«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Настя МУЗИЧЕНКО

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Досвід війни він у кожного з нас різний, але це не робить якийсь менш важливим, а якийсь більше. Для когось це досвід життя в окупації, вимушені переїзди, втрата домівки чи близьких, часткова або повна зміна оточення.

Для мене досвід війни це бути в Україні, допомагати і розділяти почуття з іншими. Почуття страху, ненависті, розпачу і маленьких перемог. Я маю подругу, яка залишила Донецьк 2014 року, я маю сусідів, які залишили Херсон 2024. Це не мій досвід війни, але я маю змогу розділяти його з ними і спостерігати, а потім фіксувати у книжках.

Мої батьки у лютому-березні 2024 року були в окупації в Бучі, я сама з Бучі і багато історій переживала близько і боляче. Це мій досвід війни, який я частково передала в книжці «Врятовані хвостики». Певно, це і буде відповіддю на друге питання.

Досвід війни змінив мою письменницьку індивідуальність, безумовно. Навіть більше, моя письменницька діяльність розпочалась і розвивається саме в період війни".

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Про війну, а саме про деокупацію Київщини є «Врятовані хвостики». Для мене ця книжка важлива, як і сама тема, оскільки фіксує, що відбувається зараз на прифронтових територіях і відбувалося в Бучі після деокупації в квітні-травні 2024 року. Для себе я обрала передати історії, які відбувалися на Київщині, через історії тварин, щоб зафіксувати не лише горе і біль, які переживають люди, але й тварини.

Війна стосується кожного, але якщо люди хоча б розуміють, чому це відбувається і можуть якось впливати, то тварини повністю залежні від людей, вони не розуміють, домашні улюбленці опиняються в умовах, на які не можуть вплинути ніяк. Тому я хотіла нагадати людям і дітям, зокрема, що тварини теж потерпають і вони залежні від нас.

Ця книжка про відповідальність, толерантність і людяність. З іншого боку книжка не травмує читача, оскільки герої оповідань – тварини, тому дитина не уособлює себе з ними, має достатню відстань, щоб не приймати досвід песиків і котиків на себе».

«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Ірина ТАРАНЕНКО

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«На мою думку, зараз я можу трактувати «досвід війни», як зміни, які війна та її наслідки викликали в нас як у суспільстві та, водночас, окремо для кожної особистості. Цей досвід є далеко не завжди позитивним, адже ми усі переживаємо постійне відчуття небезпеки як фізичної, так і моральної. Утім, досвід війни також показав і сильні сторони нашого суспільства, встановив правильні пріоритети (принаймні для свідомої частини країни) та задав нові культурні тенденції, що творять мистецьке сьогодення України. 

Ці ж зміни та оновлені тенденції ми можемо спостерігати в письменництві. Як авторка проєкту «Книга-мандрівка. Україна», велика частина якого складається саме з видавництва книг, можу сказати, що досвід війни відбивається і на письменницькій індивідуальності. Без сумніву, тепер ключовою темою, про яку ти хочеш, чи радше, можеш говорити, є війна або ж вплив війни на життя нашої країни. Саме ця тема тепер видається найважливішою й стає пріоритетною. 

Окрім цього, досвід війни створив потребу говорити більше про історію України, нашу культуру, особливості, які відрізняють нас від інших народів тощо. Усе це тепер впливає на індивідуальність тих, хто причетний до письменницької, видавничої чи будь-якої творчої діяльності».

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Проєкт «Книга-мандрівка. Україна» початково був створений задля збереження та популяризації української історії серед дітей та для прививання любові до пізнання батьківщини серед школярів. Відтак, кожна книга проєкту «Книга-мандрівка» більшою чи меншою мірою є відповіддю на війну, що Росія розпочала і в 2014, і в 2022 році.

«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Наталія ДЕВ'ЯТКО

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Війна – це страшно, і що би не казали про досвід, який робить сильнішим, але він залишає шрами, від яких не позбутися. Тільки дехто їх ховає, дехто хизується, а дехто намагається прийняти як частину себе.

Війна – втрати. Втрати можливостей, сил, часу. Втрати людей, емоцій, віри у суспільство та інших.

Війна – це надто тяжке випробування, щоб навіть у сподіваннях бути впевненим, що всі, кого ти любиш і цінуєш, пройдуть його. Пройдуть разом із тобою. Чи навіть, що пройдеш його ти. Хтось виявиться слабким чи зогнилим. Хтось обере зовсім іншу життєву дорогу, і на те у нього є особисті причини. Хтось залишиться тільки на фото, бо його вже немає серед живих. Серед близьких мені людей теж є ті, хто живе нині лише у пам'яті. І це боляче.

Війна змінює нас, відкриває приховане і робить абсолютно всі риси характеру жорсткішими, яскравішими. Добрі і погані. У кожного свій набір чеснот і вад. Усе це впливає на сприйняття життя і світу. Хоча розчарувань багато, але я стала більше цінувати людей. Не всіх загалом, а тих, хто залишився поряд, на кого відгукується серце, хто розуміє і кого розумієш ти. Більше цінувати життя у всіх його проявах. Кожну його мить і кожну барву. Я стала різкіша і жорстокіша. Менше пробачаю, менше мовчу, і водночас спілкуюся не так багато, як раніше. Якось підсвідомо почала цінувати промовлені слова.

Єдине, що зрозуміло точно, ми більше не будемо такими, якими були раніше. Це невідворотні зміни. І це той досвід, який треба визнати, хоча це дуже-дуже важко.

Це все відбилося і на моїй творчості, хоча наскільки глибоко проросло, поки не можу сказати. Для мене стає все менше заборонених тем, або того, про що я не наважилася би писати, чи оминула б, вклавши цілу сцену в один абзац чи фразу, як це було раніше.

Всі мої нові книги матимуть вищий віковий ценз. Так вже було раніше. Після Помаранчевої революції, й особливо після Революції гідності, а також після повномасштабного вторгнення мої твори ставали більш емоційними, темнішими, жорсткішими, а моїм героям доводиться долати все більше і більше випробовувань. Мої герої шукають світло і цінність життя. Вчаться милосердю і прощенню. Борються зі злом, якого в їхніх світах доволі багато, але воно не настільки приховане, як це часто є в нашому світі. І я вчуся разом із ними. Ми вчимося одне в одного. Можливо, це те, що потрібно читачам і світу. Не знаю, чи зараз, під час війни, чи після Перемоги. Час покаже».

«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Дмитро КУЗЬМЕНКО

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Досвід війни — це життя позаду. В тому сенсі, що попереду напевно вже не буде нічого цікавого, від чого щиро й захоплено дивуватимешся. Не буде того, яким ти уявляв собі своє життя.

Це необхідність приймати реальність такою, як є, і діяти раціонально, а не так, як насправді хочеш.

Що тут описувати? Ми всі це знаємо. Це особистий досвід, який не зрозумієш з чужих слів, поки не проживеш їх сам.

Якщо говорити про вплив на письменницьку індивідуальність, то так, безумовно, неможливо не змінюватися в таких обставинах. Впродовж 2022–2024 років я свідомо не писав для дітей так, як слід було би писати саме для дітей. Але це відбулося не стільки через війну, як через те, що я просто дозволив собі писати так, як завжди хотів».    

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«2022 року я взяв участь у проєкті «Нескорені: велика книга сміливості» й написав до нього більшу частину текстів. Оскільки авторська концепція була не моєю, це накладало певні обмеження. Але загалом я радий, що став частиною цього проєкту.

Якщо говорити про мої авторські тексти, написані під час повномасштабного вторгнення Росії, то в жодному з них немає слова «війна». Вони про дім і вітер. І це все про нас. Не для всіх. Але вони важливі.

 «Час війни» (2014—2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Оксана ДАВИДОВА

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив — то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Я не зовсім розумію, що мається на увазі під «досвідом війни». Ми живемо власне життя. А те, що воно проходить в таких умовах — так вже нам пощастило  отримати можливість «прокачати» власну душу й совість. І по тому, як ми живемо та якими вийдемо з війни, — і можна буде судити про нас та про наш досвід.

Я завжди старалася писати для дітей щось цікаве, веселе, пізнавальне й не хотіла завантажувати їх проблемами й важким читанням — життя дітей і підлітків і так сповнене усіляких труднощів, і я своїми творами завжди намагалася полегшити його, трішки пояснивши світ, або просто повеселивши читачів. 

Але війна змусила мене взятися за складну книжку, непросту, на важку тему:  війна, окупація, втрата близьких, смерть дитини. «Привидусею» я справді вийшла на новий письменницький щабель, написавши книжку, яка розкривається на кількох рівнях, розповідаючи про складний досвід окупації. І при тому не залякує маленьких читачів, а навіть розважає. Та це я кажу про дітей. Всі дорослі, які читають цю повість, плачуть, бо для них я прописала іншу історію, непомітну дітям.

Тож справді, я, як письменниця, змінилася через цю війну. Точніше, змінився мій письменницький рівень. А от індивідуальність, гадаю, лишилась та сама — я, як і раніше, намагаюся зробити життя для дітей цікавішим, простішим і зрозумілішим».

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Про російсько-українську війну я почала писати ще у 2014 році, коли була редакторкою дитячого журналу «Вигадуй, думай, грай». В редакцію завжди багато писали діти, а з початком війни посипалась просто навала листів із запитаннями «Чому почалася війна?», «Чому росіяни на нас напали?», і навіть «Може, це моя провина, що почалася війна?». Звісно, я не могла залишити ці листи без уваги, відповідала статтями в журналі. Але згодом головний редактор видавництва Вадим Дорошенко вирішив, що ми мусимо випустити книжку для дітей, щоб пояснити, що відбувається в Україні. Тоді я, як упорядниця і редакторка, підготувала збірку оповідань для дітей «Героям слава! Розповіді для дітей про героїв фронту і тилу», туди увійшло вісім розповідей молодих авторів про воїнів, медиків, волонтерів, в тому числі й моє оповідання.