«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Наталія ДЕВ'ЯТКО

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Війна – це страшно, і що би не казали про досвід, який робить сильнішим, але він залишає шрами, від яких не позбутися. Тільки дехто їх ховає, дехто хизується, а дехто намагається прийняти як частину себе.

Війна – втрати. Втрати можливостей, сил, часу. Втрати людей, емоцій, віри у суспільство та інших.

Війна – це надто тяжке випробування, щоб навіть у сподіваннях бути впевненим, що всі, кого ти любиш і цінуєш, пройдуть його. Пройдуть разом із тобою. Чи навіть, що пройдеш його ти. Хтось виявиться слабким чи зогнилим. Хтось обере зовсім іншу життєву дорогу, і на те у нього є особисті причини. Хтось залишиться тільки на фото, бо його вже немає серед живих. Серед близьких мені людей теж є ті, хто живе нині лише у пам'яті. І це боляче.

Війна змінює нас, відкриває приховане і робить абсолютно всі риси характеру жорсткішими, яскравішими. Добрі і погані. У кожного свій набір чеснот і вад. Усе це впливає на сприйняття життя і світу. Хоча розчарувань багато, але я стала більше цінувати людей. Не всіх загалом, а тих, хто залишився поряд, на кого відгукується серце, хто розуміє і кого розумієш ти. Більше цінувати життя у всіх його проявах. Кожну його мить і кожну барву. Я стала різкіша і жорстокіша. Менше пробачаю, менше мовчу, і водночас спілкуюся не так багато, як раніше. Якось підсвідомо почала цінувати промовлені слова.

Єдине, що зрозуміло точно, ми більше не будемо такими, якими були раніше. Це невідворотні зміни. І це той досвід, який треба визнати, хоча це дуже-дуже важко.

Це все відбилося і на моїй творчості, хоча наскільки глибоко проросло, поки не можу сказати. Для мене стає все менше заборонених тем, або того, про що я не наважилася би писати, чи оминула б, вклавши цілу сцену в один абзац чи фразу, як це було раніше.

Всі мої нові книги матимуть вищий віковий ценз. Так вже було раніше. Після Помаранчевої революції, й особливо після Революції гідності, а також після повномасштабного вторгнення мої твори ставали більш емоційними, темнішими, жорсткішими, а моїм героям доводиться долати все більше і більше випробовувань. Мої герої шукають світло і цінність життя. Вчаться милосердю і прощенню. Борються зі злом, якого в їхніх світах доволі багато, але воно не настільки приховане, як це часто є в нашому світі. І я вчуся разом із ними. Ми вчимося одне в одного. Можливо, це те, що потрібно читачам і світу. Не знаю, чи зараз, під час війни, чи після Перемоги. Час покаже».

«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Дмитро КУЗЬМЕНКО

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Досвід війни — це життя позаду. В тому сенсі, що попереду напевно вже не буде нічого цікавого, від чого щиро й захоплено дивуватимешся. Не буде того, яким ти уявляв собі своє життя.

Це необхідність приймати реальність такою, як є, і діяти раціонально, а не так, як насправді хочеш.

Що тут описувати? Ми всі це знаємо. Це особистий досвід, який не зрозумієш з чужих слів, поки не проживеш їх сам.

Якщо говорити про вплив на письменницьку індивідуальність, то так, безумовно, неможливо не змінюватися в таких обставинах. Впродовж 2022–2024 років я свідомо не писав для дітей так, як слід було би писати саме для дітей. Але це відбулося не стільки через війну, як через те, що я просто дозволив собі писати так, як завжди хотів».    

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«2022 року я взяв участь у проєкті «Нескорені: велика книга сміливості» й написав до нього більшу частину текстів. Оскільки авторська концепція була не моєю, це накладало певні обмеження. Але загалом я радий, що став частиною цього проєкту.

Якщо говорити про мої авторські тексти, написані під час повномасштабного вторгнення Росії, то в жодному з них немає слова «війна». Вони про дім і вітер. І це все про нас. Не для всіх. Але вони важливі.

 «Час війни» (2014—2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Оксана ДАВИДОВА

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив — то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Я не зовсім розумію, що мається на увазі під «досвідом війни». Ми живемо власне життя. А те, що воно проходить в таких умовах — так вже нам пощастило  отримати можливість «прокачати» власну душу й совість. І по тому, як ми живемо та якими вийдемо з війни, — і можна буде судити про нас та про наш досвід.

Я завжди старалася писати для дітей щось цікаве, веселе, пізнавальне й не хотіла завантажувати їх проблемами й важким читанням — життя дітей і підлітків і так сповнене усіляких труднощів, і я своїми творами завжди намагалася полегшити його, трішки пояснивши світ, або просто повеселивши читачів. 

Але війна змусила мене взятися за складну книжку, непросту, на важку тему:  війна, окупація, втрата близьких, смерть дитини. «Привидусею» я справді вийшла на новий письменницький щабель, написавши книжку, яка розкривається на кількох рівнях, розповідаючи про складний досвід окупації. І при тому не залякує маленьких читачів, а навіть розважає. Та це я кажу про дітей. Всі дорослі, які читають цю повість, плачуть, бо для них я прописала іншу історію, непомітну дітям.

Тож справді, я, як письменниця, змінилася через цю війну. Точніше, змінився мій письменницький рівень. А от індивідуальність, гадаю, лишилась та сама — я, як і раніше, намагаюся зробити життя для дітей цікавішим, простішим і зрозумілішим».

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Про російсько-українську війну я почала писати ще у 2014 році, коли була редакторкою дитячого журналу «Вигадуй, думай, грай». В редакцію завжди багато писали діти, а з початком війни посипалась просто навала листів із запитаннями «Чому почалася війна?», «Чому росіяни на нас напали?», і навіть «Може, це моя провина, що почалася війна?». Звісно, я не могла залишити ці листи без уваги, відповідала статтями в журналі. Але згодом головний редактор видавництва Вадим Дорошенко вирішив, що ми мусимо випустити книжку для дітей, щоб пояснити, що відбувається в Україні. Тоді я, як упорядниця і редакторка, підготувала збірку оповідань для дітей «Героям слава! Розповіді для дітей про героїв фронту і тилу», туди увійшло вісім розповідей молодих авторів про воїнів, медиків, волонтерів, в тому числі й моє оповідання.

«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Саша ВОЙЦЕХІВСЬКА

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Певно, "досвідом війни" можна назвати цю нову, незнану досі різноманітність одночасних відчуттів.

Коли радісно через відбій, але разом із тим ти чув вибух і не знаєш чи це робота ППО чи влучання. Коли святкуєш День Народження доньки і читаєш новину про те, що в лікарні померла Вікторія Амеліна. Коли дізнаєшся, що чекаєш на таку бажану другу дитину і вже починаєш боятися за її життя. Коли вона народжується під повітряну тривогу й ти вже знаєш, що пологові також бувають цілями росіян.

Також "досвід війни"– це нові значення слів. "Коридор". "Мопед". "Ракета". "Літак". "Двохсотий". Безліч таких слів. Не на одну абетку вистачить.

Ці прості слова зі складними значеннями, стали основою моєї книжки «Яблучна шарлотка, спечена в горах». Бо зі словами тепер треба бути обережними. Вони набули і надалі набувають нових значень.

У згаданій книжці я писала про щасливу родину: тата, маму і трьох донечок. Ще місяць тому ця родина викликала в мені тепло й ніжність. А після загибелі від обстрілу Львова Євгенії, Дарії, Ярини й Емілії Базилевич, щоразу на реченні про "тата і його чотирьох дівчат" у мене розривається серце.

Чи могла я колись подумати про те, що ці слова набудуть такого значення? Точно ні. Це і є моє відчуття поняття "досвіду війни"».

«Час війни» (2014–2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Олена ХОДЮК

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«27 лютого 2022 року я закликала через повідомлення у ФБ своїх краян до волонтерської праці. Відгукнулося багато людей із двох громад: Шумської та Великодедеркальської (Кременецький район Тернопільської області). На той час я була керівницею (станичною) Шумського пластового осередку.

Із чого почати – питання не стояло. Пам’ятала з 2014 року, що потрібно плести маскувальні сітки. Тоді замовляли основи в Харкові. У 2022 році такої можливості не було… Я знову звернулася до людей і вони відгукнулися. Працювати почали у пластовій домівці. Пізніше ми жартували, що тепер усі наші краяни знають, де знаходиться Шумська  пластова станиця.

Назву вигадувати не довелося – Волонтерський центр «Пластова домівка» − закріпилася серед людей. Працювати продовжуємо і зараз. Реагуємо на потреби наших захисників і захисниць: плетемо, готуємо, робимо окопні свічки, шили одяг для поранених військових, збираємо кошти на машини, тепловізори, РЕБи…

Радісно, що двоє подруг, які працювали у «Пластовій домівці», створили у своїх селах ВЦ. Ми співпрацюємо, допомагаємо один одному, залучаємо постійно нових дорослих волонтерів та дітей.

Попри це, займаємося вихованням дітей-пластунів, проводимо різноманітні патріотичні акції, таборову зустріч «Антонівці. Нескорені», мандрівки.

Я є також членкою «Меморіал Південна Волинь». Ця ГО заснована також більше, як 10 років тому. Ми відновлюємо правдиву українську історію – шукаємо місця, де загинули воїни УПА, встановлюємо хрести та меморіальні дошки. Ця праця дуже важлива, тому що російсько-українська війна не почалася у 2014 році. Вона є продовженням попередніх визвольних змагань українців. Борці за вільну Україну усіх років мають бути пошанованими.

Мій чоловік із першого дня став військовим і старший син Владислав також, попри те, що не був військовозобов’язаний через стан здоров’я. Син уже звільнений із ЗСУ після тяжких контузій. Молодший лейтенант Владислав Ходюк нагороджений срібним хрестом від Залужного (найвища офіцерська нагорода ). Чоловік продовжує служити.

Часто спілкуюся з військовими, волонтерами, родинами загиблих, безвісти пропавших родичів. Вважаю своїй обов’язком віддати останню шану воїнам, які повертаються на щиті.

Ніколи не мала на думці виїхати з України».