«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Марина МАКУЩЕНКО

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Я є людиною, яка постраждала, внаслідок воєнних дій. Я втратила зв’язок з рідними у Маріуполі, мої батьки досі живуть біля лінії фронту у запорізькій області, моя дитина отримала психологічну травму під час нашої евакуації з київської області у лютому 2022 р., а я втратила можливість повноцінно  працювати як телевізійний журналіст, адже мусила докласти багатьох зусиль для стабілізації особистого життя і стану. Крім того, я відчула, що не можу працювати за фахом, бо не вбачаю сенсу у багатьох процесах, якими курувала раніше як телевізійний журналіст.

У мене є досвід евакуації за кордон і повернення до життя у воєнній реальності.  Тож, моє життя багато в чому змінилося через війну, але  саме письменницька і навколо письменницька  діяльності вийшли в пріоритет ыз перших місяців повномасштабного вторгнення. Мій останній журналістський матеріал  на тепер, був присвячений саме питанню книг і я першою (або однією з перших) порушила в медійному просторі питання щодо особливості читання з дітьми  у воєнний період, тому у травні 2022 р. ініціювала і опублікувала матеріал із  психологинею Світланою Ройз на цю тему. Я відчувала потребу допомагати конкретним дітям, яких зустрічала за кордоном і в Києві, тож розробила і втілила свій проєкт із бібіліотерапії на основі знань та навичок  які вже мала (як журналіст тривалий час працювала з освітньою темою з фокусом на дошкіллі), до того ж я почала цікавитись  питанням бібліотерапії фахово. Однак, ця моя діяльність не є професією, а залишається волонтерською ініціативою, яку фінансую самостійно.

Я  впевнена, що сучасні письменники мають великий вплив і на формування суспільства, і на реабілітаційні процеси, і на зміцнення позицій української культури. Тому для мене очевидним є мій вибір працювати у цьому напрямку і зокрема для дитячої аудиторії».

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Так, питання війни і різних досвідів  необхідно порушувати у літературі, адже це допоможе читачам відрефлексувати свій болісний досвід, а отже стати на шлях  особистого відновлення. Це потрібно робити і в дитячій, і в дорослій літературі.

У книзі «Таємне життя дивозвірів Марії Примаченко» (ВСЛ, 2024) я пишу про втрати художниці, яка жила під час Другої Світової війни, про поневіряння її творів тоді та сьогодні, коли через війну  вони перебувають у небезпеці, змушені рятуватися з палаючого музею, не можуть експонуватися як раніше, є вразливими та швидко псуються (у книжці вони «хворіють»). Та при всьому цьому я даю сценарії виходу з сумних обставин, щоб читачам-дітям було легше долати їхні власні виклики. Через життя картин я даю реальні приклади з біографії художниці, які можуть надихнути і зміцнити сучасних дітей.

Також у мене є рукопис оповідання для підлітків, яке ще не опубліковано. У ньому  теж є проблеми, породжені життя під час війни».

«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Катерина ЄГОРУШКІНА

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Війна для мене почалася у 2014 році. Коли старшій доні було лише кілька місяців, я започаткувала волонтерський проєкт «Посилки доброти», покликаний підтримати родини загиблих і поранених військових. За роки роботи вдалося зорганізувати і передати кілька сотень «Посилок доброти» дітлахам. Кожна коробка була наповнена добрими книжками, іграшками ручної роботи, наборами для творчості, одягом, взуттям і канцтоварами. Проєкт потрапив до «Зеленої книги української благодійності».

У 2022 році почався новий етап, оскільки, рятуючи дітей від війни, наша сім’я переїхала на захід України. Таким чином, маючи затишне налагоджене життя на Київщині, ми змушені були шукати й винаймати житло, адаптувати дітей до нової реальності. 

Колись я мала надію, що на моїх дітях припиниться дія міжпоколіннєвої травми, одержаної внаслідок Голодомору, попередніх війн і радянської окупації України. Я опрацьовувала цей досвід, написавши для дітей книжки «Скриня» (про Голодомор) і «Пічка» (про події Другої світової), намагалася передати пам’ять без травмування.

У книжці «Пригоди Штанька» я згадую про дівчинку, тато якої був військовим лікарем, а тепер «лікує зірки». У книжці «Історії хоробриків із Горішкових Плавнів» одна з історій присвячена білочкам-переселенкам, які втратили рідний дім. На основі цієї історії я розробили заняття для діток із досвідом біженства, яке проводила і в Україні, і за кордоном (загалом на волонтерських засадах провела близько ста таких занять)[1].

Також проводила заняття з казкотерапії з дітьми – сиротами війни, щоб підтримати їх і дати інструменти самодопомоги.

З весни 2022 року почала збирати свідчення про війну, працюю над нон-фікшн книжкою для дорослих. Із-поміж провідних тем: дитинство, батьківство і роль культури в часи війни. Деякі тексти з книжки публікувалися у виданні Гете-інституту JADU[2].

«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Лариса НІЦОЙ

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Недаремне Міжнародний день письменника має повну назву «Всесвітній день миру для письменників». Коли лунають вибухи та звуки сирен – музи мовчать.

У моєму випадку моя муза нашіптує мені ідеї, але війна відібрала у мене сили. У мене немає сил сісти і щось писати, немає сил втілювати ідеї книжок у життя. Вони, творчі ідеї, безладно розкидані на письмовому столі, наче розсипані олівці, ніби їхній господар нашвидкоруч кудись збирався та так і лишив безлад, а повернувшись, так і не зміг скласти все докупи. Час застиг над цим столом».

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Я писала для дітей оповідання до збірки про війну загалом ще до 2014 року – про мирні танки, розмальовані дітьми у квіточку, які стояли біля музею ІІ Світової війни в Києві і про те, що Україна мирна країна.

Також після першого вторгнення московитів до України 2014 року я написала дітям книжку про московсько-українську війну «Незламні мураші».

Одразу після повторного вторгнення 2022 року я написала другу книгу для діток – продовження книги «Автомобльчик». Перша книга, довоєнна, про автомобільчика – це казкотерапевтична книга, щеплення проти хуліганства. А продовження – на воєнну тематику. У книзі розповідається про те, як почалася війна, у місто зайшли ворожі танки, і автомобільчик змушений був рятувати родину.

Однак, рукопис цієї книги я поклала в шухлядку. Піддалася зауваженням деяких батьків, які оберігають своїх дітей від розмов про війну. Та вважаю це неправильним.

На всі дитячі питання батьки повинні давати чесні відповіді, звісно, враховуючи вікову психологію. На щастя, останнім часом до мене все більше звертаються вчителі, навіть іноземні, чи немає у мене ще книжок для діток про війну, бо  на прикладі моїх «Незламних мурашів» їм легко пояснювати дітям складну тему війни. Тож я думаю, що другу книжку про автомобільчика треба витягнути з шухлядки і таки варто надрукувати».

«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Віктор ПОЛЯНКО

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Мій безпосередній «досвід війни» почався у 2022 році, і поділився на два періоди. Перший – це три місяці евакуації, коли разом із дружиною та дітьми ми поїхали з Києва до одного з райцентрів центральної України, де мешкають мої батьки. На нього припали перші дні тривоги та невідомості, які згодом змінилися надією, завдячуючи першим перемогам ЗСУ і подальшому витісненню російських військ із північних регіонів України. У цей час ми активно брали участь у волонтерській діяльності: щодня ходили на плетіння маскувальних сіток, підтримували матеріально інші волонтерські ініціативи.

Другий період – це життя у Києві в умовах регулярних повітряних тривог, звуків вибухів та відключення електроенергії через російські атаки енергосистеми. Але найбільше мою індивідуальність, а точніше, ставлення до всього російського, змінив не 2022 рік, і не 2014-й, а 2008-й, коли я прочитав книги Павла Штепи «Московство» і Еви Томпсон «Трубадури імперії». Спершу я відчував шок від прочитаного, але коли переосмислив нашу історію, то зрозумів, що автори мали рацію, а події 2014 і 2022 років це ще раз підтвердили. Тож, коли у своїх творах торкаюся питань історії та російського впливу, я цілком поділяю погляди Штепи і Томпсон, а «час війни» ще більше зміцнив мене у цих переконаннях».

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Про війну я не писав із двох причин.

По-перше, це дуже травматична тема для багатьох, і поки ми живемо у цих болючих реаліях, я би не хотів читачів травмувати ще більше. Можливо, напишу про це після Перемоги, коли ми житимемо у стабільний час, а розповіді про війну допоможуть подолати її психологічні наслідки.

По-друге, я прихильник м’якого впливу. На мою думку, краще виховати дітей так, аби не допустити війни, ніж боротися з її наслідками. Тому в своїх творах я, хоч і зображую мирні часи, але наголошую підступність російських впливів, їхні колоніальні замашки, прагнення переписати історію та привласнити собі чуже».

«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Ганна ОСАДКО

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Змінив і дуже. Я би сказала – кардинально.

І не лише мою письменницьку індивідуальність, а й усе моє життя. У другий же день повномасштабного вторгнення мій чоловік, Олександр Осадко, пішов добровольцем на фронт і вже 9 липня 2022 року загинув на Донеччині, врятувавши життя побратима.

Відтоді я вчилася – і досі вчуся – жити. Знаходжу сенси і мотиви, аби жити. Намагаюся віднайти себе. І в цьому останньому – у віднайдені себе – мені допомогло письмо. Власне лише після загибелі чоловіка я почала писати дитячу прозу. Доти – лише дитячі віршики та дорослу поезію.

Чому саме дитячу проза? Сама дивуюся досі. Мабуть, суть у тому, що мені треба було передусім віднайти в собі самій знову оту малу дитину, аби почати все спочатку. Обійняти її, поговорити з нею, розпитати, що вона хоче, що вона любить і чого боїться, до чого прагне і про що мріє. Тому отаке от пізнє повернення до себе істинної, до себе дитинної і стало причиною появи аж трьох дитячих книг – «Дубочок з війни», «Чарівний глечик» і «Панголін шукає любов».

 

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Так, моя перша прозова дитяча книга «Дубочок з війни» написана через два місяці після загибелі чоловіка. І вона не лише про війну, а й про смерть. Насправді це звучить жахаюче – «дитяча книга про втрати». Але нема на те ради. У такі часи живемо. І в такі часи помираємо.

Що стало причиною написання?