», М. Павленко; «Я надзвичайно емоційна, тож підсвідомо намагалася уникати важких вигаданих історій з книг. Коли не було війни в Україні – війни, яку ми побачили і переживаємо – всі історії про Другу світову здавалися далекими і невловимо-реальними», О. Поліщук ; «Я з аптечною обережністю читаю зараз книжки про війну. Ці рани ще не загоїлися…», Т. Стрижевська ; «Я не дуже готова читати книжки про війну. Я місяців чотири взагалі не могла нічого читати. … Зараз читаю (їх можна віднести до нью-едал, певне) дуже дозовано «Світ і все, що в ньому є» Александара Гемона та «Пам’яті…» Еліс Вінн, про Першу світову. Про нашу війну я читати все ще не готова», О. Рижко). Натомість письменники старшого покоління частіше говорять про привиту з дитинства нелюбов до книжок «про війну» («У дитинстві не любила читати про війну, бо про неї було скрізь і поряд», О. Карачевська ; «…впіймав себе на думці, що мене ніяк не торкали книжки радянських письменників про війну. Вочевидь, спочатку підсвідомо відчував, що то все – переважно брехня, бо навіть те, що було у програмі, читав третє через десяте», С. Пантюк ; «За винятком шкільної лавки я не читав текстів про війну для дітей та юнацтва. Свідомо їх уникаю, тому не можу розмірковувати на цю тему. З дитинства пригадуються окремі фрагменти, які зараз можу окреслити, як мітологічні тексти, де герої досягають вершини грецької трагедії», Жак Жаб’є ; «Моє дитинство припало на радянський час, а тоді книжок про війну для дітей видавалася маса, стільки ж їх було в бібліотеках. Небагато було іншого, зокрема світової класики, принаймні в сільських бібліотеках», З.  Мензатюк) та їхній руйнівний вплив на себе у дитинстві («У дитинстві чимале враження — але негативне — на мене справила збірка «Діти-герої». Жахлива книжка, про згадці про яку досі нудить. Сподіваюся, ніколи в нашій літературі не станеться нічого схожого на неї», В. Аренєв).

«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Ірина МАЦКО

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Мій досвід війни розпочався ще у 2014 році, коли почався Майдан. Тоді зламалася моя довіра до світу, до того, що війна це те, що було колись давно і більше не повториться.

Дитиною, я любила дивитися фільми про ІІ Світову війну, звісно, в радянській інтерпритації. Але ці жахи, здавалося, ніколи вже не повторяться. Це минуле. У 2014 після першого загиблого на Майдані у мене був шок від того, що це відбувається зараз, що в наш час за свої переконання і вільний вибір у моїй країні можуть гинути люди, молодь. А потім десятки, сотні і тисячі загиблих. Це був злам у моїй свідомості, втрата безпеки та довіри до світу. Як дорослішання, коли ти розумієш, що у світі не все справедливо і правильно. Попри те у рідному Тернополі у 2015 році я відкрила творчу студію для дітей, яка успішно функціонувала до 2022 року, першого дня початку великої війни. Звісно, допомагала, волонтерила, втілила у життя проект для слабозорих, заснувала конкурс для творчих дітей, читацький клуб, проводила літературну студію для дітей «Майстерня казки».

23 лютого 2022 року я провела перше заняття у творчій студії на новому місці і вже 24 лютого змушена була її закрити через початок війни. У Тернополі на той час ще було більш-менш безпечно, але на скільки, ніхто не знав, і в другий день війни я з дітьми, мамою та моїм майбутнім чоловіком виїхали у Польщу. Я ніколи не уявляла собі переїзду до іншої країни, тому ми змушені були адаптовуватися до нових умов швидко, шукати роботу, винаймати житло, починати життя з початку.

Батьки моєї мами були вимушено переселені з теренів Лемківщини (Польща) у 1946 році й цей досвід, їх спогади, туга за рідним домом, де вони народилися, я ввібрала у себе. І навіть не уявляла, що наше покоління буде мати таку долю, що українці так масово змушені будуть переселятися у пошуках безпечного місця, залишати свій край, у якому народилися,.

До повномасштабного вторгнення і у період із 2014 до 2022 року моя письменницька діяльність була зосереджена на темах генеалогії «Книга мого роду» від ВСЛ, прищеплювання людських цінностей у дитячих творах і казкотерапії. У цьому напрямку вийшли книжки «Казкові перлинки», серія казкотерапевтичних книжок із історіями Олесі: «Хочу! Хочу! Хочу! Купи мені, купи!», «Ручки помий, вірусам бій!», «Обережно, Гаджетоманія!» та інші.

Також писала реалістичну прозу про виклики, з якими стикаються підлітки та молодь у період дорослішання, про стосунки з батьками, що є ключовим у становленні підлітка: «Перехідний вік... моєї мами» та «Кава по-дорослому».

У збірках для дорослих під загальною назвою «Душевні рецепти» я писала про пошук себе, становлення особистості. Також проводила заняття з казкотерапії з дітьми у своїй студії «ІРИска», щоб підтримати їх і дати інструменти самодопомоги, організувала проект казкотерапії для слабозорих дітей «Історії тих, хто бачить серцем».

Початок війни змінив моє життя і напрямок творчості.  Ми виїхали в Польщу і, здавалося, про письменництво можна було забути. Те, про що я писала і що було актуальним до війни, стало далеким і зовсім не на часі. Так минуло кілька місяців і зрештою там, далеко від дому, народилася перша терапевтична казка для дітей, які виїхали з України, шукаючи спокій, – «Коник-Вогник, який запалив зорі». За цією казкою телеканал «Хмаринка» створив мультфільм. А далі, переживаючи, як і більшість українців все, що відбувалося на фронті, одна за одною почали народжуватися казки про наших героїв, відомих усім нам: Валерія Залужного, Катерину Поліщук, Михайла Діанова та інших. Загалом девять казок про тих, на кого має рівнятися молоде покоління, а ми не маємо права забувати, як і сотні й навіть тисячі таких же, про кого ми ще маємо писати. Другим напрямком стали легенди за історією України, щоб зацікавити нею дітей». 

«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Валентина ЗАХАБУРА

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Досвід війни – втрата, загибель друзів. Безкінечне хвилювання за чоловіка, який доброволець. Вибухи поруч. Розуміння екологічної катастрофи. Постійний знервований стан і підвищена забудькуватість.

Дуже важко налаштуватися писати світле для дітей. Бо навіть про темні часи можна й потрібно писати зі світлом, а для цього – знаходити його джерело в собі».

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Писала і писатиму. «Лео-Фу, або Я народився собакою» (сучасна), «Принцеса зі старого маєтку» (польські повстання проти Російської імперії).

Украй важлива проблематика, бо діти ростуть у війні, це для них реальність і сьогодення, як для «Цуцика» В. Запеки. Потрібно показувати, що ця реальність не назавжди і в ній також є місце дружбі, любові, радості».

Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Євгенія ПІРОГ

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Мій особистий досвід воєнного часу формувався з квітня-травня 2014 року, коли до Києва втікали з Донеччини активісти, – рятуючись від «сеператистів», «ополченців», як тоді називали гамузом усіх російських посіпак, що захоплювали землі, мізки, житло і життя мешканців сходу України. Тоді для родин з дітьми я заснувала клуб «Київ. Схід. Діти», до діяльності якого вже у червні оперативно долучилися інші небайдужі знайомі та незнайомі кияни з мистецького кола. Ще тоді, в травні 14-го, я чула оповіді очевидців про автомат напівп’яного сепара на блокпості, приставлений до голови твоєї дитини, про зниклих родичів, розстрільні списки, про розстріли цивільних машин тих, хто хотів виїхати на підконтрольну частину країни.

Гірке та болюче формування свідомого розуміння: така біда не має кордонів, вона торкається всіх. Такі травми не випаруються просто з часом, треба тут, вже, зараз допомагати підтримкою – каструлькою і ковдрою, терпінням і стійкістю, книжкою і радістю. Аби вижити. Вижити усім нам, будуючи новий дім: особистий і державний.

Звідти склалася тодішня мета заснування денного просвітницького клубу для дітей «КРОК» (культура, розвиток, освіта). Діти отримали прихисток (вже під крилом благодійного фонду «Дитинець» Ірини Попової), цікаве, важливе, розмаїте – і книжкове – спілкування, щоби батьки мали час облаштувати родину на новому місці, в столиці.

Тепер ми знаємо, що то була «екскурсія» не на два найближчих тижні, і навіть не на три літніх місяці. Отже, робити те, що може бути у нагоді іншим, зокрема чим можеш бути корисною дітям – моє дієве правило й понині.

Протягом 15-19 років це втілилося у мої просвітницькі проєкти (і нові рекордні теж, як от міжнародний артбук «Добро-Дій» та «Дмитрикова бібліотека»), у доброчинну участь у багатогранному кетязі мистецьких та письменницьких подій від Арсеналів і Букфорумів до Авдіївки та Кальміюсів, у численні власні творчі зустрічі з дітьми, об’єднані у Всеукраїнську ініціативу «Додай читання».

А 2022-ий рік змусив усіх пережити тотальний шок: відтепер нічого не буде, як колись. До глибоких переживань додавався пекучий біль утрат друзів, колег, руйнівні відчуття від загарбницької трощі рідних і знайомих місць. Невідступна тривога за родину. Для себе бачила дієвий, помічний рецепт – емоції травмованих реальними жахіттями дітей гоїти життєствердними читацькими та навколокнижними подіями: затишними і задерикуватими, феєричними і реалістичними, казковими, новацькими – спрямованими на розуміння себе та майбутнього. Стала долучати та об’єднувати ще більше учасників, організацій, установ до розвитку промоції читання, подавшись у бібліотекарі до Рівненської обласної бібліотеки для дітей (РОБД), де присвятила цьому кілька унікальних авторських проєктів 2022-24 років (детальніше в п.4)».

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Загалом вперше теми війни я обережно торкнулася у підлітковій повісті «Сім дорослих днів» (Видавничий центр «12», Київ, 2019). Головний персонаж – сільський книголюб Петрик родом з-під Краматорська – мандрує з міжнародною компанією юних дослідників у джунглях карибського острівця В’єкес. Посеред чарівної екваторіальної краси вони натрапляють на закриту військову територію з бетонними бункерами часів протистоянь світів 80-х років минулого сторіччя, де тоді готували антитерористичні загони морських котиків. Тема воєнної руйнації торкає усіх: на Петриковій батьківщині з 2014-го біда, хтось має скаліченого терористами друга, комусь спаплюжена війною краса нагадує про наш зболений, понівечений російським військом Крим… Певно сьогодні я б додала в описи більше віддзеркалень, усвідомлень, переживань, конкретики. Теперішні підлітки знають про війну із власного досвіду, на жаль. Тому видається, вони мають потребу «проживати» цей досвід в літературі.

«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Тетяна СТРИЖЕВСЬКА

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Війна змінила всіх нас.

Щоб писати про Велику війну ДЛЯ ДІТЕЙ, мені ще потрібен час. Час, аби осмислити події, відрефлексувати, знайти правильний тон… Адже головне правило, коли пишеш для дітей, – не нашкодити, не травмувати ще більше.

Для себе знайшла вихід у тому, що зараз здебільшого пишу для дорослих. Ця аудиторія зріла. Я можу говорити руба, не боячись травмувати. З дітьми треба працювати філігранно, аби не спричинити ретравматизації».

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Так, мій роман «Лінія термінатора» («ВСЛ») якраз про початок російсько-української війни. Роман вийшов друком у лютому 2022 року (презентація була запланована на 25 лютого 2022 року, і звісно ж, не відбулася).

Головний герой – Борис Макаров, старшокласник-переселенець з Донецька, якому вкрай важко дається життя «з чистого аркуша» в Києві. Ця історія відгукнулася багатьом: тисячі українців вимушені були залишити свої домівки після повномасштабного вторгнення росії… Я отримувала багато відгуків від підлітків, в яких вони зізнавалися, що відчували достоту все, як і головний герой.

Моя дитяча книжка «Різдвяний Бука» («ВСЛ») – про хлопчика Власа, який дуже чекав на свого тата з АТО…

Сподіваюся, незабаром вийде друком мій дорослий роман, в якому багато про Київ – революційний 1917 року, часів Революції гідності та повномасштабного вторгнення».